Ольга Кушнерик

Ольга Кушнерик

журналістка

Незламані і… «зламані»

28.01.2024 10:43   Джерело: Газета Свобода
Автор : Ольга Кушнерик

Коли добігає другий рік війни, й фронт незмінно упродовж 1300 кілометрів, і щонайменше на 600 кілометрах ведуться жорсткі бої, військова служба набуває зовсім інших обрисів, ніж це було на початку. Зараз це важка небезпечна робота, без ілюзій та ейфорії. Ті, хто впряглися, знають, як берегти себе та побратимів серед рою ворожих дронів, як за секунди передбачити, куди поцілить снаряд. Як привести до тями побратима, який серед пекла бою «закляк». Побратимство – релігія, спосіб виживання, найвища форма людських стосунків.

Воїни, які мають змогу дописувати у соціальних мережах, це скарб для істориків, журналістів, бо фактично вони ведуть хроніку війни. Важить не лише розвиток подій, а й емоції. Ось пише, видно, немолодий боєць (подаю з незначними правками, забираючи з тексту матюки): «Смішно та страшно, але, перебуваючи на передку вже другий рік, розумієш, що має сенс тільки оте побратимство, яке тримається на таких, як ти, «дядьках». Дивишся на молодь та розумієш, що ті малята – твої сини, та несподівано починаєш їм бутіки намазувати та застібати фліску до верху. Проводжаєш на роботу та молишся за них. Хто в змозі зрозуміти старого воїна, проводжаючого молодого?».

Довіра до побратима – безмежна. Він накладе турнікет, виволочить з поля бою, навіть якщо це буде смертельно небезпечно.

Ніколи не забуду сльози молодого хлопця в інвалідному візку в одній із тернопільських лікарень – він без ступні. А побратим, який його виносив, зараз «овоч» – три операції на голові, й жодного просвітку. Побратимство – почасти невимовний біль…

Поміж строкатістю заголовків про затримання молодшого Гринкевича у стрічці новин читаю допис Матері – наче ковток води для спраглого. «Син пішов в ЗСУ. Пішов добровольцем. Міг би спокійно чекати ще три роки, з існуючими обмеженнями мобілізаційного віку, або принаймні рік, якщо вік зменшать.

Але пішов зараз.

Не на хвилі спільної страшної емоції, коли всі.

Пішов, коли дозрів. Коли поховав друзів. Коли подорослішав.

Так, я не в захваті. Але це не має жодного значення і жодних наслідків. Рішення дорослої дитини не мають тебе тішити.

Він пішов за спеціальністю, яку має, знає і в якій може бути справді корисним. Це важливо: розуміти, що робиш те, що можеш найкраще.

Що мене вразило: конкурс. Конкурс до нормальних підрозділів, до адекватних командирів, забезпечення та відсутності совка.

Коли чуєте з кожної праски про суцільну зраду та відсутність тих, хто в змозі захищати країну, – не вірте.

Люди бояться смерті, тупості та невідомості. І, в принципі, це нормально. Багато тих, хто має ресурс, насправді готовий слідувати за тими, хто знає дорогу.

Нормальні люди, які ще не у війську та не збираються дрейфувати взимку через Тису, замість ховатися по Буковелях в (не)очікуванні повістки, зараз обирають між можливостями. Доки вони є.

Рекрутинг – це про вибір. Мобілізація – про його відсутність. Так, цих людей недостатньо, щоб тримати небо. Критично недостатньо. Але вони є, повірте. Просто підтримайте.

Що роздратувало найбільше? Запитання практично від усіх «В ЗСУ? Прийшла повістка? Ні? То чому він пішов?». Мені важко це пояснити. Це як тлумачити сліпому глибокий колір весняного неба, або рабам – сенс волі. Особливо важко це пояснювати тим, хто не виїхав, а лишився в Україні. На що вони розраховують?

Тим, хто не спитав «Чому?» – окрема дяка.

Що потрібно? Нічого. Наразі абсолютно все видали (це, до речі, теж про хайп на кшталт «вкрали все, нічого немає»). Для старту є все, важлива лише підтримка.  Решта? На дрони та допомогу тим, хто потребує. Як жити далі? Наближенням перемоги».

Ця жінка сказала ємкіше, ніж «Єдиний телемарафон» з часу створення. Ось такі захисники потрібні – мотивовані й усвідомлені власним вибором. Наразі ми бачимо лише запихання у бусики перехожих, й це викликає лише відчуття приреченості – для тих, кого запихають, і для нас.  Військові командири розуміють, що не буде толку від немотивованої людини. В одній судовій справі про дезертирство прочитала, як той, хто втік, дізнавався у товариша по службі, чи його шукають. Товариш відповів так:  командир сказав, що він тут більше не потрібен. Мораль проста: на війні не до сентиментів, й кожен керівник прагне мати у підрозділі міць і гарт.

Про дезертирів. У реєстрі судових рішень – сотні справ, фабули яких викликають доволі різні відчуття. Три молодих вояки із Закарпаття прихопили автомати Калашникова, пістолети і чкурнули додому. Ужгородський міськрайонний  суд повівся з ними, наче з першокласниками, які втекли з уроку. Гарні характеристики з місця проживання, каяття і те, що кожен з обвинувачених перерахував майже по 300 тисяч гривень, раніше внесених як заставу, на користь ЗСУ, забезпечили дезертирам так зване умовне покарання – з відстроченням виконання вироку та встановленням іспитового терміну. Ось така символічна покара за групову втечу зі зброєю… 

Інша справа: події розвивалися під Волновахою. Боєць вернувся у місце розташування морально розчавленим. Його танк підірвали, товариші загинули, багато поранених. Наступного дня він втік. На судовому засіданні були командир підрозділу, бійці. Вони свідчили про обвинуваченого у дезертирстві як про досвідченого (за плечима АТО) і надійного воїна. «Смерть була так близько, що він зламався», – пояснювали вчинок. До речі, з кількох десятків прочитаних мною вироків про дезертирство це єдиний, де не вбачалося осуду з боку військових. «Стабілізаційні психологічні заходи не принесли результату», – стверджували вони.

Дезертирство вважається особливо тяжким злочином. Санкція – від п’яти років позбавлення волі. Таке покарання суди переважно й застосовують. Це так званий триваючий злочин – притягають до відповідальності незалежно від того, на скільки часу втік – на кілька днів чи місяців.

Дух і моральні якості воїна важко переоцінити. Головнокомандувач ЗСУ Залужний категорично виступає проти мобілізації серед засуджених. Втім у суспільстві – це доволі дискусійне питання. Одні стверджують, що це буде легалізованою втечею на волю, інші: в’язні за своєю природою здебільшого ризиковані люди, й азарт війни їм до снаги. Так чи інакше, але у справах про дезертирство є різні за соціальним статусом люди – із бездоганною біографією, а також ті, хто має за плечима судимість, залежність від алкоголю та наркотиків.

І ось звістка від Мін’юсту: мобілізація засуджених цілком можлива – відповідні зміни до закону у міністерстві вже напрацювали і подали їх до Верховної Ради. Тепер їм має дати оцінку профільний комітет парламенту.

Ольга КУШНЕРИК


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Газета Свобода  

Коментарі