Кандидатка економічних наук з Тернополя Тетяна Запаранюк, яку в соцмережах знають під псевдо Тата Морозова, покинула наукову роботу заради Майдану та волонтерства. Потім вступила до лав Збройних сил України. Тепер вона старша лейтенантка. У цьому інтерв’ю бійчиня розповіла, чи легко бути жінкою в армії, що вона думає про жіночу мобілізацію, як вибудовує службову комунікацію з чоловіками, ким є для неї побратими і що таке Україна у війні. А також про те, що означають її татуювання та про заміжжя, яке відбулося минулого року.
Наукова діяльність і волонтерство
– Спочатку ти займалася науковою роботою, ти кандидатка економічних наук, розкажи про цей момент в своєму житті й чому покинула наукову роботу?
Перегляньте також:
- Церковний дрес-код: роз’яснення ПЦУ щодо одягу прохожанок
- Легальний спосіб платити за електрику на третину менше
– Враження складається, наче це минуле життя, є “до” і “після”. Наука належить якраз “до”. Я досліджувала центральний банк, це була моя спеціалізація, банківська справа. Наука була не лише моїм захопленням, а й натхненною працею, тому що це студенти, це поєднання науки і викладацької діяльності. І, напевно, навряд чи я би мислила собі щось інше на той момент, швидше ні, уявити собі не могла, що так зміниться моє життя. Війна внесла свої корективи, безумовно. Війна з 2014 року, не з 2022-го, а з 2014 року.
– Волонтерити ти коли почала активно?
-Активна налаштована діяльність, осмислена, це вже був 2015 рік.
– Коли ти відчула, що готова стати до лав Збройних Сил України, як це відбулося?
– Чи готова? Та нема, мабуть, для мене такого поняття, як готова чи не готова. Є “треба” і ти робиш. Свою готовність ти, мабуть відчуваєш, радше, коли ти вже це робиш. Я готова, я це зробила, я молодець. До лав ЗСУ я стала в 2022 році, якраз за місяць до початку великої війни. Так склалися обставини, що якраз закінчила навчання військове і, власне, стала до лав. Завжди, коли ти працюєш чи волонтерською діяльністю займаєшся, чи маєш дотичність до військових, то є бажання зрозуміти, як це працює зсередини. Я навчалась на артилерії, як це не дивно звучить. Тому коли вже почалася велика війна питань ні в кого, ні до кого не було, я заступила на мінометку. Так починався мій шлях з тернопільської ТРО.
Служба в ЗСУ
– 24 лютого, про що ти тоді найперше подумала і що найперше зробила.
– Ми намагалися дістатися до частини. Люди, які стрімким потоком рухалися, хто з міста, хто до банкоматів і так далі. Тобто неможливо було добратися. Добиралися до ТПД, мабуть, більше трьох годин. Це було жахіття і комбат постійно надзвонював, і напруга була неймовірна, ми не розуміли що і до чого, але розуміли єдине — все, вже назад дороги немає.
– За час війни, на яких напрямках ти побувала?
– Увесь схід абсолютно. Мабуть зараз буде не дуже коректно сказано, але в мене крім болю, Донбас нічого не викликає, на превеликий жаль. Для тих, хто є мешканцем, хто є переселенцем і так далі не зовсім коректні мої слова, я перепрошую, але це мій стан. Я суцільний біль щодо Донбасу. Тому що скільки від 2014 року загинуло моїх побратимів, моїх посестер страшними смертями, — у мене інших відчуттів вже ніколи не буде до цього регіону, на превеликий жаль.
– А були окрім болю у тебе там радісні моменти?
– Безумовно. Взагалі чоловіча компанія це, як правило, суцільні радісні моменти. Тоді коли побратими везли мене після операції, збилися з дороги, заблукали і, власне, оці петляння і всі ці коментарі: “Ми вже практично на Галичині”. А нам ще було їхати три години. Каже: “Тримайся, мала, ми вже практично на твоїй Галичині”. Вони завжди кепкували дуже, по доброму називаючи “Свята Галичина”. Каже: “Зараз прийде Свята Галичина і вам всім покаже, як тут і що тут”.
– Тобто в тебе такий епітет був “Свята Галичина”?
– Вони так жартували часом, бо коли якісь неподобні моменти були, я казала: “Свята Галичина і сплескувала в долоні”.
– А позивний твій?
– Тата, як і був з 2014, так і залишився й нині.
– Але чому ти стала Татою Морозовою із Тетяни Запаранюк?
– Це друзі вигадали і завели цю сторінку в соцмережі, вже з нею так ми і крокували. Це псевдо викликає різні емоції. Від абсолютного несприйняття до любові трепетної. Мене надихають, як і ті, хто мене не переносить на дух, так і ті, хто мене жахливо люблять. Я в принципі дуже складана людина, зі складним характером, зі мною важко, але я вимагаю від людей те, чого вимагаю від себе, те що роблю сама. І це викликає, звичайно певно мірою, спротив у людей. Особливо якщо це армія, особливо коли ти жінка, особливо коли ти командир. Тільки твій авторитет, твій особистий приклад зробить з тебе саме командира.
Жінка і ЗСУ
– Що стосується жінок в армії. Чи стикалася ти з проявами сексизму на службі?
– Ні, я щаслива жінка. Цією жінкою, от в класичному розумінні, як ми з тобою говоримо, я стаю тільки тоді коли передають “Шалену бджілку”. Все. Тоді я класична жінка. Тоді я можу віджимати на правах жінки ці цукерки.
– Все решта це субординація, так?
– Це завжди субординація, безумовно. Так, до тебе завжди ставляться добре в плані якихось побутових моментів, безумовно це може бути пріоритетним, але в плані роботи — ні. Ну, уявляєш собі, хлопці, які тільки прийшли, вони з цивільних професій. Це військкомат, ніхто не знає хто куди. І тут ставлять метр шістдесят перед ними жінку, в великій формі, довгій, на кілька розмірів більший і кажуть: “Це ваш командир”. Розчарувань меж не було, цих людей, які бачили тебе вперше. І, безумовно, це була тяжка наша праця, спільна праця — моя і хлопців. Коли комбат повірив в мене, повірили хлопці і я зрозуміла, що так, ми зможемо здолати будь-що, коли ми здолали ось цю перепону.
– Таню, військова форма, власне. Ти пройшла шлях, коли обговорювали її зручність, комфортність, прикладність. Відбулися трансформації якісні за увесь цей час?
– Ти розумієш, у мене питання: “Де це масове виробництво форми, про яке я чую вже роки?”. Фонд “Землячки” допомагає саме жінкам у війську, який екіпірує жінок від берців до шолома. Ось це так, це я знаю, що дівчата під розміри все роблять, дуже комфортно, тому що воно підганяється під тебе. Тобто бронежилет, форма сама, берци, шолом. Все це підганяється суто під тебе. Це дуже індивідуальна справа, це не поставлено на масовій потік. І дівчата з “Землячок” робили літні варіанти, зимові варіанти. Може десь, в окремих якихось бригадах це поставлено на потік, десь ходять жінки в цьому, але я не бачила.
– У тебе була тривала співпраця із “Правим Сектором” із добровольцями. Які зараз у вас стосунки?
– Це любов до кінця вже. Війна скальпує. Вона здирає зі шкірою бруд, непотріб і ставить все на місце. Ось так само робить служба. Дуже обмежене стає спілкування насправді. Ти вже не такий відкритий, ти вже не так почуваєшся вільно в товаристві цивільних людей, дещо навіть напружено, некомфортно. І коло спілкування обмежується або твоїми побратимами та посестрами, або з цивільних тільки ті, хто дотичний до війни.
– Бійці на наших ефірах і в програмах розповідали, що на війні легше. Ти також з тих людей, кому на війні легше, ніж у цивільному житті?
– Так, я теж є членом цього братства, як це не парадоксально звучить.
– Мобілізація жінок в Україні, як ти дивишся на цей процес і щоб ти хотіла сказати жінкам, які мають намір долучитися до Збройних Сил?
– Ми завжди боремося за рівні права з чоловіками, ми завжди вимагаємо для себе абсолютного рівноправ’я тут, і чомусь коли заходить мова про армію, вже якось стихають ось ці моменти. Жінка, якщо бере на себе відповідальність йти у військо, вона повинна розуміти, що це відповідальність не тільки її як медика, не тільки як кухаря, не тільки як навідника, не тільки як артилериста. Байдуже, яку спеціалізацію вона собі обирає, — це велика відповідальність за себе, за того, хто поруч. Тобто абсолютна відповідальність. І безумовні знання з медицини, в першу чергу. Я не зовсім розумію медіа, в основному, загального телемарафону, де заспокоюють громадян, що ось-ось, але це не ось. Треба бути завжди готовим. Тому молимося за вас — це дуже добре, але треба ще щось робити. Тому людина, яка залишається осторонь, вона фактично є співучасником, як на мене. Людина, яка байдужа до того, що відбувається, вона співучасник, тому заспокоювати себе сюди не прилетить, а сюди не прийдуть, — та ні.
Фронт
– Люди в цивільному житті також позиціонують себе, як люди, які причетні до фронту, але не того, на якому перебувають бійці, а інших видів фронтів. Чи існують такі фронти для тебе?
– Ні, не існують для мене фронти. Я взагалі не розумію, звідки і хто це запускає. Тобто підтримувати “економічний фронт” лавандовим рафом — це безумовно, мабуть, досягнення цього чоловіка, який вважає себе чоловіком. Це трагедія насправді така свідомість. Ось там у тому дроні є мої 10 гривень, все можна розслабитись і нічого не робити. Ось це тобі приклад “економічного фронту”. Ні, це так не працює. Фронт єдиний, він один, там воюють, там загинули, там поранені —це фронт. Тут — це тил. Давайте чітко розділяти ці моменти, немає фронтів. Є тил, тобто люди, які працюють в тилу: волонтерять, здають кров, збирають переселенцям якусь допомогу. Шпиталь, де багато поранених бійців, зокрема, в Тернополі. Все це — тил. Тил, який допомагає фронту. Тил, який бореться з війною, але “економічний фронт”, “культурний фронт” — це як? Я не вважаю, це фронтами, це викликає негатив. Я не розумію цього, ніколи не зрозумію.
Особисте життя
– Не можу не запитати тебе про подію, яка стала знаковою в твоєму житті минулого року. Ти з другої спроби вийшла заміж. Розкажи, чому не вдалося першого разу.
– Знаєш, ми комбата після цього дуже довго називали “Ґрінч”, який вкрав Різдво. От власне ми його називали, бо ми тоді приїхали, не було ще визначених відпусток, тобто не 10 днів, там було три дні насправді. І довга дорога дуже, півтори доби ми добирались. Добралися, домовилися з друзями, що зустрінемося. Для нас визначна насправді була подія, ми так довго виривалися на неї. І дзвінок комбата, який сказав, що перепрошую, повертайтеся назад. І ми навіть не встигли рюкзаки розкрити, зібралися і поїхали. Я встигла тільки передзвонити до священника, сказати, що ми переносимо це на невизначений термін, не знаємо коли будемо ще. Ось так ми перший зʼїздили одружитися.
– Твій чоловік військовослужбовець, також?
– Так. Вдруге нам вдалося, ми вже приїхали нарешті й одружилися.
– Чому їхали саме сюди, на Тернопільщину?
– Тому що свята Галичина. Це завжди має значення, мабуть, чим ближче стаєш до старості, заступаєш однією ногою на це поріг, тим важливіший для тебе дім. Для мене — це Галичина, це моя одвічна любов. Любов, яка ніколи не стане чимось применшеним, яка ніколи не стане для мене на другий план. Саме завдяки цим відчуттям було військо, саме тому були якісь здобутки в науковій праці. Взагалі все підлаштовується під це. Мала абсолютно ніжні відчуття, коли хлопці, які говорили все життя російською, починали говорити українською. Зараз дуже хейтять за російську. Ніколи не буду сприймати хейт за російську мову бійців. Як люди намагалися говорити українською, це треба чути і бачити. Вони соромляться кпинів, але завжди є підтримка, завжди. І всі пишаються тим, що вони можуть говорити. Люди, які захищають своєю кровʼю, своїм життям, ціною свого життя Батьківщину, які дозволяють іншим жити відносно в безпеці, бути українцями, зараз це питання саме так стоїть. Це не просто війна за територію — це війна за існування нації. І саме їм є велика вдячність і великий уклін, саме тим, хто знаходиться на бойових. Тому до них питань взагалі не може бути щодо їхньої мови. Я переконую, що більшість, які повернуться будуть говорити українською.
– Ти хворіла, мала кілька операцій, продовжуєш лікування, мала проходити ВЛК. Ти хочеш повернутися до активної роботи?
– Завдяки підтримці ректора ЗУНУ, створено центр конверсії по роботі з військовими. Я маю надію, що він здобуде такі важелі, аби впливати на ставлення до військових, на допомогу фронту. Я сподіваюсь, що так, я буду якимось чином дуже помічною в цьому питанні, але наскільки це буде потрібно. Я відівчилася буду плани, мій обрій це сьогодні, от зараз, робити все те, що я можу робити, що мені дозволяє стан здоровʼя. Чи повернуся я? Так, хотілося б повернутися назад, тому що я вважаю, ще не все я закінчила і ще десь ходить мій окупант.
Побратимство
– Ти жінка з характером. Наскільки я знаю, коли ти хворіла і твої побратими хотіли виявити увагу, ти її не приймала одразу. Чому так було?
– Я не люблю бути тягарем.
– Вони вибачили тобі цей момент?
– Вони мені ще довго будуть згадувати ці речі. Нам є одне одному, що пригадати — і добре, і зле. Але єдиним адвокатом цьому залишається наша незмінна любов одне до одного. Все це робиться з любовʼю. Подарунок від побратимів — це татуювання. Це Санта Муерте, але вона в пишному українському вінку, вона вже українізована повністю. Це памʼять про те, що смерть є, вона неминуча, всі ми до неї будемо так чи інакше дотичні, просто кожен свого часу. Питання, що ти до того моменту здобудеш і наскільки ти готовий будеш зустріти її гідно. Тризуб — це Україна, мак — кров, яка пролита, колосок —це Голодомор, мої родичі, які загинули від голоду. Це вся моя історія в одному татуюванні.
– Хочу аби ти сказала те, чого я тебе не запитувала, але тобі хочеться це сказати.
– Фронт єдиний. Війна затяжна, тривала і страшна. Щодня ми бачимо “на щиті” по кілька наших воїнів, це тільки має стимулювати нас працювати і за себе, і за них. Ми зобовʼязані вижити, ми зобовʼязані гідно вижити. Тому я закликаю всіх, хто є дотичним, хто до цього ніколи не був дотичним, приєднатися до того розуміння, що є війна і повинна бути перемога. І без кожного з нас вона неможлива.
