Погодьтеся, що трохи дивною виглядає навіть така назва – Різдвяні пиріжки. Тільки пиріжків на Різдво і бракує! Випікати на Різдво пиріжки, то все одно, що спекотної літньої днини, направляючись водойми, нести з собою відро води.
Феномен цих пиріжків у тому, що, не дивлячись на навалу культових страв та випічки плюс безкінечний потік гостинців від родини, – хто приходив, неодмінно приносив власні наїдки, – попри такий насичений вибір, ми, діти, все одно чекали на ці пиріжки.
Перегляньте також:
- Аграрії Тернопільщини вже засіяли 40% від запланованого
- Офісне приміщення на приватизаційному аукціоні виставляють у Гусятині
Тим більше, що вони навіть подавалися по-особливому.
Коли пиріжки вже пеклися, перебиваючи холод з вхідних дверей аромою свіжоспеченого хліба, бабуся перетирала сир зі сметаною. Могла додати до нього трохи цукру і краплину ванілі. А потім вже готовий пиріжок перерізала поздовж – ох, як апетитно тріщала до ножа ще тепла скоринка, – намащувала сиром і накривала другою половинкою.
– Олюнькуууу! Ходи їсти пиріжки! – Кричала баба Тоня, вийшовши на подвір’я нанашка Шеремети, бо до його городу сходилися, збігалися, з’їжджалися совгатися діти, як мені тоді здавалося, з усього світу.
Почувши про пиріжки, вулик на відполірованих блискучих доріжках по всьому схилу городу, який не припиняв кричати, пищати, падати, ревіти, сміятися, битися, збивати одні-одних з ніг, коли пролунало слово пиріжки, цей організм на якийсь час завмирав. На городі так затихало, аж було чути, як зойкала клямка з хати нанашка, потім відзивалася клямка його дверей у сінях і на ганку виходив трохи заспаний, а трохи п’яний нанашко Шеремета.
– Ти мені принесла пиріжків?
Баба Тоня, посміхаючись, вузькою витоптаною дітьми у глибоких снігах стежкою підходила до нанашка і відкривала подолок запаски, який всю дорогу старанно тримала вільною рукою. Нанашко розчепірював величезні долоні і баба Тоня обережно перекладала у них кілька пиріжків, які навіть не були схожими на пиріжки, вони і на рогалики не скидалися. Швидше нагадували мініатюрні струцлі – так на Опіллі називають завиванці. Нанашко задоволено посміхався, а баба Тоня підіймала палець вгору.
– Але аби с і Ганусьці хоч єден дов.
Від почутого у горлі нанашка починав клекотіти сміх. Він швидко зливався з задавненими хрипами у грудях нанашка і переходив у відкашлювання, яке нагадувало наші вигуки у порожню молоковозку. Теперішня дитина могла би подумати, що десь за горою закашлялася Ґодзілла. Нанашко кликав бабу Тоню зайти до них на гарбату, але бабуся хитала головою, що ні, і шукала очима мою постать, яка вже пробиралася до гори.
Зимової пори город нанашка Шеремети був такий засовганий, що вийти по ньому на гору було таким же подвигом, як з’їхати по ньому на ногах. Таким могли похвалитися лише старші хлопці. Вони, спершу, розганялися і випускаючи весь адреналін через крик, зі свистом під ногами мчали у долину.
На заздрість нам, малечі.
Бо нам, щоби вижити, треба було підтягнути санчата на край городу, а то було не так просто, бо кращі ділянки окупували старші хлопці, вони їх собі розсовгали і могли роздерти будь-кого, хто хотів попсувати ідеальний блиск їх доріжок своїми санчатами. Тому на санках ми могли совгатися у таких місцях, де на половині шляху можна було скрутити собі шию на коротких крутих спусках, а другу половину, щоби санки рухалися далі, мусіли помагати собі, відштовхуючись ногами.
На гору вибиралися такими ж шляхами, тому бабця починала заходитися сміхом, спостерігаючи, як я то викарабкаюся на черговий горб, то знову зсунуся. А ще треба було тримати в руках санчата і тягнути їх за собою.
Забігаючи наперед, маю зізнатися, що з санчатами тягалися лише найменші. Бо простіше було з розбігу плюхнутися на гузицю чи живіт і з писклявими дитячими голосами «Дологу, кулва, дологу!» вчати між ногами у старших хлопців, викликаючи у них праведне бажання вліпити сердечного копняка, який для нас ставав прискоренням.
Але битими ми не були.
Траплялося, звісно, що комусь реально не щастило.
Річ у тому, що коли ти мчиш з крутого городу на ногах, то основне завдання перестрибнути чи об’їхати перешкоду у вигляді якогось шмаркача, який з розчепіреними ногами і руками мчить з криком тобі під ноги. Дати в таких умовах щирого шпіца могли собі дозволити лише віртуози.
Що цікаво, коли ми і старші хлопці захекані опинялися удолині городу, то ніхто нікого не бив – такими були тодішні неписані правила.
Баба Тоня, найперше, старанно витирала подолком запаски моє спітніле чоло і перелякано сикотіла, що я страшенно спітнів, тому можу захворіти. Забирала від мене санки і наказувала бігти до хати. Оскільки там на мене чекали пиріжки, то я не противився. Лише озирався, хто з моїх однолітків ще совгається.
То може виглядати трохи дивним, але навіть у такому віці я вже був естетом. Страшенно любив зимові підвечірки. Так я називав кілька хвилин зимового вечора, коли день вже ось-ось минеться і настане вечірня темрява. У цьому проміжку між днем та темрявою було кілька унікальних хвилин казково синього вечора. Тоді синіли дерева, сади, хати, дахи, простір, совганка, а на насичено-синьому небі виблискували різнокольорові зірки. У цій яскраво-синій казці білими залишалися лише молочні цівки з коменів, які у морозяному повітрі лише стартували тонесенькими білими стрічками до небес.
Заради цих картинних кількох хвилин я готовий був терпіти навіть запарі у руках та ногах, які наставали незадовго, як припиняв бігати.
У хаті на мене чекала балія з теплою водою – то вже стараннями баби Люлі, яка прекрасно знала, яким я прийду з совганки, сухий одяг, спеціально підігрітий на грубці, величезне горнятко гарячого какао або пересолоджена медом гарбата і два пиріжки, розрізані поздовж і щедро перемащені сиром.
Я починав їсти з того моменту, як забігав до хати, і продовжував їсти свої улюблені пиріжки, коли з мене знімали мокрий одяг, мили у балії, витирали, одягали. У ті моменти я ніби казав бабусям: робіть, що хочете – тільки не заважайте мені кайфувати пиріжками.
Цю смакоту не складно приготувати.
У тепле молоко вбиваємо 2 яйця, вливаємо 100 мл олії, краще пахучої і розколочуємо все до однорідності. В іншому посуді борошно змішуємо з двома пакетиками дріжджів, сіллю, куркумою, цукром. Всі сухі складники перемішуємо, робимо у них заглиблення і, поволі підливаючи рідкі складники, вимішуємо гладке і м’яке тісто. Накриваємо і даємо зо дві години постояти.
Тим часом заливаємо мак кипʼятком і даємо охолонути, зливаємо верхню воду, а весь мак відправляємо у блендер і млинкуємо його до тих пір, поки він не перетвориться на однорідну масу білого кольору. Якщо блендер почне пробуксовувати, то можна долити кип’ятку.
Ошпарюємо сушені абрикоси та чорнослив і нарізаємо їх довільними шматками до маку, додаємо підсолоджувач та ваніль. Найкраще нарізати сухофрукти ножицями. Окремо кладемо розморожені вишні. Можна засушені, з замороженими вони навіть поруч не стояли за соковитістю. Мелемо сушені ліщину та кеш’ю і все перемішуємо разом з маковою масою.
Далі збиваємо сир зі сметаною або кефіром. Якщо не хочете бавитися, то підійде готовий маскарпоне. Але свій сир ви можете підкорегувати з допомогою підсолоджувача, ванілі або інших ароматизаторів, які вам підходять.
Якщо тісто вже підійшло, то умовно ділимо його на приблизно одинакові 9-10 частин.
Кожну частину розтачуємо. Кладемо у середину ложку макової маси і 4 ягідки вишні. Заліплюємо у вигляді невеликих завиванців, спершу, по боках, а потім по довжині. Готові завиванці накриваємо і нехай підходять 30 хвилин. Потім змащуємо їх жовтками на кожен завиванець кладемо по дві вишеньки і відправляємо до духовки на 40 хвилин при температурі 180 градусів.
І, хто його знає, може хтось прочитає цей пост і спече Різдвяні пиріжки, а якогось 2124 року у зорелеті з Венери на Марс пасажир читатиме у ШІ-окулярах спогади, як колись на Землі чиясь бабця пекла неймовірно смачні пиріжки і дуже оригінально їх подавала з сиром.
Тісто:
Молоко – 500 мл.
Яйця – 2 шт.
Дріжджі – 50 гр. або 2 пакетики.
Сіль – 2 ч. л.
Цукор – 1 ст. л.
Масло (розтопити) або олія – 200 г. або 100 мл.
Борошно – 1 кг
Начинка:
Мак – 400 г.
Сушені абрикоси – 150 г.
Чорнослив – 150г.
Ліщина – 100 г.
Кешю – 100 г.
Коньяк, бренді, віскі – 1 ст. л.
Підсолоджувач – 3 ст. л.
Намазка:
Сир – 400 г.
Сметана – 100 мл.
Олег Ущенко
