Як же вони задовбали своїми псевдоновинами, наспіх переодягненими з кокошників у вишиванки пєвічками і орденоносними кошовими з монатіками, яким «випадала честь» під стінами Святої Софії радісно топтатися брудними чоботами по Державному прапорові у найголовніше державне свято країни!
Псевдопафос. Псевдоборотьба з корупцією, з держзрадниками. Псевдо… псевдо. Як же ж вони спаскудили саме поняття ПСЕВДО, яке, очевидно, не лише в мене асоціюється із псевдами безсмертних воїнів минулого – «Грім», «Черемшина», «Боєвір»!
Перегляньте також:
- Проти “Кинджалів” Україні безсила: Чому почастішали удари по заходу
- Ітaлія передaлa Укрaїні рaкети Storm Shadow
А днями таблоїди вчергове «ощасливили» посполитих, захлинаючись повідомленням, що «Тіна Кароль у пухнастому ліфчику приспустила джинси для фото на стільці». Вселенська радість, яка дорівнює «радості» колективного фото на тлі зруйнованого літака «Мрія».
Звісно, я не маю рації: навіть у час війни нікому не заборонено любити, радіти, ділитися радістю. Природна справа. Аби лиш не виклично, бо знаєте, про що я думаю? Ні, не думаю: знаю!
Знаю, що в цей же час десятки тисяч таких же молодих і привабливих українських жінок з мало не приклеєними до шкіри іконками і стертими молитовниками хлипають у подушку чи в кулак, уявляючи, як вони зустрінуть своїх коханих із фронту після року – чи й більше – розлуки… якщо буде кого зустрічати… але їм нІкому розповісти про свій душевний і фізичний стан, про безсоння і заламування рук, і про їхні буденні ліфчики і джинси, бо їх псевдомарафони з таблоїдами вкупі не питають, що вони насправді відчувають, чекаючи бодай смайлика в телефоні: є смайлик – значить, живий. До них нема черги софітів і фотографів – до вдів і тих, хто чекає своїх коханих з полону, та що там черги: їх ганяють, як сидорових кіз з-під адміністрацій і майданів, щоб не нагадували, не псували картинку навіть не криками і слізьми, а самим своїм існуванням.
Очевидно, я занадто категорична, але той, хто заїкається про свою боротьбу за Україну на неіснуючому культурному фронті (щоб не сказати, в ситому і теплому тилу), мав би мати бодай залишки свого морального – внутрішнього – цензора, коли стає перед фотографом зі спущеними штанами чи бере в руки мікрофон на фантастичній забаві, коли через дорогу – в так само нашвидкуруч відведених для цвинтарів полях – шумить не пшениця, як Дунай, а шумлять прапори загиблих героїв. Дехто з них і не нюхав жінки…
