Шлях до свободи і незалежності лежить через мінні поля.
По них йдуть наші солдати.
По них йде українське суспільство, переважно з зав’язаними очима.
Війна мало що змінила з точки зору політичної фрагментації суспільства: п’ятий рік продовжується запекла Facebook-боротьба фан-клубів кандидатів у президенти України 2019.
До цього додалось ще одне: про що б не йшлося – від ДТП до кадрових змін у військовому керівництві – суспільство завжди на боці військових, а не політиків. Хоча відсоток негідників в політиці навряд чи перевищує відсоток командирів-самодурів в армії.
Мовчазна відмова від демократичного цивільного контролю Сил оборони та автоматичне перенесення безумовної довіри до армії на конкретних воєнних діячів так само шкодить нам всім, як і бездумна відданість своїм політичним кумирам і готовність пробачити їм все що завгодно. От тільки наслідки такої примітивізації під час війни настають швидше і вимірюються людськими життями.
Заради справедливості треба підкреслити, що саме політики постійно намагались перетворити Homo sapiens на виборця з ознаками соціального дебілізму. Саме для цього, замість реальних аргументів на користь того чи іншого кандидата на відповідальні державні посади, підкидувались штучні протиставлення старих і нових обличь або політиків і “технократів”.
Зараз для країни життєво важливо, щоб об’єднуючою ставала не фігура чергового кумира, а наша спільна мета – свобода і незалежність.
Але така зміна передбачає, що критеріями оцінки політиків, чиновників, воєначальників стане не ознака “свій-чужий” або “подобається-не подобається”, а ефективність і відповідність їхніх дій нашій спільній меті.
Сьогодні Україна на мінному полі. Ці міни розкидані скрізь: сумніви у необхідності подальшої воєнної допомоги з боку США, які у передвиборчій боротьбі висловлюють радикально налаштовані конгресмени-трампісти; напад Хамасу на Ізраїль, за яким лише сліпий не бачить прямої зацікавленості Кремля у відтягуванні уваги і ресурсів від України; Іран та його “шахеди” і загроза постачання путіну балістичних ракет; Китай, що як мінімум комплектуючими допомагає Росії виробляти дрони і ракети та не заважає Північній Кореї постачати агресору снаряди; більш аніж складні проблеми з Орбаном і Фіцо; відверті друзі Москви і “консерви” російських спецслужб в багатьох країнах світу, що намагаються скористатись моментом, щоб заморозити “конфлікт в Україні” і допомогти путіну підготуватись до “остаточного вирішення українського питання”.
А ще міни-пастки, що підкидують з різних боків “поінформовані аналітики” на кшталт Саймона Шустера з його публікаціями в TIME, і власні військові стратеги, які не розуміють, що не там і не так сказане слово шкодить, а інколи і вбиває.
І всім цим із великим задоволенням користується Кремль.
Передбачаючи хвилю обурення і звинувачень, все одно запитаю, навіщо було главкому Залужному виносити на загал те, що необхідно обговорювати на Ставці, в Рамштайні або з колегами з країн-партнерів.
На яке враження читачів журналу The Economist він розраховував та на що хотів вплинути своїм “програмним есе” в стилі підручника для Академії оборони, яке рясніє назвами російської зброї: “Земледелие”, “Поле 21”, “Ланцет”, “Орлан”, “Zala”, Д-1, Д-20, “Краснополь”, “Cілок”, “Пітон”, “Гарпун”, “Піроєд”, “Стриж”, “Лісочок”?
Думаю, особливо вдалим для досягнення цілей став абзац щодо “застосування для пророблення проходів у мінно-вибухових загородженнях міні-тунелепрокладачів з буром, плазмового руйнівника ґрунту (RВR), порожніх рукавів для закачування газоподібної або рідкої вибухової речовини, ракет з паливно-повітряною вибуховою сумішшю”.
Не виправили ситуацію ані колонка українського главкома, ані більш розгорнута “стаття з елементами інтерв’ю”, в яких було менше вузькоспеціальної інформації і термінології, але достатньо протирічь, недоосмисленості та невпевненості.
І скільки потім не пояснюй в українських ЗМІ що і навіщо хотів сказати генерал Залужний, крім цього відчуття невпевненості українського главкома, в повітрі не залишилось нічого.
