Олена Лайко

Олена Лайко

Журналіст, редактор, поетка

День всіх святих, День Пам’яті померлих… Воєнна осінь триває...

02.11.2023 12:43   Джерело: Соціальна мережа
Автор : Олена Лайко

…Твоїми останніми словами, які залишилися у нас, точніше зберігаються у пам’яті телефонів, але постійно звучать Твоїм голосом у самісінькому серці, дорогий друже, було вітання на Великдень. Ти сказав «Христос Воскрес!» на фоні звуків пострілів, які раптом увірвалися у запис, а потім посміхнувся, оглядаючись кудись у бік, звідки їх було чутно найбільше, і промовив «Отак ми святкуємо». Тоді стрільба стала ще гучнішою. Ти сказав весело і навіть якось відчайдушно: «Все, я уходжу. Пока!». І вимкнув камеру. І пішов. Пішов назавжди, - того ж дня Тебе не стало...

Відтоді минуло вже сім місяців. Життя іде, але без Тебе. Коли буваю на Микулинецькому, завжди стараюсь зайти до Тебе – туди, де, всі побратими, де наші Герої. І мені здається (з метафізичної точки зору, звичайно), що в ці моменти постійно відчуваю Твою присутність незриму. Складається враження, що Ти постійно подаєш мені якісь знаки. Двічі на квіти, як стояли біля Твого імені, прилітав джмелик – смугастий, як Твій афганський тільник, діловий і заклопотаний, яким Ти був постійно, кремезний (якщо можна так сказати про джмеля) і голосний у своєму джмеликівському «жу-жу-жу», тобто, точнісінько такий, яким Ти був у товаристві, – жартував, розповідав, «підколював», завжди «в курсі» усього, як треба і як правильно.

А коли якось забігла «на одну хвилинку», бо не встигала у подальших справах, думала взагалі вже не заходити до Тебе, але таки звернула у той Твій бік, прилетів ніжний метелик – красивий, повітряно-легкий, як «Привіт» чи просто добре слово на зразок «Дякую», і я затрималась трошки на довше, бо стояла і дивилася на того жовтого метелика…

Так вийшло, що я напевно останньою з нашого товариства бачила Твою могилу перед переоблаштуванням, – на момент, коли я тоді стояла біля Тебе, і ще було на хресті Твоє фото в касці і «броніку», і з синім скотчем на рукаві, хлопці-майстри вже забирали все із сусідніх могил. Майстри були біля нас – мене і Тебе – й сьогодні: мастили якимось цементом по опалубці, здирали наклеєну на бетон смугу синього скотчу (синього! скотчу! – тільки зараз провела аналогію із тим скотчем, що виднівся на фото в Тебе на рукаві) – очевидно, це було міткою, «до куди» розмащувати той цемент, а скотч все ніяк не піддавався їхнім пальцям у грубих рукавицях, не відклеювався, і мені хотілося їм допомогти, і було совісно, що стою в тому проході, заважаючи людям працювати...

Хлопці насправді швидко закінчили роботу біля нас і пішли кудись собі далі, а я почала боротися з вітром, який не давав запалити свічку, і говорити з Тобою. Мої слова, коли я приходжу туди, до Тебе, завжди починаються з однакової фрази «Так не повинно бути. Це все неправильно. Ти не маєш бути тут. Ми повинні сидіти у нас в офісі на кухні, і пити коньяк чи віскі чи просто каву за Перемогу, і Ти маєш розказувати свої вічні історії, яких у тебе так багато»… Я традиційно починаю плакати вже на словах «Так не повинно бути», але сьогодні якось вдавалося стримуватись, бо довкола було багато людей, і плакати не випадало. Я все намагалася запалити свічку, а вона не піддавалася, гасла – то вже в процесі падіння в скляну колбочку лампадки, коли я розтискала пальці, то вогонь просто зупинявся біля воску, і я тримала й тримала запальничку біля гнотика, даючи йому того так потрібного в даний момент вогню. Кілька разів мені все вдавалося, все прекрасно розгоралося, але варто було тільки поставити лампадку, вже естетично закриту кришечкою, на бетон опалубки, як, поблимавши кілька секунд, вогник чомусь зникав, і все у мене починалося спочатку. А тоді я зрозуміла, що це Ти просто не хочеш мене відпускати, бо я би запалила свічку і швидко пішла, а так ще затримувалась біля Тебе. Від цієї думки, стало мені навіть якось весело, бо таких приколістів, як Ти, треба ще пошукати, і зараз все відбувалося в Твоєму стилі.

Коли я в черговий раз примостила лампадку на місце, де би вона мала стояти серед тих, які вже приніс Тобі хтось інший, підняла голову на білий мальтійський хрест, де написано Твоє прізвище, і раптом під ним побачила вибитий на камені Твій позивний - «Єнот». І сльози у мене відразу потекли так швидко, що я не могла їх ні стримати, ні сховати. Виявляється, Ти – «Єнот»! Такий смугастий і хазяйновитий, так? Звідки взявся цей позивний? Чому Ти так придумав? Не знаю тепер, у кого навіть про це запитати?! Від цієї думки сльози закрапали ще гарячіші…

Тут знову хтось з’явився біля нас у тому вузькому проході між високими опалубками, я відступила назад, аби пропустити, і сонце в цю мить так сильно почало разити в очі, що просто неможливо було дивитися. Я опустила голову і побачила, що моя лампадка спокійнесенько собі горить, – рівно і правильно, наче й не потрібно було для цього попекти пальці і натерти їх до пухирів клавішею запальнички. Значить Ти хотів мене затримати біля себе сьогодні, щоб я дізналась Твій позивний, – правда, «Єноте»!? А тоді я глянула на хрести, які стоять поруч, вздовж Твого ряду, і побачила їх усі, – всі позивні, у кожному з яких залишився закодований зміст, який говорить так багато і мовчить так багатозначно…

От таким і було у нас 1 листопада 2023 року – День всіх святих, День Пам’яті померлих… Воєнна осінь триває...


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Соціальна мережа  

Коментарі