Ярослав Карпик про село, музей, плани і чому не можна економити на культурі

27.10.2023 10:43   Джерело: Газета Свобода
Опубліковано : Новини Тернопілля

Пісня «Без коріння саду не цвісти» на слова нашого земляка Володимира Вихруща, музику до яких написав відомий український композитор Владислав Толмачов, який проживав у Чорткові і навчався у Тернопільському музичному училищі донині залишається улюбленою для мільйонів українців. Нею заслуховується й відомий на Тернопільщині господарник, екс-генеральний директор і голова правління ВАТ «Тернопільський радіозавод «Оріон», а ще й поціновувач української культури Ярослав Карпик. Пан Ярослав не лише господарник, а й краєзнавець і просто людина яка закохана у своє родинне село. «Не відривайся від землі, пам’ятай священні речі: навіщо живеш, до чого прагнеш, що скажеш людям, з якого колодязя п’єш живу воду» – цей заповіт своїх батьків, Йосифи та Михайла він взяв собі як життєву настанову й дотримується повсякчас. 14 жовтня цього року минуло 7 років, як завдяки його ентузіазмі у приміщенні костьолу родинного села Кобзарівка відкрили краєзнавчий музей. Отож, ми поцікавилися в п. Ярослава, чим живе музей і що змінилося відтоді?

Читайте також

Керівник «Оріону» Ярослав Карпик відкрив музей села у рідній Кобзарівці
Ярослав Карпик: «Тернопільський радіозавод «Оріон» не має жодної гривні держзамовлення!»

Музей живе, розвивається, поповнюється новими артефактами, правда на самому ентузіазмі сьогодні вижити важко… Планів є багато, але бракує підтримки владних структур. Нині в умовах війни, без допомоги держави підтримувати функціонування музею на громадських засадах вкрай складно. А музей – це не лише стіни, які дихають історією, а це й навколишня територія, приміщення, й звичайно зібрані експонати, які постійно потребують належного догляду.

- Відколи ви зацікавилися краєзнавством і чому вирішили створити музей у селі?

– (Усміхається) Краєзнавством я цікавився відколи себе пам’ятаю, – це були розповіді старожилів, перекази, легенди. Мені, малому, ще тоді, всі ці розповіді дуже подобалися і видавалося якимось казковими, заповітним, від пізнання яких могли відкритися усі земні таїни. Збирав монети, якісь черепки, іншу старовину, дехто дивувався для чого мені цей мотлох. А потім навчання, робота і тому якось це все стало на паузу. Хоча я постійно жив й до сьогодні живу своїм рідним селом Кобзарівкою. Моя старовинна мала батьківщина надихає позитивною енергетикою, тут із задоволенням спілкуюся з його чудовими людьми, свого часу разом з однодумцями та районною владою проплатили проект добудови школи, відремонтували церкву, ладнали дороги. А ідею про написання книги про рідне село я не полишав ніколи, особливо воно проявилося у 1990-і роки після здобуття Україною незалежності. Коли закінчив довготривалу роботу над історією села «Моя Кобзарівка» в якій намагався закарбувати найважливіші віхи села та його неповторних жителів, якось й паралельно визрів задум у раніше занедбаному костелі створити краєзнавчий музей і ще й таким чином зберегти його приміщення від руйнації для наступних поколінь. І з Божою допомогою, завдяки односельцям і вихідцям із села, які допомагали й з експонатами мені вдалося його реалізувати. За роки діяльності музею його відвідали сотні людей.

– Що для вас найбільш є цінним у музеї?

– Цінне все, бо до всього докладено не лише працю рук, а й втілено багато задумів. Тобто для мене це не лише матеріальна цінність, а й духовна, бо у реалізацію, стенди, оформлення вкладена й частка моєї душі.

В музеї представлено десятки вишиваних рукотворів місцевих майстринь – живих і тих, що відійшли у вічність, залишаючи про себе пам’ять на білому полотні рушників, наволочок, серветок, на покривалах і килимах. Зібрано в музеї і зразки меблів, одягу – буденного і святкового, літнього і зимового, знаряддя праці, посуд, побутові речі, стародавня зброя, безліч картин, ікон, а також близько сотні світлин, де історія села постає в конкретних образах людей, що її творили. Збирали  ці експонати всім селом, багато хто приносив до музею цінні речі задля збереження їх як пам’яті. Адже, за первинним задумом, сам музей мав стати ще й тим місцем, де уродженці села, які тут уже давно не живуть, але  приїздять сюди, щоб зачерпнути духовних сил, доторкнутися до найдорожчого, пригадати незабутні миттєвості свого життя, мали б де зупинитися, посидіти, поспілкуватись із земляками. Також у музеї представлені пам’ятки археології знайдені на території села чи поблизу, світлини, предмети, які ілюструють життя у селі й польської національності. Наш край місце козацької слави, повстанської, зберігає пам’ять про події й 1-ї та 2-ї світових воєн. І це не просто, що мовляв, ми собі у селі зібрали і виставили експонати, бо методичну допомогу в оформленні експозицій музею надали наукові працівники Національного заповідника «Замки Тернопілля».

– Кажуть, що малі музеї, які діють на самому ентузіазмі безперспективні, ось візьмімо музейні кімнати історії сіл, які були при школах, багато їх просто зникло, бо якби сумно це не було, відійшли у засвіти їхні організатори, ряд шкіл, де були музеї закрили, а експонати розібрали, ви не боятиметеся, що подібна доля може спіткати і ваш заклад?

– Я багато про це думаю і для мене це була би катастрофа, бо дуже багато зусиль вкладено для того, щоби музей не лише існував, а й потрохи розвивався. Тобто смерть будь-якого маленького музею для мене – це як смерть частини цивілізації. Нині я працюю над удосконаленням концепції та над статутом музейного закладу. Будемо звертатися до керівництва і депутатського корпусу Тернопільської міської територіальної громади, куди належить Кобзарівка, щоби вони заопікувалися нашим музеєм і виділили кошти хоч би на зарплату людині, котра була б не лише його доглядачем, а й екскурсоводом.

– Нині під час війни складно реалізовувати, якісь культурні проекти, бо у всіх владних установах скаржаться, що не вистачає коштів…

– І це дуже неправильний підхід, бо якщо ми не будемо вкладати кошти в культуру, в збереження історичної пам’яті, то скажіть, за що ми нині воюємо, за що проливають свою кров кращі сини України. Ви візьміть українські міста і села, які захопив московський окупант, саме перше, що він там зробив, знищив всі заклади, де була представлена українська культура, історія, ті ж наші музеї знищив або перетворив на засоби пропаганди «руськово міра». Це один аспект. Другий, без вкладання значних коштів, Тернопільська міська рада отримає вже відремонтований, сформований музейний заклад з цінними експонатами, її завданням буде лише підтримувати його функціонування. Третій, наш музейний заклад може стати своєрідною туристичною родзинкою Тернопільської міської громади, бо відображатиме не лише життя міщан, а й селян, які жили навколо Тернополя, не лише українців, а й польської спільноти, яка численно проживала у сучасній Кобзарівці до 2-ї світової війни і яка зрештою й звела приміщення в якому знаходиться музей – костел, нині єдиний збережений у всій Тернопільській міській громаді. А ви пригадайте скільки у м. Тернополя в Польщі є міст-побратимів, міст-партнерів – десятки, я не буду зараз їх перераховувати. І для делегацій цих міст, звичайно, було би дуже приємно, коли би для них організували екскурсію й до Кобзарівки, де б вони побачили, що тут у міській громаді шанобливо ставляться і бережуть не лише їхню архітектуру, а й культуру, пам’ять про спільне проживання українців та поляків. Четвертий, це включення музею у Кобзарівці до туристичних маршрутів, які пролягають і пролягали б від Тернополя до Залізців, де нині також активно діє краєзнавчий музей,  і далі. І цей туристичний маршрут можна було би й розширити завдяки збереженій архітектурі й у навколишніх селах, знову візьмемо ж ту саму польську спільноту: костели у Дітківцях, Мильно, Залізцях, Ренові, кладовище у Гонтовій, зрештою й фігури – від нашої кобзарівської святого Роха, до речі, фігуру цього святого нещодавно встановили й у Тернополі, до Яна Непомука у Мшанці і Малій Березовиці, знову ж у Малій Березовиці св. Флоріана і цей перелік можна продовжувати. А сусідство з археологічними експозиціями Збаразького замку, Вишневецького палацово-паркового комплексу і найближчого музею в Залізцях дасть нам реальну можливість пізнати давнє минуле нашого краю, яким ми пишаємося і гордимося багатою спадщиною.

П’ятий, і це також одна з родзинок нашого музею, є те, що у селі діє козина ферма, на якій туристи можуть скоштувати плов і сир халумі, який виготовлений за кіпріотською технологією, а також взяти участь у майстер-класах з доїння кіз, виготовлення сиру тощо. У селі чарівні краєвиди, то ж постійно діятиме фотозона, на різдвяні свята можна буде побачити вертепне дійство, поколядувати, посмакувати стравами, які готують наші господині не лише на різдвяні, а й великодні свята.

Звичайно, що й кошти від екскурсій нашим музеєм з часом могли б і поповнювати міський бюджет.

– Плани, справді грандіозні. Ви казали, що музей розвивається, привідкрийте секрет, що зараз нового створюється у музеї?

– Ви влучно сказали, бо ще не всім задуманим можна поділитися. Але крім того, що розповів вам раніше, то однією з нових ідей, які ми втілюємо і над якою ми починаємо працювати – створення експозиції «Невинноубієнні» про священників, які і були знищенні, репресовані, загинули в тюрмах, концтаборах і які проживали на території Тернопільської міської громади. Наша мета – це створення сучасного, цікавого та ефективного простору для вивчення та популяризації історико-культурної спадщини Тернопільщини, Тернопільської міської територіальної громади і зокрема Кобзарівського краю.

Загалом, багато чого вже зроблено, а планів і задумів є ще більше, була би швидше перемога і мир і це все разом було би й легше реалізувати.

В. К.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Газета Свобода  

Коментарі