Україна ще в 1991 р. відновила свою незалежність, але ще до цього часу йде процес побудови держави. І останній час в умовах війни. В умовах війни відбувалось будівництво держави в 1918-1920 рр. Росія у 1918 р. розв’язала війну проти України, це повторилось у 2014 році. Мирний період побудови держави був втрачений.
В 1917 р. революційна хвиля винесла на вершину влади українську інтелігенцію, яка не мала досвіду управління і не знала якою має бути українська держава. Грушевський, Винниченко та інші могли довго дискутувати, але не могли в кризових умовах приймати рішення. Україні потрібні були, висловлюючись сучасними поняттями кризові менеджери. Та національної еліти не було, вона зрусифікована та знищена. Аналогічна картина і зараз. В нас немає української еліти. А ті, хто себе вважає за еліту є особами, яким бракує національної волі, для них характерний комплекс національної неповноцінності, а звідси податливість на чужі впливи, озирання на чужинські форми правління. Це ніби про них висловився хорватський вчений та політик XVII ст. Юрій Крижанич, який вказав на дві вади: «чужебесие», тобто нахил до всього чужоземного, і як наслідок тієї вади – «чужевладство», тобто іноземне ярмо.
Перегляньте також:
- Глава Пентагону анонсував надання Україні пакету озброєнь на 6 мільярдів доларів
- Росія атакувала чотири теплоелектростанції: серйозно пошкоджене обладнання
Така з дозволу сказати «еліта» відіграла і відіграє лиховісну роль в долі України. Однак, із діячів Центральної Ради Ісаак Мазепа так охарактеризував Центральну Раду: «Політику Центральної Ради не можна пояснити інакше, як присутністю в ній політичного маросійства, яким були люди того покоління отруєні: брак національного інстинкту і параліч політичної волі були наявні».
Центральна Рада затягувала проголошення незалежності, а проголосила незалежність IV Універсалом під звуки «Муравйових гармат». Діячі Центральної влади довго вірили в демократичність Росії і хотіли залишитись в російській федерації.
Демократичні діячі у Верховній Раді УРСР вірили спочатку у комуністичну ідею. Показовим є інтерв’ю В. Яворівського в журналі «Україна» в березні 1990 року. «Сьогодні, щоб вийти з партії, багато мудрості не треба. Мудрість залишились у партії, допомагати її видужати. Всі можливості компартії ще не випробувані, програма її не реалізована… Якщо ставити питання, що головним у партії є не ЦК, а первинна організація, кожен комуніст, якщо ми почнемо отак діяти, то виявляться її невикористані демократичні резерви. Зовнішні чинники прискорили проголошення незалежності України; у 1918 р. після наступу московських банд Муравйова на Київ, а Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. відбувся після провалу «ГКЧП».
В незалежній Україні залишилась функціонувати радянська Верховна Рада. В якій оформилась прорадянська група «239». Це стало однією з помилок демократів і гальмом у творенні незалежної держави. Українська демократі не порвала з комуно-радянським минулим. При владі залишились комуністи, комсомольці і так звані «нові українці»; а насправді злодії. Вони витворили так звану «еліту». В 1993 р. тодішній прем’єр-міністр Леонід Кучма заявив у Верховній Раді: «Дорогі демократи, визначіться, будь ласка, чого ви хочете. Ви скажіть, що треба будувати, – і я побудую». І побудував кланово-олігархічну владу.
А екс-президент Л.Кравчук (в час чергового прозріння) в 2008 р. висловився про олігархат так: «Сьогоднішня бізнес-еліти – це торгаші та лавочники, які вміють лише одне: продавати та купувати» То хіба вони могли побудувати повноцінну українську державу?
Для наших днів актуальними залишаються слова М.Грушевського сказані ним у 20-ті роки минулого століття: «Біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна».
Тепер про збройні сили. Про проблеми будівництва армії в 1917-18 рр. і сьогодні. Центральна Рада та Генеральний секретаріат (уряд) не підтримали спроб Миколи Міхновського та Симона Петлюри згуртувати воєдино українські військові сили для розбудови держави і її захисту. Соціалісти були проти творення армії. В.Винниченко на ІІІ Всеукраїнському військовому з’їзді (листопад 1917 р.) заявив: «Україні нема пощо творити своєї армії. Бо вона нікого поневолювати не хоче». І це було уже після більшовицького перевороту! Але помимо Центральної Ради відбувався процес українізації російської армії. На середину 1917 р. було біля 1 млн солдатів українізованих частин. Найбільш боєздатним був І-ий Український корпус генерала П.Скоропадського, але боячись зростання впливу Скоропадського, він був звільнений. А після вбивства його наступника генерала Якова Гандзюка, корпус був розпущений. Розпропогановані більшовицькими агітаторами українізовані частини танули і на осінь 1917 р. їх майже не залишилось. Не маючи уже боєздатних частин, для відсічі російської агресії, Центральна Рада відмовилась від допомоги 15-ти тисячного чехословацького корпусу, що тоді дислокувався в Україні. Однією із причин чому ж УНР не вистояла в боротьбі за незалежність була відсутність армії.
Тепер про військові справи після відновлення незалежності в 1991 році.
Після розриву СРСР, згідно із звітами ТСК Верховної Ради на території України була 800 тис. армія, понад 9 тис. танків, понад 11 тис. бронемашин, 3 тис. літаків, з них 1090 винищувачів СУ-27, МІГ-29, бомбардувальники СУ-25, 900 гелікоптерів. Крім того Україна була ядерною державою, мала 2883 одиниці тактичної ядерної зброї. Загальна вартість військового майна становила станом на 1991 р. 89 мільярдів доларів. Влада розпродувала військове майно. За даними Генеральної прокуратури України, у період з 2005 до 2014 рр. були продані 832 танки, 232 гелікоптери, 202 літаки, 714 БМП БТР, 28.555 одиниць ракетно-артилерійського озброєння, 1 млн. 824 тис. одиниць стрілецької зброї. Ще більше військового майна було продано до 2015 р., однак за даними прокуратури, документи про це знищені.
Через продаж військового майна обороноздатності України було завданої значної шкоди.
Збройним силам не приділяли належної уваги. Армія для влади і політиків була незрозумілими елементами з точки зору власних інтересів. Це було головною проблемою для нашого війська. В 2009-2010 рр. на оборону витрачено 8 млрд грн., у 2011 р. – 12 млрд грн., у 2012 р. – 15 млрд грн., і з 2013 р. залишилось на цьому рівні. В 2018 р. на армію 181 тис осіб витрачено біля 2 мільярдів доларів. Для порівняння у Польщі на армію в 98 тис. осіб витрачено близько 9,8 мільярдів доларів. На 2022 р. було заплановано на армію витратити 133,5 млрд. грн., або близько 5 мільярдів доларів. В книжці «Над прірвою. 200 років російської війни» екс секретар РНБО Володимир Горбулін і директор Центру досліджень армій, конверсії та розброєння Валентин Бадрак констатують, що до великої війни путін почав готуватися з 2018 року. «Ні Порошенко, ні Зеленський до війни не готувались. Не використовувався безпековий козир України – 300 тис. людей, які пройшли війну та могли б створити потужний резерв і бути великою силою. Не було ознак, що з цим контингентом влада почала працювати. Усі проблеми ЗСУ – прямий наслідок діяльності чи бездіяльності військово-політичного керівництва з 2014 до 2022 роки».
Так тривало поки наш споконвічний ворог – Московщина не укріпилась і не розв’язала війну. Підтвердились слова італійського політика Макіавеллі (1469-1527 рр.), який заявив: «Горе, горе народам, які отримали свободу через слабкість поневолювача, а не внаслідок власної боротьби, бо без неї не виробляється каста людей, що захистять ту свободу, коли ворог прийде до тями». Ворог прийшов до тями і прагне відновити імперію, бо без України росія не буде повноцінною світовою державою. Процитуємо слова білогвардійського генерала Денікіна, сказані ще в 1921 р.: «Никогда, никогда никакая Росия, авторитарная, или демократическая, республиканская или монархическая, не допустит отторжения Украины».
Проведемо ще паралель між Переяславською угодою 1654 р. і Мінськими угодами 2015 року. Вони були не вигідні Україні. Але чому вони відбулись? Б. Хмельницький пішов на вимушений крок уклав військовий союз з Московією. Проти союзу з Московією виступило ряд полковників, більшість православного духовенства на чолі з Митрополитом Михайлом Косівим. Полковник Іван Богун дав таку характеристику московії: «У Московщині панує наймогутніше рабство. Там немає бути нічого власного, бо все є власністю царя. Увесь народ Московії є рабом. Приєднатись до такого народу – це гірше, як скочити живим у вогонь». Поразка під Берестечком в 16511 р. переконала Хмельницького в ненадійності кримського союзника. Реальна оцінка міжнародної ситуації і співвідношення сил привели його до пошуку нового союзника. Трагізм ситуації, в якій опинилась Україна, полягав у тому, що держави–сусіди не хотіли створення незалежної сильної Української держави. Гетьман скоро зрозумів, що угода з Московією може мати фатальні наслідки для України почав шукати іншого союзника, та раптова смерть гетьмана не дала укласти новий союз із Швецією.
Мінські угоди 2015 р. також вимушена угода, вони зовсім не вигідні Україні, але зупинили гарячу фазу війни. В інтересах України неможливо виконати дані угоди, особливо в тій послідовності в якій вони прописані. Президент Петро Порошенко допустив помилку, що погодився на так званий Нормандський формат переговорів, замість Женевського. В якому взяли участь США. В Нормандському варіанті Франція і ФРН підігравали путіну. Час переговорів у Мінську путін використав для підготовки до повномасштабної війни.
На нинішнє становище в Україні впливає відсутність української еліти. Українська нація і держава формуються в ході війни. Нам потрібна еліта національна, яка буде турбуватися про майбутнє держави, а не про отримання відкатів від корупційної діяльності.
Левко Лук’яненко говорив що всі біди України від того, що вона перебуває у внутрішній окупації довгий час. «Доки серед народних депутатів не буде етнічних українців (320-360), доки гальмуватимуться реформи, доки жодна проблема не буде розв’язана на користь суспільства, доти народ буде тільки воювати і вимирати» – писав Лук’яненко. Даремно сподіватися, що українці, або люди, які мають проблеми з національною ідентичністю будуватимуть самостійну Україну.
Економіст Олександр Пасхавер свого часу висунув думку, що для змін в країні достатньо одного відсотка активних людей, які би були мотивовані, мали бажання і вміння робити те, що треба робити для держави. Поки-що в нас немає стільки пасіонарних людей. Панує байдужість та зневіра – а це реально те, що може погубити і Україну як державу і кожного українця. Це показують особливо вибори 2019 року.
Олігархат і спецслужби Росії через телеканали маніпулювали так званим «електоратом». Це дало підставу журналу «Форбс» ще в 2020 р. зробити висновок, що однією із трьох найбільших небезпек для державності України (поряд з корупцією і війною) є український виборець яким маніпулює олігархат.
В нинішньому стані суспільства винен кожен українець, який має ілюзії щодо швидких змін, байдужіє, ностальгує за патерналізмом. А треба діяти так, як висловився Іван Франко: «Щоб пропала незгоди проклята мара! Бо пора… щоб волю і щастя, і честь, рідний краю зробити тобі!»
Тільки консолідація нації гарантує нам майбутнє.
Павло СЛИВКА,
історик, голова Тернопільського обласного відділення ГО Всеукраїнське об’єднання ветеранів.
