Як і коли закінчиться війна залежить від кожного з нас. Важливими є наші воїни, але не менш важливим є надійний тил. У Тернополі є чимало волонтерів, які наближають Перемогу. Серед них і дружина військового – Ольга Тимошенко. Вона є активною організаторкою акці”ЗСУ у першу чергу”.
– Пані Ольга, розкажіть коротенько про себе. Ким ви були у довоєнному житті?
Перегляньте також:
- Проти “Кинджалів” Україні безсила: Чому почастішали удари по заходу
- Ітaлія передaлa Укрaїні рaкети Storm Shadow
– Я – корінна тернополянка, тут народилася і живу. Так сталося, що за своєю основною спеціальністю редакторська і видавнича справа, яку здобула, закінчивши Галицький коледж і Академію друкарства, не працювала жодного дня. Я рано вийшла заміж і народила першу донечку ще під час навчання, тому й довелося працювати так, щоб і гроші заробляти, і виховувати дітей. У 2020 році під час пандемії прийшла на віддалену роботу в мережеву компанію. Здобувши певний досвід, через рік стала приватним підприємцем. Мій бізнес пов’язаний з інформаційними послугами – я навчаю жінок онлайн-роботі, яка дозволяє поєднувати роботу з домашніми справами і вихованням дітей. До повномасштабного вторгнення бізнес займав досить суттєву частину мого життя. Зараз воно дуже змінилося. Майже повністю я його присвячую волонтерській діяльності. 15-ту річницю шлюбу зустріла без своєї другої половинки. Чоловік мій пропав безвісти після одного з бойових завдань. Я сама утримую двох дітей 14 і 10 років, а ще допомагаю своїм батькам і батькам чоловіка.
Фото з мережі Інтернет
– Яким вам запам’ятався день початку війни?
– Війна не почалася у 2022 році, вона триває вже з 2014. Мій чоловік ще тоді активно намагався потрапити на фронт, але в нього були проблеми зі здоров’ям, тому у військкоматі йому відмовляли. У 2017 році він їздив на збори резервістів, де підписав контракт на резерв, розуміючи, що повномасштабне вторгнення неминуче. Він готувався до нього весь цей час. У січні-лютому 2022 року почав скуповувати різні необхідні для військового речі. Я ж цього не сприймала до останнього, навіть сперечалася з ним з приводу деяких його покупок. На жаль, він виявився правий. У день початку повномасштабного вторгнення ми запаслися необхідними ліками, простоявши в черзі декілька годин, зібрали речі, завезли дітей і його батьків у село, а вночі попрямували до військової частини, з якою у мого чоловіка був підписаний контракт. Таких добровольців, як мій коханий, було багато, деякі чоловіки спеціально повернулися з-за кордону захищати свою державу. Вже 3 березня чоловік був зі своїм підрозділом на передовій у Луганській області.
– У чому полягає ваша волонтерська діяльність?
– Я займалася благодійністю і до повномасштабного вторгнення: донатила на допомогу хворим дітям, допомагала фінансово воїнам АТО та їхнім родинам, але це не було моїм основним видом діяльності. Коли мій чоловік став військовослужбовцем, я дізналася, як багато потреб є в наших захисників. На той час із забезпеченням було погано. Особливо гострою є ця проблема на передовій в бойових підрозділах. Мій чоловік зателефонував мені на початку березня і сказав, що до них приїхала волонтерка. Він дав мені її номерта надиктував список найнеобхідніших речей для нього і підрозділу. Так я познайомилася з Іриною Боднар із Чернівців. Я досі співпрацюю з нею і дуже вдячна за все, що вона робила і продовжує робити для наших воїнів, їхніх сімей і мого чоловіка зокрема. Завдяки їй я змогла поїхати в зону бойових дій і кілька днів провести зі своїм коханим. Зараз ця відважна жінка не лише продовжує займатися волонтерською діяльністю, але й сама вступила в лави ЗСУ.
Свою першу посилку я зібрала на 72 кілограми. У ній були не лише продукти, зокрема, дефіцитна на той час «Мівіна», але й будматеріали, засоби особистої гігієни, автозапчастини, кнопочні мобільні телефони, тощо.
Зараз у нас з Іриною робота відлагоджена, мов годинниковий механізм. Вона контактує з військовослужбовцями різних підрозділів, які знаходяться на передовій, отримує інформацію про їхні потреби. Ми з небайдужими людьми в Тернополі збираємо потрібні речі, будматеріали, продукти, всяку всячину. Коли є потреба, організовуємо збори коштів і купуємо те, що неможливо зібрати. Паралельно така ж робота виконується в Чернівцях. Там в нас є склад, на якому ми все сортуємо, пакуємо, підписуємо по підрозділах..
До речі, чи можна мені подякувати тим небайдужим людям, про активну допомогу від яких я згадувала?
– Звичайно, що так.
– Дякую всім небайдужим людям, які активно долучаються до допомоги ЗСУ. Окремо хочу згадати тих, хто робить це на регулярній основі:
– громадську організацію «Молодь з Місією Тернопіль» і Юлю Турій;
– загальноосвітню школу № 29, директора Анатолія Васильовича Ятищука і Людмилу Петренко;
– громаду Пронятина і Оленку Комбуль;
– волонтерів Олександра Пільгуна і Таню Федорів;
– Великогаївську територіальну громаду, вчителів та дітей ЗОШ с. В. Гаї і Людмилу Кохман;
– Юлю Мамчак та її ГО «Країна рівності та правди»;
– мешканців ОСББ Володимира Великого 4 та ОСББ Євгена Коновальця 9;
– велику «родину партнерів» з компанії L’Club
– Юлю Стасюк (Мандзій) та її маму Таню;
– Ярослава Бойка;
– батьків колишніх однокласників моїх дітей з 29 школи (зараз 8 і 5 клас);
– Лапшинську гімназію, всіх вчителів та учнів і директора Наталю Романівну Вітковську;
– моїх родичів з-за кордону, які часто допомагають закривати збори;
– однокласників мого чоловіка, особливо Таню Білоус та Наталю Приміч;
– водіїв, які зголошуються на мої заклики і допомагають збирати допомогу.
Також завдяки акції «ЗСУ в ПЕРШУ чергу» на останній збір об’єдналися дуже багато тернопільських волонтерів. Не буду всіх перераховувати, щоб нікого не пропустити. Приємно було познайомитися з такими активними тернополянами.
– Чи отримуєте ви допомогу з-за кордону?
– Так, допомога з-за кордону надходить. Активно допомагають мої родичі та знайомі, партнери по мережевому бізнесу, односельці батьків. Географія досить широка: Польща, Німеччина, Велика Британія, Італія, Іспанія, США, Канада. Також ми познайомилися із волонтерами, які є громадянами Великобританії. Вони приїжджають в Україну зі спеціальними місіями, відвідують бійців на передовій, привозять їм допомогу. За свої кошти вони придбали дорогий високоточний тепловізійний приціл для одного з підрозділів ЗСУ.
– Чи є потреба займатися волонтерською діяльністю зараз, коли ми чуємо, що армія повністю забезпечена всім необхідним?
– Забезпечення армії зараз стало трохи краще. Так вже більшість підрозділів не мають гострої необхідності в їжі, почали краще видавати амуніцію. Але є гостра потреба в автомобілях, різноманітній техніці, дронах, безпілотних комплексах, тактичній медицині, будматеріалах. Ці речі потрібні завжди та у великих кількостях.
– Розповідаючи про допомогу, ви постійно згадуєте небайдужих людей. А чи співпрацює з вами місцева влада?
– Скажу, що місцева влада нам не допомагає. Можу згадати лише один випадок, коли міська рада виділила п’ять комплектів форми мінометному розрахунку мого чоловіка після того, як я особисто поспілкувалася з міським головою. Тоді бойовий підрозділ вийшов з оточення в районі Гірське–Золоте, втративши абсолютно все майно. Ще мені відомо, що управління соціального захисту населення за зверненнями дружин військових виділяє термобілизну та аптечки. Я бачила цю аптечку, тому стверджую, що вона не є тактичною. Ба більше, водійська аптечка, напевно, більш укомплектована, ніж ця. Можливо, міська влада ще якось допомагає нашим захисникам, проте мої знайомі тернополяни, які зараз воюють, стверджують, що не відчувають цієї допомоги.
Ще багато запитань викликає розподіл коштів у нашому (і в багатьох інших) місті. Дії чиновників можна порівняти з витиранням пилу, миттям вікон, прибиранням під час того, коли в тебе горить кімната. Звісно, місто має критичні потреби, без яких не може існувати, проте доцільність деяких дій нашої влади з «питань благоустрою», м’яко кажучи, дивує.
От кому потрібно скласти щиру подяку, то це нашим медикам. У лікарнях нашого міста військові безкоштовно отримують якісне та висококваліфіковане лікування.
– Як впливає війна на життя ваших дітей?
– З початку повномасштабного вторгнення вони допомагали мені робити енергетичні батончики, робили браслети та інші прикраси на продаж, таким чином збирали гроші для ЗСУ, в школі з учнями та вчителями робили окопні свічки, кожного вечора вони моляться вервицю за тата, всіх захисників та Перемогу.
– Зазираючи в майбутнє, на який ноті ви хотіли б завершити розмову: оптимістичній, чи песимістичній?
– Ми живемо в час великих змін у нашій країні. Війна показала, наскільки українці можуть бути дружніми, відповідальними, активними, аби здолати ворога. Зараз, незважаючи на втрати, які ми несемо, однозначно можна сказати, що цю війну ми виграємо. Але потрібно ще раз об’єднатися, або зробити головний ривок для нашої остаточної Перемоги. Як наші воїни захищають нас на фронті, так ми повинні в свою чергу захистити їхній тил і навести порядок всередині країни. Варто прямо зараз усвідомити, що після перемоги буде період «загоєння ран» та відбудови. Повернеться багато військових, яким потрібно буде лікувати рани, в тому числі психологічні. Їм буде потрібна наша всебічна допомога та підтримка. Велику увагу потрібно присвятити вихованню наших дітей. Потрібен комплексний підхід в навчальному, духовному, культурному, політичному розвитку дітей та молоді. Ми маємо зробити все, щоб теперішні діти не переживали того, що ми. Процвітаюча країна можлива лише в здоровому суспільстві.
Спілкувався Тарас Комаринський
