Писати про цього чоловіка легко, бо він цікавий, неординарний. Чи то розповідає про свою відпочинкову оселю, де є криївка і копія піраміди Хеопса, чи про солідну колекцію «Кобзарів» і художніх картин у тернопільському помешканні. Зрештою, чи про макети криївок, розміщених у багатьох музеях нашого краю, на Львівщині, на Рівненщині… Але сьогодні наша розмова про книги, яких в Іларіона Пилипця вже 20! Так-так, нещодавно вийшла друком його 20-та книга «Українські пані у Мілані».
– Почнемо з того, чи це справді ювілейна, 20 книжка? Бо вже можна і лік втратити…
Перегляньте також:
- Аграрії Тернопільщини вже засіяли 40% від запланованого
- Офісне приміщення на приватизаційному аукціоні виставляють у Гусятині
– Маєш рацію. Ще було дві маленьких, але я не вважаю їх за книжки. Тому, якщо поміркувати, то так – це двадцята.
– Пам’ятаєте всі?
– Пам’ятаю. Особливо ті, де описував про українських жінок в Італії, кожну нічну пристрасть… І в таких сценах кохання жодного повторення. Хоча в книгах описано понад 120 любовних епізодів.
– Звідки берете сюжети?
– Включаю психологічне, логічне мислення і власний досвід. А основою сюжетів є самі полонянки. Спочатку вони соромилися зізнаватися, казали, що розповідають буцім-то про свою коліжанку, знайому… Але коли йшлося про тонкощі, я завжди відчував, що людина розповідає про власні переживання.
– А чому ви називаєте їх «полонянками»? Вони ж з власної волі їхали в Італію і займалися там «коханням»…
– Так, їхали з власної волі. Але там стикалася з проблемами, про які навіть не здогадувалися. І вони добровільно ставали полонянками. Уявімо собі просту українську жінку, яка опинилася в чужій країні. Перша ніч, синьйор хоче сексу, жінка відмовляється, каже: «Господи, куди я потрапила? Я не залишуся тут ні на мить… Їду назад додому»… Але ніч – куди підеш? І як повернешся додому, якщо на дорогу до Італії зібрали останнє… І жінка опиняється в безвиході. Вона змушена погоджуватися на всі умови синьйора, аби залишитися на роботі, заробити хоч якусь копійку для дітей, для родини.
– Тобто, основне, що ви відчуваєте до таких жінок, – це співчуття?
– Співчуття шалене. Яке починається ще тут, в Україні. Якщо дружина любить свого чоловіка, якщо відчуває взаємність, вони знайдуть вихід зі скрутного становища тут. Така щаслива жінка ніколи не покине чоловіка, дітей і не поїде на заробітки за кордон. А якщо кохання відсутнє, то вона, наслухавшись від однокласниць чи сусідок як там поважають жінок-українок, поневолі їде туди. Сподіваючись у першу чергу заробити грошей, аби не бути ні від кого залежною.
– З тих 20 ваших книжок який відсоток – це любовні історії, а який – історичні, біографічні…
– Книжки про Італію – це 12 відсотків.
– Така точна цифра?
– Бо таких три: «Наталка-нелегалка», «Життєве бездоріжжя» та «Українські пані у Мілані». І ще у двох книгах, які не стосуються тематики Італії, але йдеться про жінок, що виїжджають на роботу за кордон.
– Яка з тих 20 книжок для вас найбільш дорога, пам’ятна?
– Не можу сказати… Бо в кожну вкладаю душу, в кожній ніби заново живу зі своїми героями і героїнями.
– А як ставляться до вас героїні розповідей?
– Знаю, що до мене ставляться зневажливо всі ті, хто був на роботі в Італії. Але ж я зауважую в передмові, що лише 4 відсотки українських заробітчанок в Італії йдуть на інтимні стосунки з синьйорами. Також зауважую особливість: якщо жінка чи дівчина не відзначалася цнотливими моральними якостями в Україні, то там вона стає ще гіршою.
– Які ще сюжети використовуєте у своїх творчих роботах?
– Вже здав до друку книгу під назвою «Не покидай мене». Сюжет взято з телепередачі «Сімейний суд», яку на телеканалі «Інтер» вела адвокат, психолог, кандидат економічних наук Ірина Калінська. Я почув там цікавий сюжет, який опрацював літературно. Йдеться про те, як рідний брат по батькові відбив наречену в свого молодшого брата. Там дуже цікаві перипетії.
– А колись ви мені розповідали, що маєте записано на камеру останнє прижиттєве інтерв’ю Михайла Левицького. Ви не хочете написати про нього книжку і включити туди оце останнє інтерв’ю?
– Скажу чесно… От на столі лежать списані листки, як підтвердження, що я над цією книжкою вже працюю. Це будуть невигадані спогади-есе із життя Михайла Левицького. Однак, це буде не чиста документалістика, а художньо-документальна розповідь, відсотків на 90 наближена до життя. На таку форму книги погоджується і Надя, дружина Михайла. Вона сама підказує мені цікаві життєві епізоди, а я літературно додаю його можливі думки в цей період, тощо. Зізнаюся, що я трохи психолог, бо 35 років відпрацював з людьми. Та й у міському управлінні соцзахисту, де я був начальником 9 років, трудилося 170 жінок. Щоденне спілкування з людьми чогось таки вартує.
– Очолювали управління соцзахисту при Негоді?
– Так. І, до речі, сьогодні описував цікавий епізод, як на річницю правління першого незалежного мера міста було організовано святкування, на яке запросили і відомих людей. Левицького в тому числі, як першого голову крайової організації Народного Руху України. Коли йому дали слово, він прочитав свій вірш «Поети живуть на околицях»:
«Поети живуть на околицях,
У центрах – князьки та міністри,
Що вчасно їдять і голяться
І можуть поета з’їсти.
Не з’їсти, то хоч підсмажити
На сковорідці власній,
Що будеш ні грама не важити
Поете, в житті сучаснім.
Таке ось мені намріялось
Прямісінько серед ночі
Про тих, що у лежанці гріють
Пуза свої робочі»…
Коли він завершив читати, Негода каже: «Михайле Васильовичу, не тільки поети живуть на околицях, а й міський голова. Напишіть щось про такого мера». А В’ячеслав Андронович тоді мешкав біля цегельного заводу на Дружбі. Михайло засміявся і, не довго думаючи, мовив: «А наш мер на околиці помер…». Почулися обурливі вигуки, невдоволення. Тоді Михайло додав: «Але цього ждіть через сотню літ»…
– Ви, коли мали ще трохи менше книжок, але вже солідний доробок, я питався, чому не вступаєте в Спілку письменників і ви сказали, що не хочете, бо це пережиток минулого. І раптом перед 20-ою книжкою читаю, що ви вже член Спілки слов’янських письменників…
– Це мене запросив її очільник Володя Барна і я вважаю, що краще бути в цій спілці. Ну, ніде ж нема членів спілки письменників, скажімо, Польщі, чи Англії. Чому ж не позбудуться цього рудименту в Україні?
– Ото останнє інтерв’ю Михайла Левицького ви вже розшифрували?
– Ні. Я маю його і на відео, і на диску. Це унікальне інтерв’ю. Я за життя не бачив Михайла таким серйозним, а його думки такими підсумковими. Це десь 45 хвилин цікавих і пророчих одкровень.
– А чи є ще якась тема, яку ви хочете висвітлити у книзі і будете над нею працювати?
– Так, є. Мій земляк Петро Федоришин видав двотомну історію села Біла поблизу Чорткова. Перша писемна згадка про нього офіційно датується 1442 роком. А я викопав дуже цікавий факт: одна з сільських вулиць, яка називається «Мокляки», згадується в Галицько-Волинському літописі. Це початок XIII ст. У селі було помістя молодого 18-річного Данила Галицького і до нього приїжджав князь з Угорщини Бела. Яке співпадіння: князь Бела, село Біла… І село розділяє навпіл річка Серет. А «серет» у перекладі з угорської – це «любов», чи «любить тебе». Угорський князь Бела може й назвав цю річку «Серет», бо познайомився тут з українкою Парасею, закохався.
– То яку ж книжку ви хочете написати, про що?
– Історичний роман про молодих князів Данила і Белу, про кохання угорського правителя до української дівчини з Галичини і про те, що з поваги до своїх і її почуттів назвав річку «Серет», тобто «Любов». Ось такий хочу написати невеликий історичний роман.
– Тобто, далі буде…
Василь ТОМИН
Сільський господар
