Місто вже занурювалось у зимовий сон, коли на центральній площі раптом з’явилися кілька юнаків, які блискавично зняли з флагштока червоний прапор, а на його місце почепили синьо-жовтий. Далі хлопці стали кріпити на стінах транспаранти, написані від руки на шпалерному папері.
Тієї ночі — з 21-го на 22 січня 1973-го року — над Чортковом на Тернопільщині замайоріли чотири синьо-жовті стяги та з’явилися кількадесят плакатів із націоналістичними гаслами: «Хай живе вільна Україна», «Свободу — слову», «Свободу — українським патріотам!», «Хай живе зростаючий український патріотизм!», «Ганьба політиці русифікації».
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
На великих транспарантах ще була роз’яснювальна інформація: саме цього дня, 22-го січня 1918 року, Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила незалежність Української народної республіки. А через рік було проголошено Акт злуки УНР та ЗУНР.
Патріоти зі Львова чи єврейський слід?
На ранок Чортків загудів. Тільки й розмов, що про нічну оказію. Щоб таке сталося, ще й у військовому містечку під наглядом КДБ! Люди висували свої версії: до Чорткова заїхали патріоти зі Львова, швидко все розвісили й утекли. Хтось спихав на євреїв: чинять провокації, щоб добитися виїзду в Ізраїль. Кадебісти трусили місто. Шукали свідків. Допитували.
— Як тут з’явився цей прапор? — тиснув слідчий на сторожа лісгоспу, над будівлею якого замість червоного також висів синьо-жовтий стяг.
— Та звідки мені знати? — відповідав Олекса. — Коли прийшов увечері на роботу, був ваш прапор. Вранці дивлюся — вже наш.
Та відповідь сторожа стала анекдотом. А кадебісти затямили: партизанів місцеві так легко не здадуть. Тож почали ширити чутки. В місті враз з’явилася жінка, яка свідчила про жахіття, що з нею чинили нібито повстанці ОУН. «Потерпіла» висловлювала побоювання, що вони знову повернуться, щоб наводити на людей страх. Але блискавичної операції не вийшло, впіймати «винуватців» по гарячих слідах не вдалося.
Богдан Кутєпов / hromadske
Жовта — з Чорткова, синя — зі Львова
У чортківській квартирі колишнього політв’язня та дисидента Володимира Мармуса багато книг та ікон. Сам господар — у вишиванці червоним по чорному. В куті кімнати — великий синьо-жовтий прапор. Його тепер не треба зберігати таємно. А пів століття тому за такий самий радянська влада забрала в пана Володимира одинадцять років волі.
Мармус — організатор підпільної групи, яка в ніч на 22-ге січня в радянському Чорткові вивісила синьо-жовті прапори. Пан Володимир каже, в той час навіть пошити стяги було проблемою, адже потрібно було знайти відповідну тканину. Жовту купили в Чорткові, а синю роздобули аж у Львові. Зшивали «два кольори» вдома на шийній машинці. Так само робили ночами й транспаранти. Писали чорнилами. Друкарську машинку не хотіли використовувати, бо знали, що за шрифтом їх легко можуть викрити. Розробили чіткий план, де і як розвішувати стяги, прописали маршрут, спланували все посекундно.
— Ми планували, що все маємо зробити до одинадцятої години вечора, щоб якраз молодь верталася з кінотеатрів і то читала. — пригадує пан Володимир — Нас семеро йшло з села через ліс навпростець сім кілометрів. Хуртовина, дорогу задуло. Перший пробив стежку і ми всі один за одним. Мали починати з четвертої школи, вона на горі. В місті старалися йти по двоє, щоб не впадало в око. На четвертій школі почали клеїти листівки. Одна в нас була велика з поясненням, що сталося 22 січня, а інші (менші) з гаслами — «Ганьба політиці русифікації», «Хай живе зростаючий український патріотизм». Від школи пішли до приміщення суду. Там повторили. Звідти — до будинку культури. Потім — на критий ринок. Бо базар — видне місце. Я виліз у чоботах, по блясі почало тарабанити — зліз, боявся, що мене помітять. І далі ми пішли до кінотеатру.
Богдан Кутєпов / hromadske
«Витирали того Леніна, аж зробили діру»
Пан Володимир розповідає, що його спротив проти радянської системи розпочався ще в школі. На полях зошитів та в бібліотечних книжках він писав патріотичні гасла та малював тризуби.
— Якось у школі я захляпав портрет Леніна. Але добре, що нашою керівничкою була вчителька, яка вийшла заміж за мого двоюрідного брата. Витирали-витирали того Леніна, аж зробили діру. Було таке, що намалював на дошці тризуб. На полях книжок писав «Слава Україні». Тобто в мене в школі була отака репутація.
Продовжувачі ОУН
Після школи Мармус об’єднав навколо ідеї зо двадцять хлопців із рідного Росохача. Спершу не заходило далі розмов. Розпитували про історію односельців-ОУНівців, які повернулися з таборів. Читали заборонену тоді літературу, записували пісні, слухали «вороже» радіо.
На початку сімдесятих «росохацькі партизани» налаштовували радіоприймач на «Радіо Свобода». Якось почули про арешти української інтелігенції. І тоді прості сільські юнаки вирішили створити організацію.
— Часто запитують: «А як ваша організація називалася?» Я відповідаю — ми над назвою навіть не замислювалися, ми вважали себе продовжувачами ОУН. Напередодні жовтневих свят ми пішли на таке місце в лісі, де начебто повстанці збиралися. Взяли ікону, хрест, свічки. Петро Вітів, Володимир Сеньків, Петро Винничук і я. Там склали присягу. В селі саме до жовтневих днів вивісили червоні прапори. Я сказав, що їх не треба. Ми ті прапори зняли. Крім того, ми вчилися стріляти. Молоді, азартні були, козацького роду.
Невдовзі до групи долучилося ще четверо, зокрема старший брат Володимира — Микола Мармус. Загалом присягу склали десятеро учасників.
— А коли в 72-му році ми по «Радіо Свобода» почули, що режим Шелеста підмітає всіх поспіль від Стуса, я запам’ятав таку цифру, що затримано 200 людей. І вже тоді ми нумо складати план. І відтак вирішили зробити щось грандіозне.
На акцію з вивішування прапорів вирішили не брати Василя Лотоцького — він був найстаршим і вже одруженим. Ухвалили, що сімейний статус не дає йому права ризикувати. А Володимир Сеньків у той час служив у радянській армії.
За місяць прийшов КДБ
Після 22-го січня «партизани» обмірковували можливості покинути село.
— Ми зібралися й думали, що робити. Думали, може, виїхати в східні області на роботу. Різні були версії — сховатися в Одесі в катакомбах. Знаєте, такі молодечі думки.
Та не встигли. 19-го лютого арештували учасника групи Степана Сапеляка. А менше ніж за тиждень прийшли по за самого Володимира Мармуса.
— 24 лютого прийшли до мене. Ми з татом щось робили. Я тоді встиг утекти. Кадебісти провели обшук, поговорили з батьками й поїхали. Я ввечері повернувся, щоб зібрати речі. Поки збирався, дивлюся — під одним вікном пика, під другим. Забігли до хати й забрали мене того вечора. А брата забрали у квітні.
Тоді Володимира відвезли до Тернопільського слідчого ізолятора КДБ. Нині там — музей політв’язнів та репресованих. У камері, де він сидів, — виставка, приурочена провіднику ОУН Степану Бандері.
Сподівався, що кадебісти спиняться на ньому і Сапеляку, і не дізнаються про інших, каже Мармус. На допитах твердив, що вони провели операцію удвох. Але Сапеляк допитів не витримав. І дев’ятьох із десяти членів групи, яку пізніше назвали «росохацькою», затримали. Не пов’язали лише неповнолітнього Петра Винничука.
Богдан Кутєпов / hromadske
«Скажіть, що ви сп’яну зробили, несвідомо»
— Тернопільський закритий суд відбувся в листопаді 1973-го. На лаві підсудних нас було семеро. Лисий Микола відбувся тим, що відсидів рік у КДБ і його відпустили, бо він ніби як був із родини бідняків. А Василя Лотоцького засудили за іншою статтею — «за зберігання зброї».
Іншим п’ятьом суд інкримінував «дисидентську» 62 статтю — «антирадянська агітація та пропаганда». Володимиру Мармусу як організатору дали найбільший строк — 6 років колонії суворого режиму та 5 років заслання, решті — на рік-два менше.
— Коли прийшли звинувачення за 62-ю статтею — «антирадянська агітація» — мені аж легше стало. О, то ми разом із тими найкращими людьми. Бо ми думали, що можуть впаяти якісь кримінальні статті. Було таке між розмов: та скажіть, що то ви сп’яну зробили, несвідомо.
«Особо-опасные государственные преступники»
— Як підіймали в столипінський вагон, то давали старшому конвоїру теку, кого він везе. Я бачив: така справа, упоперек червона смуга на теці й написано «Особо-опасные государственные преступники». Нас окремо від інших в’язнів везли, але в одному вагоні. Коли виїхали з Тернополя, один хлопака з Коломиї, конвоїр, вибачався: «Хлопці, я не хтів у цій армії служити, але мене заставили».
Столипінський вагон привіз Мармуса до Пермської області, де він відбував покарання. Відсидів рівно стільки, скільки дав радянський суд. І звільнений був лише 1984-го року.
Богдан Кутєпов / hromadske
Партизани на пенсії
Сьогодні з «росохацької групи» серед живих лишилося п’ятеро. Іноді вони зустрічаються вдома у Володимира Сеньківа, який сьогодні прикутий до ліжка, і згадують молодість. І тоді в очах уже немолодих чоловіків з’являється той самий юнацький азарт, що вночі 1973-го року погнав їх через сніги та змусив розвісити в місті заборонені націоналістичні прапори.
Через 49 років після тих подій «росохацькі партизани» запевняють: якби повернути час навспак, пройшли б тим самим шляхом, хіба були б трохи обачнішими. Минулого літа вони знову звели над Чортковом синьо-жовтий прапор. Не ховаючись уночі, як 1973-го, а — урочисто і під спалахи фотокамер. Як герої, завдяки яким і ми всі можемо вільно це робити.
