Тримаю в руках книгу (світлої пам’яті) Василя Ярмуша «Соломія Крушельницька», яка з’явилась напередодні 150-річчя від дня народження видатної оперної співачки, нашої краянки Соломії Крушельницької.
Драматичну поему Василь Ярмуш написав ще у 1972 році, а життя їй «подарувала» донька поета Мирослава Ярмуш. Це вона повсякчас опікується творчою спадщиною батька, крок за кроком, ретельно опрацьовує його рукописи, презентує, популяризує творчість, а сьогодні – ще й Крушельницької. Ця книга – це відповідь через пів століття на батькове питання, яке донька прочитала у його щоденнику: «Цікаво, як складеться доля моєї другої збірочки…». І ще: «Написав і відіслав до Києва першу частину драматичної поеми «Соломія Крушельницька». На днях думаю написати нову частину – зустріч Соломії з Іваном Франком у Римі. Може запропонувати тернопільським театралам? Але, де ще кум, а де…?».
Перегляньте також:
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
- На Тернопільщині переселенці можуть отримати грантові кошти на відкриття власної справи
«Зі слів мами, тато дуже багато працював у бібліотеці, опрацьовував історичні книги, матеріали, все, що стосувалося періоду життєвого і творчого шляху Соломії Крушельницької» – ділилась спогадами під час презентації книги у Спілці письменників пані Мирослава. І з цим важко не погодитися, адже написане викликає захоплення не лише майстерним викладом, вишуканою стилістикою, живою мовою, достовірним фактажем. Підтвердження цьому – низка персонажів, які були присутніми у житті нашої краянки і без яких не відбулося б її становлення, як духовне, так і ментальне. Серед них – батько Амвросій Крушельницький, лірник Ілько (його дума, до слова – справжній пісенно-епічний скарб для українського мистецтва). В основі першої частини – важливі батьківські настанови доньці перед її від’їздом до далекої Італії на науку. Ось, хоча б, ця: «З співом бандури стань на сторожі,//Йди поруч з піснею, в світ неспокійний,//Щоб не заблукати,//Щоб не забути,//Що ми з України,//Що ми з України». Які пророчі слова! Пророцтв, до речі, у драмі чимало. Читаєш їх і розумієш, чому Бог посилав і посилає на Землю Поетів такого штибу. У другій частині інші персонажі: Джованні, місс Александер, Фауста Креспі, мільйонер Дон Марцелло. А ще – іскрометна, горда і величава Соломія яку багатію не вдається «купити» за жодні гроші світу. Бо (Соломія): «Митець не знає//Простору ні часу,//Та він довіку//Син свого народу,//Про це також//Потрібно пам’ятати…//А жайворон співає//Лиш на волі,//А не в торбині з грішми,//Прощавайте!».
Неможливо без трепету в душі перечитувати зустріч Соломії і Франка у Римі. Честь і хвала Василеві Ярмушу, який зумів пропустити написане через серце. Присутня італійка дивом дивується, коли запитує Франка: «Як так,//Що ви поет,//І ви історик,//Редактор, //видавець,//Перекладач,//Мистецтвознавець,//Фольклорист//І критик,//І публіцист,//І драматург,//І повістяр?». Минуло відтоді понад сто років, і що ми читаємо, чи не про наших сучасників йдеться: «О, скільки, скільки вас,//Неперевершених,//Великих,//Незабутніх?//І вигнаних//Із своїх рідних гнізд…//О, дивний край.//Та дай вам,//Люди, волю//Ви світ засієте//Сузір’ям самоцвітів//І солов’їним щебетом//Пісень»! Ось він – головний посил поеми.
У драмі також йдеться (відомий усім факт) про те, як Соломія Крушельницька буквально рятує Пуччіні і його оперу «Чіо-чіо-сан», яка під час прем’єри зазнала краху… А якими пророчими звучать Франкові слова: «Ти не загинеш//Краю мій в неволі,//Якщо народжуєш//Пророками дітей!».
Дуже прикро, що за життя поет зумів надрукувати лише одну поетичну збірочку «Казка про тебе». Через стійку проукраїнську позицію не міг влаштуватися на роботу за фахом. Незважаючи на прискіпливі «діставання» і переслідування з боку «органів», продовжував творити. Бо хіба можна «закопати» у собі Божий дар, який нуртує натхненним джерелом і освітлює творчий шлях… Через пів століття повертається барвисте і провісницьке слово талановитого і незабутнього Василя Ярмуша. Справдилися слова поета, його пісня, його слово не загинули. Вони воскресли, повернулися, і то ще з більшою силою. Недарма ж кажуть, що у Бога все вчасно.
