Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

З Богом. Тільки з Ним. І про це у книзі священника із Копичинців

13.09.2022 21:16   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

Погорецький В. Парусія : Україно, де ти? – Тернопіль : Видавництво Крок, 2021. – 492 с.

Автор Валентина Семеняк

Якби людство мало тяму пам’ятати, що воно є невід’ємною частиною Божественної природи, її цілісності, то сучасний світ не пожинав би таких жахливих і трагічних наслідків які маємо сьогодні. Якби  людина зокрема пам’ятала, що розум і душа мають жити в одній «квартирі», себто  – у серці… Якби думка, слово і дія не розходилися у своїй  сутності, а були своєрідною інструкцією-взірцем у повсякденному житті… Скільки таких ще «якби» треба згадати у цьому контексті, аби щось таки зрушилося у внутрішньому світі (діалозі) тих, хто мешкає на планеті Земля?

Внутрішній стан людини, а саме – духовний, потребує негайного оновлення. Та стається так, що воно (оновлення) відбувається останнім часом здебільшого через жорстокі стресові ситуації, в епіцентрі яких – людина. Схоже на те, що від значної частини божественного творіння (людини) залишився тільки «образ», а подібність до божественної природи, внаслідок гріховних думок, слів, дій –дематеріалізувалася, розвіялася, як у полі туман. Ось такі думки-міркування навіяла мені нова книга о. д-ра Василя Погорецького «Парусія: Україно, де ти?». І навіть те, що книга була надрукована напередодні війни, вона не  втратила і вже ніколи не втратить своєї актуальності, навпаки, вона як ніколи – на часі. Бо там, де бездуховність силоміць намагається взяти гору, вона рано чи пізно зазнає краху. Адже насилля і дух (його тонка субстанція) абсолютно несумісні за своєю природою, це дві різні протилежності: як світло і темрява, як вогонь і вода. 

Назва книги інтригує. Воно й не дивно, адже теологічне слово «парусія» грецького походження, що означає присутність, прихід. Богослови використовують його у значенні «незрима присутність Ісуса Христа, другий Його прихід». Назва не просто філософічна, а й ще глибоко символічна, особливо сьогодні, в умовах російсько-української загарбницької війни. Ніби сам Творець стоїть біля наших земель і питає: «Україно, де ти загубилася? Прокидайся з довгого летаргічного сну, Я біля тебе, я допомагаю!».

 На порозі парусії?

Написану священником книгу (доктором теологічних і кандидатом історичних наук, членом НСПУ) Василем Погорецьким можна віднести до жанру духовно-філософської есеїстики з вкрапленнями публіцистики. В основі – загальнолюдські моральні цінності у житті сучасних українців ( на життєвих прикладах односельців, знайомих, чи й зовсім чужих людей). Досліджуючи їхні важкі життєві ситуації, автор непомітно допомагає читачам зрозуміти, чому персонажі його історій опинились у тій чи іншій непростій безвиході, а ще – усвідомити природу гріха (грецькою гріх – гамартія, вчинити неправильно, помилитися). Про це у розділі «Люстрація. Між Раєм та пеклом». Кожна така оповідь безпосередньо причетна до ситуації, в якій опинилась сучасна Україна. Тільки людина в ній вже не хоче бути механічним гвинтиком чи коліщатком у «системі», а – Людиною з великої букви. Пам’ятаєте у Василя Симоненка: «Ти знаєш, що ти – людина.//Ти знаєш про це чи ні?». Прагнути божественної досконалости  нікому не заборонено, тільки треба пам’ятати, що на шляху до неї постає безліч перешкод: хвороби, спокуси, страхи, лінощі, хтивість, жадібність, гнів, жорстокість, насилля, зрада тощо. Ці негативні прояви нікуди не зникають, вони завжди поруч, так само як протилежні їм – спокій, миролюбність, любов, милосердя, доброта тощо. Тому дуже багато залежить від того, «кого» ми у собі «підгодовуємо». Маємо не забувати, що догляду потребує не лише фізичне тіло, а й духовне (себто безсмертна душа). Ось як це бачить автор і душпастир: «Ці завдання по окультуренню людської особистості в першу чергу виконують батьки, а далі – школа, громада, церква і держава… школа покликана забезпечити всі ланки навчального процесу патріотично-національним змістом, який допомагав би педагогам виховувати душу і совість наших дітей, молодь і дорослих, плекаючи чесні та сильні характери, формуючи такі громадські чесноти, як працьовитість, самопожертву, пошану до стареньких, немічних й, що дуже важливо, самих себе». 

Окремої уваги заслуговує «Таїна цвинтарної буттєвості», де мова про таке розповсюджене явище як суїцид і його причинні першовитоки: вічна проблема стосунків між батьками та дітьми. Автор торкається проблем  подружнього життя («Простір безсмертя»), молитовні поради під час хвороби дає у «Розхристаній релаксації», неоднозначні роздуми про велику кількість храмів, але малу кількість в них вірян – у «Іншому вимірі», про важливість та особливості другої заповіді («Постмайданний тупіт волі»).

Тим, хто на духовній дорозі

Окремі судження виокремлювала для себе олівцем: дорога до себе – найтяжча хода; хворіє природа – страждає людина; покидаючи родинний поріг, стаємо іншими людьми, дуже часто нещасливими; коли молодь бореться, а старші моляться – така нація непереможна; позитивні емоції ощасливлюють душу людини і наближають її до ангельського чину; відсутність національної ідеології призводить до еволюційної руйнації самоідентичності українського народу; людина може все, коли вона молиться; найближче до світла перебуває темрява; треба вміти вчасно зупинитись у розмовах про негативне, інакше воно стане частиною долі; народ без історичної пам’яті приречений на вимирання; «Легко вмирають ті, хто навчився літати думками. Лише в польоті губиться всякий страх, а смерті, як такої, просто немає» тощо.

Тексти пересипані цитатами з Біблії. Духівник, торкаючись актуальних тем, влучно підкріплює їх Божим словом. Для прикладу, пишучи про доленосне призначення людини на землі, посилається на Євангеліє від Матвія (22, 21): «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечать, і де підкопують злодії і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечать, і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце». Спостерігаючи за подіями сьогодення, важко з цим не погодитись. Тому ця книга припаде до душі, в першу чергу, тим, хто на духовній дорозі… до самого себе, хто тільки в пошуку тієї дороги. Бо, «Пізнаючи себе, зустрічаємось із люблячим Богом». Звісно, осилити її дано не кожному, вона для тих, хто вже «дозрів», щоб «поглинати» запропоновану інформацію. Несподіваним для мене стало те, що отець не цурається аналізувати соціальне і політичне життя країни. Але робить він це винятково через духовний аспект. Перша історія торкається страдницького життя незламної  Меланії, у якої «… було дитинство, та не було юності, її вкрала страшна війна». Про причини визвольних війн, виникнення Майданів, АТО… – з погляду духовності.

Ліків для неї в аптеці не купиш

Автор, маючи чималий  досвід (сам Бог велів!) спілкування з парафіянами, невтомно працює зі Словом за покликом душі. Бо ким для кожного з нас є священник? Лікар душі, ліків для якої в аптеці не купиш. Тому для письма о. Василя Погорецького притаманна розлога думка. Через те, іноді,  він так глибоко занурюється у ситуативний текст, що в ньому (навіть непомітно для самого автора) вигулькують-народжуються інші несподівані підтеми. Це той випадок, коли в одній особистості маємо прояв кількох іпостасей – бачення світу крізь призму філософічності, духовності і Божого Слова. Йому – Слову, доктор Погорецький приділяє особливу увагу: «Мудре слово – це потужна сила, в ньому криється надприродна позитивна енергетика, якщо воно стає молитвою», «Слова дуже тісно прилеглі до думок, вони – плід людського інтелекту, а він у свою чергу надзвичайно крилатий», «Слова, невпорядковані совістю та серцем, можуть стати потенційними вбивцями».

Персонажі його есеїв проживають як душевний біль, так і щасливі миті, горе, біду, розпач, депресії, самотність. Рятунком для них стають несподівані зустрічі із особами духівництва… на різних проявах доріг: цвинтарна, сільська, у парку. Бо ж «Ніщо так не окрилює людину, як дорога. Допоки людина іде, вона несе у своєму серці світлу надію». («Надприроднє сув’яззя доленосної течії»). Цікава авторська лексика. Не помітити її і «пройти» повз, то не про мене. Цитую: «Вилонилась енергетично чуттєва поезія», «Вмирає тільки тіло, душа ж вилонюється для іншої позачасової реальності буття». Ось яке опоетизоване дієслово зі слова «лоно» можна створити і подарувати світові, збагативши водночас лексику нашої рідної мови. Варто також віддати належне автору книги, який реанімував із глибокого забуття давнє українське слово «рахманний», яке вже зустрічається у відомому словнику Бориса Грінченка за 1909 рік, упорядкованому редакцією журналу «Київська Старовина» («Кіевская Старина»). Воно означає: тихий, спокійний, лагідний. У книзі зустрічаємо його у поєднанні з іменниками та прикметниками, які після цього набувають нових і яскравих мовних забарвлень: рахманне минуле, рахманний ряст, рахманне раювання, милосердя, зарахманений парк, захід сонця, рахманно- весняне сонце, небо, літо, довкілля.

Виняткове місце у текстах займає сердечна молитва, вкладена у вуста ліричних героїв Віктора, Теклі та Івана, Даринки та Юстинки, о. Терентія, о. Августина, о. Михаїла, о. Вассіана, о. Максима, о. Мирона тощо. Ці персонажі перебувають у пошуку духовної цілісності. І ось як взірець до мовленого: «Боже, дякую Тобі, що ти створив цю райську красу. Господи, дай моїй душі молитовні крила, щоб піднятися над цією грішною буденністю і земною марнотою. Ісусе, дай мені сили простити провини моєму кривдникові, який тяжко образив мене». (Меланія, «Крізь неволю з Україною в серці»). Тема любові до рідної землі, до її непростої історії – одна із важливих складових частин написаного, оскільки авторові небайдужа доля Вітчизни. Пишучи про неї, не оминає відому патріотично-духовну родину Лепких. Наразі прислухаймось, читаймо, міркуймо, змінюймося, бо (за східною мудрістю): «Є лише одна раса – раса людства, є тільки одна мова – мова серця. Є тільки одна релігія – релігія любові. Є тільки один Бог – і Він Всюдисущий». У мене перед очима кадри з відеоролика, який облетів увесь світ. Солдати ЗСУ у звільненому Сватові зривають на щиті паперове зображення рашистського триколору, а там… Тарас Шевченко і його пророче із «Кавказу»: «Борітеся, поборете! Вам Бог помагає!».  З Богом. З Ним. І про це у книзі священника, доктора, письменника Василя Погорецького.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews