«Пізні чорнобривці» – книгу бережанського поета Василя Савчука з такою назвою принесла мені пошта ще напередодні різдвяного вечора. За життєвими турботами прочитала її не відразу. А коли зібралась написати відгук – почалась лютнева війна, «накрило» заціпеніння…
Написати, що вражена – це нічого не написати. Бо запропонована збірка відкривається пророчим віршем «Вистояти», який написаний ніби вчора. Однак дата написання 14 листопада 2020 року. Процитую кілька строф:
Перегляньте також:
- У Дніпрі окупанти влучили у багатоповерхівку, є загиблі
- Лановеччина зустрічає “На щиті” молодого Героя Василя Друзюка
Хай ворог молить в Господа прощення
За власний гріх, катівський злочин свій.
Ми ждем це чудо. Хай здійсниться й нині!!!
Стоїть несхитно оборонців стрій,
Готових йти по водах і по суші,
І гнати зайд до їхніх ізб чи хат.
Кривавить фронт і через степ, й крізь душі,
То ж звідси нам не відійти й на п’ядь.
«Ані на п’ядь, ані на волосину!» –
Дає наказ серцям жертовна кров.
Стоїть за нами рідна мати з сином;
Над нами – Богоматері покров».
Власне, перший розділ наповнює поезія, присвячена майданівцям, воїнам АТО («Синам України», «На вічну пам’ять Герою України Василеві Сліпаку»), світлій пам’яті Георгія Гонгадзе і всім праведникам, які загинули у боротьбі з червоною ордою за волю і правду.
Переконливо звучить в одній із поезій Савчука («Земля кружляє у всесвітнім вальсі») рядок «Скарання Боже жде на кожен гріх». У продовження йому – епіграф «І буде суд. І буде кара» (за Шевченком) до твору «Не каявсь Каїн в злочині страшнім». Зрозуміло, що поетові, як і всім нам, болить доля України, тому він з емоційним надривом запитує: «А світ закляк. Чи до насильства звик?/ Чи фальш скувала істини язик?/ Сказати б мав рішучо й грізно: – Досить!!!»… Вже вкотре перечитую ці рядки, а перед очима наше сьогодення, означене печаттю темної і кривавої війни.
До другого розділу збірки увійшли акровірші, де перші літери кожного рядка прочитуються згори вниз, утворюючи якесь слово. У даному випадку – ім’я та прізвище відомих особистостей. Цей літературний жанр не з легких, бо вимагає особливої концентрації розуму, думки та інтуїції. А ще відповідних знань та обізнаності про творчість тієї людини, про яку пишеться. Савчуку виявилось це під силу, у нього аж 43 акровірші, які він означив терміном сильветки-акровірші. Наскільки я розумію, це авторський жанр. Досі саме таке письмо не зустрічала. Від того й читання набуло особливого й утаємниченого «чину». (Сильветка – слово французького походження, означає коротку і стислу характеристику особи, переважно митця). Перші сильветки-акровірші поет присвятив українським світочам – Тарасові Шевченку, Івану Франку, Лесі Українці, Ліні Костенко, Дмитру Павличку. Решту – мистцям нашого краю. Серед них талановитому автору книжки гумору «Ну і зустріч» Юрію Заяцю із Збаражчини.
Юрба шпичастих тем вовтузиться навколо;
Радіє гуморист: це ж цілий лан труда!
І тішиться папір, – рядків росте гряда,
Й копиці колючок, і ціла дюна солі.
Здається, все гаразд, як є негараздища.
Атукає на них, пером гатить під бік.
Як відчуває він, що виразки припік,
Цьому радіє так, що аж стає ще вищим.
«Офіра Ваша – вища із посвят» (На вічну пам’ять Поету Іванові Федоровичу Гнатюку) – відкривається третій розділ книги. Це розлога життєва опоетизована біографічна мандрівка про страдницьку долю політв’язня, уродженця с. Дзвиняча на Збаражчині (колишній Кременецький повіт) Івана Гнатюка, який кращі роки відбував у двох в’язницях, на трьох пересилках і в п’ятьох колимських таборах. Кожна думка, вкладена у речення, строфу – прояв особливої шани і поваги як учня до Вчителя. А ще – відчуття сповідальності сина перед батьком («За що Вкраїні, Боже, ця покара:/ Ні долі їй, ні щастя все нема?! / Москва – ця каторжанська Колима – / Розкігтилась, двоглава зла примара; / Над Україну тінь її ярма/ Зайшла, як чорна лиховісна хмара…/). За силою енергії представлені тут твори нагадують концентрат могутньої українськості. От тільки ж, чи почують ті, кому адресовані рядки?
Василь Савчук має доброзичливу рису: на прочитане швидко реагує, маю на увазі твори, які його «зачепили». Не байдужою виявилась його душа до творчості українського поета Володимира Базилевського («Вокзальна площа», «Холодний душ історії», «Украдене небо», «Читання попелу»). Тому «Видіння» – це ще одна спроба, але вже Савчукова, й собі погортати, перечитати «золу» як «різноколірний попіл історичний», осягнути-пройти Час і Простір. Філософічність думки пронизує увесь твір і як естафету передає далі – читачеві, ніби запитує: «А що ти міркуєш з цього приводу?». І я пригадала…
Під час мандрівки Індією, спілкуючись якось з одним мудрецем, дізналась про істинну сутність звичайної для нас золи, себто – попелу, що мовою санскриту ( вібгуті) означає священний, початок і кінець, тлінність всього сущого. Але головний посил символу – відродження і родючість. Згадаймо пташку Фенікс… Знаючи про це, розумієш «сумні пророцтва», якими пронизаний попіл, що волає до Бога…
Торкається автор пензлярського мистецтва, йому не байдужа творчість краян Михайла Дирбавки, Андріани Пілярської, Михайла Кузіва, Олега Шупляка. І ось, нарешті, ті самі «Пізні чорнобривці», які дали назву згаданій книжці. Власне, це завершальний розділ, означений спогадами про минувшину і болісними роздумами про сьогодення. І найважливіше – про призначення на Землі Людини як поета, і Поета – як Людини. А ще – про пам’ять родоводу, його пракорені («Голос трави»). І на думку відразу спадає біблійне: «Покоління відходять, й покоління приходять, а земля віковічно стоїть!» (Екклезіяста 1:4) і слово правди повік пробуває, як і трава. Коси не коси – вона не реагує, їй важливо, щоб неушкодженим залишилося коріння, тож і надалі буде рости. Така її природа (за Богданом Дячишиним).
«Жорстока й нині світла й тьми гонитва.
Новітній Ірод убива й тепер, –
Спаде й на нього кара з вищих сфер.
Він не сягне зловісної мети, –
Воскресле Світло встане над світи.
Усе на світі йде, як має йти».
Обнадійливо і пророче звучать для читачів процитовані рядки у поезії «Приречення», даючи особливу «поживу» для ще більшого плекання і віри у добре майбутнє нашої Вітчизни. Між тим у душі самого автора вчувається прихований смуток і жаль: «Голуби шукають крихт, щоб з’їсти;/ Слів окрушин хочеться мені» (Сяду на лавчині в парку міста); «До неї крок чи два… А мо’/ по кладці тій ми вже йдемо? » (В уяві бачим, друзі, ми). Міркую, це тимчасове явище, яке притаманне усім творчим вразливим натурам, в душах яких причаївся безмежний Всесвіт. І саме сьогодні прочитала втішне повідомлення, що попередня поетична збірка Василя Савчука «Росинки з дарованих стежок» за підсумками Всеукраїнського літературного конкурсу імені Катерини Мандрик-Куйбіди (Львівська обласна організація НСПУ) увійшла в десятку кращих патріотичних книг, які візьмуть участь у виданні Антології патріотичної поезії. Це ще одне підтвердження заслуженого визнання. Принагідно згадуються літературні духівники Василя Савчука, які у свій час рекомендували його до вступу у письменницькі лави: Левко Різник, Роман Гром’як, Іван Гнатюк. Ці імена говорять самі за себе.
«Його перу підвладні всякі жанри – від ліричних віршів, пісенних текстів – до рубаїв, поем і навіть такої складної форми, як вінок сонетів. Є у нього й книжка художньо-документальних нарисів про рідне село Надрічне, про відомих людей, що народилися в ньому. Драма про січових стрільців «Кривавий тан», сатирична поема «Триєсірний Геньо з Трої». Мені ще не доводилося читати такої болючої теми про наші нинішні події (1996 – авт.), виражені саме в сатиричному жанрі. Ця поема без перебільшення – справжня творча удача автора» – написав колись (світлої пам’яті) у рекомендації до Спілки Іван Гнатюк.
Василь Савчук вміє підстерегти у малому велике, що надважливо для кожного, хто працює із Словом. Бо ж не всяк може побачити за вікном «всю вселенну» і почути «… космічний спів – бджілок хори». А відтак (за Олександром Гордоном) це ще раз підтверджує, що «Слово – космос у компасі буднів. Цілі міста живуть завдяки словам. Слово невід’ємне від діла, воно – плоть його, його нащадок. Хто з нас буде власником Слова, той і буде власником Всесвіту!». Щойно написане безпосередньо стосується автора «Пізніх чорнобривців» з Бережан Василя Савчука.
