Новини Тернопільщини

Новини Тернопільщини

блогер, оглядач, журналіст, TeNews

Віктор Морозов: «Коли мене ще у Львові не знали, то через прізвище сприймали насторожено»

15.06.2022 13:13   Джерело: TeNews
Автор : Новини Тернопільщини
«А взяти Донцова, Костомарова і Драгоманова! Прізвища також неукраїнські, зате який внесок в українство!»

15 червня народився культовий український творець Віктор Морозов, без самобутності якого уявити рідне мистецтво неможливо! З тим другим рочком, легендо!!!

Усе свідоме життя він вважає себе щасливчиком. Перш за все і найголовніше, що свого часу потрапив до Львова (мабуть, і місто Лева має бути вдячне землі тернопільській та історичному Кременцю за такого талановитого і обдарованого самородка). Він зароджував одну з найперших українських рок–груп — ”Quo Vadis” 1971 року й ”Арніку” 1972–го. Долучився до слави ансамблю ”Ватра” (під керівництвом Івана Поповича), а згодом — популярної ”Смерічки” Левка Дутковського. Тісно співпрацював з Володимиром Івасюком і Назарієм Яремчуком, Вікою Врадій, Ігорем та Оксаною Білозірами. Як результат, ”The Best of Victor Morozov”, завдяки своєрідному голосу та вправному володінню гітарою автора, завоював значну популярність в усіх світах, де живуть українці.

А як доклався до утвердження національної гідності та свідомості його театр–кабаре ”Не журись!” напередодні здобуття незалежності! Дивно, але Віктор Морозов щасливий навіть з того, що як один з найвідоміших українських співаків і композиторів не має жодного державного звання — пережитку совдепії. Вчасно потрапив він і в перекладацьку течію. Завдяки йому і з його легкої подачі український читач і книголюб відкрив для себе рідною українською мовою книжки світового бестселера Джоан Роулінг про пригоди Гаррі Поттера. Нині, на відміну від попередніх ”гастрольних” років, Віктор Морозов переживає, за його словами, найплідніший і найцікавіший період життя. Хай би так було якнайдовше.
 
Віктор Морозов: «Мені просто пощастило, на відміну від інших. Звісно, що звання — пережиток совдепії. Мене просто пронесло. Тепер, якби й навіть згадали про мене, то я би просто відмовився від будь–якого звання. Завжди наводжу як приклад неповторну особистість Володі Івасюка, який помер самодіяльним композитором.
Коли мене ще у Львові не знали, то через прізвище сприймали насторожено. Це відчувалося з боку щирих галичан. Коли побачили, чим займаюся, усе швидко розвіялося. А взяти Донцова, Костомарова і Драгоманова! Прізвища також неукраїнські, зате який внесок в українство! Головне, що людина робить задля свого народу.

Я народився у старовинному Кременці 15 червня 1950 року в родині військового, тож віддали мене навчатися в російську міську школу номер два, — підкреслює український співак, екс–ВІА«Арніка», екс–ВІА «Смерічка» Левка Дутковського, екс–театр–кабаре «Не журись!», композитор, перекладач Віктор Морозов. — Батьки хотіли, щоб я з малих років займався музикою, тому довелося піти в Кременецьку музичну школу, «на піаніно». За гороскопом належу до Близнюків, що дуже не люблять одноманітності. Тому грати всякі гами для мене було смертельно, мучився страшно. Вистачило на ті муки аж на рік чи два. І тоді почав бунтувати. Мама моя дуже гарно співала, брала участь у виставах Будинку культури, а тато грав на акордеоні. Правда, батьки розлучилися, коли мені було шість років.

null
Мама наполягала на своєму і перевела мене «на баян», де я знову мучився, так було літ три–чотири. Коли ненька поїхала на рік у відрядження з військовою частиною, де вона працювала, у Німеччину, я залишився з дідом і бабою. Ось тоді й підняв справжню бучу. Кинув те піаніно, той баян і настільки зненавидів музику, що, якби мені тоді хтось сказав, що все одно буду музикантом, то ні за що б не повірив. Був уже в шостому класі, почався перехідний вік. Тоді ходив на математичні і фізичні олімпіади, займався спортом. Усім, аби не музикою.

Моєї мами рідний брат Юрій жив у Батумі, знав турецьку мову і працював перекладачем у турецькому консульстві. Щоліта дядько приїжджав у Кременець зі своїм сином Анатолієм. Двоюрідний брат старший від мене на два–три роки, відповідно був ідолом і кумиром. Що не казав, я в усьому слухався. Ось так Анатолій почав мені наспівувати модні західні пісні, особливо, Елвіса Преслі. Вони мене покорили і заполонили. Так брат навернув мене знову до музики.

Мій дідо мав старе німецьке трофейне радіо, на якому він щовечора слухав приглушені передачі «ворожих» станцій «Голосу Америки» і «Свободи». А Толя показав, де можна знайти «Радіо Люксембург», яке цілодобово транслювало популярні західні хіти. З тих пір у мене з дідом точилися постійні суперечки: я хотів слухати музику, а він — політику. Коли почув хіти «Бітлз», «Роллінг Стоунз», у мене засвербіли руки і самому хотілося щось подібне зіграти. Але «Бітлз» на баяні не грали?! Я вперто поліз на горище і знайшов там свою першу стару гітару. Не знав як її строїти, проте вирішив спробувати. Сам до всього дійшов. Коли притискав струни одним пальцем, виходив мажорний акорд. Мені це сподобалося. З іншими акордами були проблеми, не знав куди ті пальці пхати.

null
Відважно почав збирати свою першу шкільну групу, де був «Метеля» — Ігор Метельський, він невдовзі мав славу бас–гітариста ресторану «Кременець». До нас додалися Віктор Живолунов і Валентин Осипов. Такою була наша четвірка, де я був солістом. Усіх своїх хлопців навчив одним пальцем притискати струни, щоби вийшов мажорний акорд. А по «Радіо Люксембург» почув пісню, яка нам підходила. Мала три акорди і всі — мажорні! Ми робили репетиції та вивчили нашу першу пісню. Я пішов до директорки школи і сповістив про зроблене. Та втішилася, адже наступного тижня мав відбутися шкільний вечір. Чи то до річниці таваріща Лєніна, чи народження комсомолу. Той день настав. Директорка нас оголосила і сіла в перший ряд разом з учителями. Усі зосереджено чекали, що ми заспіваємо щось на зразок «І Лєнін такой маладой і юний актябрь впєрєді». А ми злабали західний хіт! Що коїлося!!!

Директорка і вчителі посиніли, почервоніли, почорніли, побуряковіли. Опустили голови… Зате позаду почутим неймовірно втішилися старші школярі, особливо, що вселяло надії, — школярки! Їм сподобалося! А це було нашою перемогою!!!
Ось тоді сповна зрозумів, що буду музикантом.

Перший концерт пройшов під акустичні гітари, тож нам захотілося мати електричні. З дерева, з дошки вирізали каркас, а з міських телефонних будок виривали нутрощі й робили з них звукознімачі. У Кременці телефони–автомати на той час були розкорочені й тепер мушу зізнатися, що робив ці збитки і я також.
Наступний мій дебют був з лабухами ресторану «Кременець» на танцях у районному Будинку культури, який пов’язаний з гітаристом Льонею Чернявським на прізвисько «Горбатий», оскільки мав таку ваду. Грав з нами і Богдан Матійчук, рідний брат Ігоря Матійчука, шваґра Василя Жданкіна. А я якраз вивчив ще один західний хіт. Підійшов до Льоні й запитав, чи йому знайома така пісня. «Без проблем!» — відповів «Горбатий». І справді так було. Коли почали вступ, я зрозумів, що не домовився в якій тональності мають грати. Вони робили все правильно, оригінально, а в мене у вокалі вдалася якась абракадабра, замість класного року. Я «облажався». Перший виступ у Будинку культури вийшов провальним, з мене глузували дівчата. Хто з нас не помиляється… Хоча ніколи не грав у кременецьких ресторанах чи тернопільських, проте лабухи вчили і навчили мене азам. Заставили повірити в себе, в свої сили. Я навчався і у львівських лабухів, усі вони були першокласними і мали заслужені найвищі категорії. А який репертуар знали і грали все! І вже, відразу.

Львів’янином став, коли вступив до університету. І відразу поринув у пісенний вир… Одним з перших знаних львівських солістів був нині покійний Олег Дорош, який мав свій тодішній хіт ”Срібне коло місяченька” на слова Ігоря Калинця. Популярною була і Леся Боровець. Одним з перших естрадних ансамблів Львова була ”Ватра” Михайла Мануляка. То було дуже цікаве явище, адже хлопці співали суто українські пісні: народні, або Грицька Чубая, або Ігоря Калинця. Тоді це було для всіх дуже дивно і сміливо. Забігаючи наперед, скажу, що й у складі “Ватри”, який організував Іван Попович, якийсь час я співав разом з Вікою Врадій. А перед тим ми були ще у ”Ровеснику”.

То було вже пізніше, але повернімося до ”Арніки”. Колектив народився у лютому 1972–го, у період найбільшого апогею слави телепередачі ”Алло, ми шукаємо таланти!”, яку проводив молодий Олександр Масляков. У Чернівцях проходив зональний конкурс. ”Арніки” ще не було — ми були ансамблем Львівського аптекоуправління, основу якого становили ті, хто до того був у самодіяльному колективі ”Quo Vadis”. Між іншим, у 1971–му році на фестивалі ”Львівська весна” ”Quo Vadis” отримав першу премію. Ми співали ”Чорна рілля ізорана”.

А в аптекоуправлінні була ”Еврика”, якою керував Юрій Варум. В ”Евриці” виділявся Володимир Васильєв, мати якого працювала саме в аптекоуправлінні. Він нам запропонував перейти на місце ”Еврики”. Коли їхали в Чернівці представляти Львів, дорогою в автобусі думали про нову назву. І несподівано для всіх представник аптекоуправління Володимир Іванович запропонував усім знану назву. Дуже гарне було його пояснення. Перш за все починається на “а”, як і аптека.
Виявилося, що ця лікарська гірська квітка має гарні властивості. Цінується тим, що жінки її вживають як протизаплідний засіб. А чоловіки — для підвищення потенції. Друга назва арніки — кріпкостій. Від почутого усім відразу піднявся настрій, і схвально затвердили нову життєво необхідну назву. (Усміхається). У Чернівцях уже виступали як “Арніка”. На цій веселій хвилі ми разом зі “Смерічкою” Левка Дутковського здобули перемогу. Виконували ”Чорну ріллю ізорану”. Потім її співали і у москві. Коли поверталися переможно звідтіля, то у Львові нам ”пришили” націоналізм. До того ж у мене знайшли рукописний альманах ”Скриня”, в якому був, серед нормальних віршів, і мій. Але ми ще протрималися до 1975 року.

Так після “Ватри” потрапив у чернівецьку ”Смерічку”. Ансамбль був легендарним, мав всесоюзну славу. Колектив нерозривно пов’язаний з Назарієм Яремчуком. Про нього у мене залишилися найкращі спогади. Познайомилися ми з ним, як і з Левком Дутковським і Василем Зінкевичем, у 1970 році. Я був ще студентом. Подорожував Карпатами і проходив повз Вижницький Будинок культури. ”Смерічка” Левка Дутковського мала там репетицію. Мене, гонорового львів’янина і музиканта, хлопці сприйняли відразу.

У ”Смерічці” Назар завжди виділяв мені певний час у всіх концертах. Але найприємніші спогади про Яремчука у мене зовсім не концертні. Коли приїжджав до нього додому, часто ходили в ліс, у гори. Ось там він, дитя природи, потрапляв у свою стихію. Там розкривався, як ніде інде.

Потім з’явився ”Не журись!” Це було спонтанне явище. Ніхто не думав, що треба і що з того вийде. Наприкінці 1980–их популярними стали бардівські, тобто текстові, пісні. Барди з’являлися, як гриби. На одному з концертів у Львові, в якому брали участь майбутні учасники колективу, Юрка Винничука хтось запитав: ”Хто виступає?” Той відповів: ”Не журись!” Після війни у Львові був джаз–бенд ”Не журись!”, який наприкінці 1940–их років співав україномовні місцеві ”замальовки”. Музикантів розганяли, виселяли до Сибіру. Коли ми мали уже свій ”Не журись!”, то зустрічалися з тими людьми, які творили тодішню славу. На щастя, збереглися фотографії, приємні спогади. Ось так випадковість Юрка Винничука призвела до невипадковості творчого місточка львівських музик. Ми об’єдналися як театр авторської пісні.

Ще одна цікава сторінка творчості — перший фестиваль ”Червона рута” у Чернівцях 1989 року. Серед учасників я був уже зовсім немолодим. Для прикладу, також немолодий Павло Дворський отримав аж третю премію. За задумом фестиваль повністю виправдав сподівання. Це був свіжий ковток української пісенності. Шкода, що це не отримало належної підтримки пізніше…»
 

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews