У травні 1979 року в Бережанській виправній колонії для неповнолітніх (тоді заклад іменувався як «спецпрофтехучилище №1»), виник бунт засуджених, і на волю вирвалося кілька сотень в’язнів. Більшу частину підлітків удалося спіймати і повернути під варту відразу ж, а решту — розшукували повсюдно.
У той час була досить тепла весняна погода, тож можна було жити навіть і надворі. В пошуках утікачів військові прочісували ліси. Одна з таких акцій проходила й у Брюховицькому лісі, неподалік Львова. Тут 18 травня рядовий військової частини №42190 Жамсунбек Чорнобаєв під буком виявив підвішений труп чоловіка в позі «навколішки» з паском від плаща на шиї. Поряд стояв порожній портфель. Механічний годинник покійника «Orient» зупинився о 12 годині 50 хвилин, на календарі годинника — 27 квітня. Труп не розклався. Відстань від гіллі до поверхні ґрунту була меншою від суми зросту покійника і довжини паска, на якому він «напіввисів–напівстояв». Покійником, як виявилося згодом, був 30–річний Володимир Івасюк. У це не хотілося вірити…
Той травень назавжди увійшов у історію України місяцем скорботи, туги за Володею, який так рано відійшов у Вічність, і місяцем нашого національного сорому — композитора вже після смерті почали шельмувати, називати п’яницею і навіть божевільним.
«Таких бунтів 1979 року було два, я це достеменно пам’ятаю, адже вів у колонії естрадний ансамбль, — згадує той трагічний час славетний бережанський музикант і ресторанний лабух Ігор Кусень. — Першого разу з вихованців закладу в карцер потрапив бас–гітарист, а я саме готував хлопців до конкурсу серед дитячих колоній для неповнолітніх у Тернополі, офіційно говорили, що серед «спецпрофтехучилищ». Я тоді навіть сам грав з в’язнями, як «підставка», мене вдягнули у «форму», і я підстрахував своїх вихованців. А другий раз втекла майже вся колонія. Вночі підлітки «бомбили» магазини на окраїнах Бережан, брали, переважно, їжу сигарети і сірники, а відтак ховалися в лісах. Тоді ЮНЕСКО оголосило рік захисту дітей, про бережанську втечу говорила Європа, Америка. Усе мирно вдалося вгамувати, хоча підлітки вели себе надто агресивно. До них голіруч пішов Володимир Гречаник, їхній вихователь, дуже авторитетна людина, професійний боксер, який працював і в Бережанській спортивній школі. І зумів умовити.
Колонія для естрадного ансамблю закупила клавіші, були дві електрогітари, барабани. Я дещо своє доніс. У мене грали діти, які елементарного поняття до музики не мали, окрім єдиного самоучки, який знав кілька акордів на гітарі. У мене він став клавішником, грав двома руками. Були там і такі самородки. Репертуар складався з пісень про батьків, матерів, оскільки ті приїжджали на «День загону», на свято, яке збирало майже всіх батьків. А діти хотіли щось своє, на зразок «Ласкового мая», який з’явився набагато пізніше…
Я ж закінчив Бережанську музичну школу по класу скрипки в Миколи Степановича Романюка. Разом зі мною навчалися Зеновій Пилипів, Наталя Борисюк (працювала директором музичної школи в Монастириськах), Наталя Лемешко.
1976 року повернувся з армії, грав на танцях у районному Будинку культури і в ресторані «Зелений гай» (був такий у передмісті Бережан, яке люди звуть Рай). Взяли мене туди як клавішника. На саксофоні грав Олег Бірковий, Ярослав Кузяк на бас–гітарі, барабанщик Валерій Седанов.
Потім перейшов у центровий ресторан «Галичанка», де неймовірно пощастило працювати зі Стахом (Євстахієм) Затором. Був він весільний лабух і «кабацький», скрипаль, саксофоніст, на цимбалах грав настільки професійно, що навіть дехто з консерваторською освітою з ним би не зрівнявся. У Бережанах знали двох братів Заторів, обидва вже, на жаль, покійні. Другий був акордеоністом, звали Михайлом, хоча всі місцеві його кликали Миханьком.
Ось Стах визнавав у ресторані тільки «кабацькі» кавалки. Знав їх від бережанських лабухів 1950–1960–их років, які грали в ресторані «Галичанка». Коли я туди прийшов, то на ресторан казали «До вусатого», настільки популярним був наш швейцар–вусань на прізвище Васенко.
А як смачно все готував наш кухар Олесь Пришляк, пальчики оближеш! Коли вийшов на пенсію, то ще довго в Бережанах залишався генеральним весільним кухарем. Таку мав славу протягом життя. Сам робив шинки, ковбаси — все м’ясне, подібного смаку й навіть приблизного ніхто в окрузі не знав і не зміг до нього дотягнутися.
Зал у «Галичанці» був прекрасний, з чудовою акустикою. Коли починав грати з братами Заторами, то навіть апаратури ще не було. Мав для бас–гітари саморобний «комбік», склепали його у військовій частині в Бережанах. Був підсилювач і два «кінаповські» динаміки, а на голос мали мономікрофони. У Будинках культури і на автостанціях висіли такі подовгасті колонки, в яких було по шість чи вісім двоватних динаміків з болгарської апаратури на лампах. І в комплект входили мономікрофони, такі ми мали. Ох, якби нам теперішню апаратуру! А тоді, на початках, у нас була примітивщина, але ми старалися з усього того видати якісний звук. Догодити клієнтурі. Грав я в ресторанах до початків нашої незалежності. І не просто так, на підмінах чи на підхватах. І з різними конторами.
Отримував офіційну зарплату в «обшєпіті», мав вищу кваліфікацію. Грав з «сильнєйшим» саксофоністом Терлюком, на якого казали «Сєргєй Іванович», хоча за паспортом мав ім’я Стах. Як і Затор. Терлюк щось після війни закінчував, якісь курси диригента духових оркестрів. При потребі міг розписати ноти і партії краще за мене. У багатьох бережанських установах він вів духові колективи, а я — естрадні. Терлюк з нуля навчив грати на всіх інструментах неповнолітніх Бережанської дитячої колонії.
У нашу «Галичанку» приїжджали послухати живу музику львів’яни, франківці, тернополяни. А з Рогатина — чи не найбільше. Коли грав у «Зеленому гаю», щосереди приїжджали дві райкомівські пари, видно було, що з коханками. Ховалися. А я для них грав на скрипці «Гуцулку Ксеню» чи якісь старі польські кавалки. До прикладу, «To ostatnia niedziela» — передвоєнне танго, написане Єжи Петерсбурським з репертуару Мечислава Фогга (москалі то вкрали і зробили своє піратське «Утамльонноє солнце»). Я ж грав оригінал, який дуже пасував тим коханцям, адже почуття їхні були приречені, вони то розуміли, і пісня їм акурат пасувала. Співав їм «Умовілем сєв з ньом на дзєвйонту», польське мажорне танго.
У бережанських ресторанах звучало багато польського, лабухи могли не знати слів, але маючи слух, мелодії грали, як треба. Різні танго, фокстроти. Російських пісень у нас ніхто не замовляв.
Серед місцевої клієнтури було багато молоді, особливо «нежоната кавалєрка по войску з дівками». Вони ніколи не шкодували грошей, щоразу для лабухів накривали шикарний стіл. Багатими були автобусники, оскільки в місті був великий автопарк. При грошах були водії дальніх рейсів — на Львів, Чернівці, Франківськ. Приходили з компаніями, веселі, щасливі.
Усі ми маємо від Бога свої таланти. Я музикант, лабух. Ресторан мені давав можливість реалізовуватися. Не грати я би не міг, без музики життя не уявляв і не уявляю. Починав з весіль, але мене від того нудило, голова боліла від одноманітності. А в «кабаку» грали різні речі: блюзові, шейкові, вальсові, фокстроти, танго. Не раз Стах Затор любив казати: «Давай, Ігорцю, заграємо дорожчого вальса!» Тобто, набагато складнішого. І ми грали «Вальс на дачі», де є три частини в різних тональностях. Або був ще такий як «Цала саля сьпєва з намі…», у нас він проходив на «ура»! Незабутній польський кавалок, де частина звучить у мінорі, а інша — в мажорі.
Не знаю, як де, але ми в Бережанах організували похоронний оркестр з лабухів, для поховань наших колег–музикантів. Першого з оркестром провели в останню дорогу основного лабуха Бережан, старого Стаха Затора, на кавалках якого ми всі виросли. Грали похоронний марш Фридеріка Шопена, церковні твори, похоронні марші…
У Збаражі провели з нашим оркестром лабухів в останню дорогу Устима Голоднюка, громадського активіста Євромайдану, одного з наймолодших Героїв України. Майже всіх наших бережанських хлопців–атовців, що загинули від російського вторгнення в Україну, ховали з останніми музичними почестями у багатьох селах нашого району. Повсюдно — безкоштовно…»
“Ґазда чемно слухав і сказав: «Стахо, щоб тово було перший і остатний раз! Щоб більше я того не чув. Я на весілє закликав гості й гості будут сьпівати! Я тобі плачу, а ти тільки граєш, як ти вмієш. Без сьпівів!» Музика мала грати, а не «сьпівати»!
«Скільки себе пам’ятаю, мене тягнуло до музики, кожного приходу гостей тато любив казати: «Зараз нам Зеньо щось файне заспіває!» І я виводив «Хай завжди буде сонце!» чи щось подібне. Тато і мама тим страшенно тішилися і віддали мене в Бережанську музичну школу, на скрипку, — говорить бережанський лабух 1970–1980–их Зеновій Пилипів Зеновій Пилипів. — Скрипаль з мене не вийшов, учитель попався надто строгий і відбив мені охоту від скрипки. Але якось я почув на весіллі, як звучить труба. Мучив тата, доки мені її не купив. Полюбив трубу на все життя. Закінчив музичну школу в Бережанах і вступив у Теребовлянський «культпрасьвєт» на хоровий відділ. Там навчився ще й на саксофоні грати. А в армії служив у Німеччині, де грав у полковому оркестрі.
На «гражданці» вже на третій день пішов у ресторан «Зелений гай». Якщо в «Галичанці» стара гвардія дотримувалася ретро, то ми вже з осені 1976 року мали дві електрогітари, йоніку, малу барабанну установку. Разом зі мною був бас–гітарист, самоук Ярослав Кузяк — закінчив Львівський медінститут і завідував аптекою. Був зятем відомого директора Бережанської школи і громадського діяча Миколи Бездільного, який 30 років працював на ниві культури Бережан: організатор музичної і художньої шкіл, самодіяльний композитор і художник, почесний громадянин міста Бережани. Його іменем названа музична школа і вулиця.
Мені пощастило, що мене замітив легендарний лабух Стах Затор, який, видавалося, жив музикою цілодобово. Йому треба було трубача в «Галичанку» і хтось підказав мене послухати. Стах узяв дружину, замовив столик і слухав мене цілу годину в «Зеленому гаю». В перерві покликав до себе: «Ти тово лиши, будеш грав зо Стахом. Ти знаєш скільки в нас роботи?!» Затор справді був нарозхват. На весілля хотіли тільки його. Він на всі не встигав, тож роздавав іншим музикантам. Але народ збільшував ціну, щоб звабити Затора. Стах мав дуже доброго цимбаліста Степана Савчука і дуже голосні цимбали. Подібного музиканта не було в цілій окрузі. І дуже доброго мав ударника Олексу Масного. Ігор Кусень його називав «пан молотило».
Стах у 1960–их починав на бубні в Бережанах у кінотеатрі перед сеансами разом зі скрипалем Роттом. Єврей відразу підмітив талант хлопця з Поручина і перевів його «на секонд», на акомпаніатора. Так Ротт навчив його скрипкових секретів, згодом Стах набив руку на саксофоні. Він у нього, в самоука, співав людським голосом. Навіть дивувався цьому досвідчений лабух Стах Терлюк.
А якщо Затор підмічав у залі якусь слічну панянку, то його інструмент творив справжні дива.
Коли говорять про ту ресторанну епоху, то поруч зі Стахами — Затором і Терлюком — неодмінно згадують швейцара «Галичанки» Івана Федоровича Васенка. Походив він з лемків, був переселенцем. Казали, що в молодості працював фірманом і возив бережанського прокурора. Окрім довгих вусів, мав вишукану приталену форму. Вмів з людьми себе повести, з польськими шляхетними приповідками («дзюндзі–мундзі», «курди бальонца», «цяцюлька»). Особливо тягнувся до привабливих жінок, умів одягнути так, що всюди встигав погладити. Під сходами мав свою «каптьорку», де завжди був коньячок і куди заглядали жіночки. Окрім зарплати, за свої «унікальні» манери обслуговування, отримував чималу винагороду. Але порядок був завжди, неохайно вдягнутого не пропускав за жодні гроші.
За моєї пам’яті ніхто не казав «Галичанка», говорили «йдемо на «білі крісла», або «до вусатого». Народ у 1960–ті роки вразили білі накидки на ресторанні крісла і довгі до пояса вуса швейцара.
Якось у ресторан зайшов місцевий лікар–стоматолог музичний поціновував пан Куліковський. Послухав нас, лабухів, і підійшов: «Зіграйте для мене «Аргентинське танго». Дав «десятку» парнусу. Ми переглянулися між собою, чоловік це вловив і відразу ж мовив: «Нічого страшного, наступного разу навчитеся». Але невдовзі настав той «наступний раз», коли стоматолог витягнув з кишені «двадцятьп’ятку» і знову сказав: «Хочу почути «Аргентинське танго!» Боже, який це був урок ганьби, як усім стало соромно. Наступного дня з самісінького ранку ми вже були в музичній школі, де нам знайшли це танго і яке ми надалі постійно грали. І завжди згадували той незабутній лікарський життєвий урок. Ніколи нічого не відкладай, адже найкращий день — нинішній!
Бережанці танцювали вальси, польки, «мєдляки» під «Love Story», вже молоді та не дуже молоді пари починали тулитися, обніматися. Лабухи казали, що танцюють «блюз». Такі були початки. Тільки починалася та «дьорганина», то Стах казав: «Колись молоді люди, хлопці і дівчата, вчилися танцювати, бо кожен танець мав свої фіґури, інакше гуляли танга, а інакше — польки. Вальс був вальсом. А тепер воно тільки сі вродило — вже вміє дриґатися!»
Не раз запрошував до себе додому: «Але нікого не клич, прийди сам. Я маю півлітру. Ганя шось нам зладит. Поговоримо за музику, ніхто нам не буде заважав…» Не любив марнувати часу, його цікавила музика і тільки музика.
Коли обидва з ним розмовляли і хтось підходив сторонній, то питався: «А він шось за музику знає?» Я знизував плечима. «То гони його, дай йому копняка в с…аку!»
У нас в музичній школі працював після Львівської конси (один з перших бережанців, що там навчався) Василь Васильович Говда. Був скрипалем і також ходив по весіллях. Стах любив йому казати: «Василю, тобі би до твого пальцьовання моє смичковання! З тебе був би добрий музика». А до тата Володі Антоніва говорив: «Що ти його посилаєш до Тернополя на скрипку? Хто його там навчит? Дай його до мене! Я би його навчив грати річі».
Дотепний був на кожному кроці, іскрометний, лиш встигай запам’ятовувати все. Багато чого стерлося з пам’яті.
А якось я поїхав зі Стахом грати весілля в приміське село. Він насамперед хотів похвалитися мною і сказав господарю: «У мене є гарний хлопець, він файно співає, ти послухай!» «Ну, добре, Стаху, нехай сьпіває!» А мікрофон ми мали такий квадратовий від магнітофона, називали його «мильничка», бо дуже нагадував пуделко з мила. Я щось там проспівав. Ґазда чемно слухав і сказав: «Стахо, щоб тово було перший і остатний раз! Щоб більше я того не чув. Я на весілє закликав гості й гості будут сьпівати! Я тобі плачу, а ти тільки граєш, як ти вмієш. Без сьпівів!» Музика мала грати, а не «сьпівати»! Отак колись було в наших бережанський селах, а гості направду співали, бо знали пісні. Від початку і — до кінця. А не якісь там кавалки.
Коли ж грали в Тернополі на весіллях, то Стах казав: «Зеньку, тут дохтори, тут треба грати дорожчого вальса!» І грали тричастинний вальс зі зміною тональності і зміною темпу. Стах любив Штрауса. Говорив: «Зеньку, та «Чорна я си чорна», не є жадний вальс! То є пісенька!»
Коли з’явилися бас–гітари, то Затор мав своє бачення на новизну: «Шо ви сі вчепили: бас, бас! Та басом ше ніхто музики не поправив, а зіпсувати можна. Але як бризнеш на шість струн, то не штири чи по одній гуркати…»
Коли ламбада наробила справжній бум, то він мене знову запитав: «А звідки той танец походит?» «Та кажуть, що з Африки чи Латинської Америки», — пояснював я. «А вони там коломийки гуляют», — не вгавав мій старший колєґа. «Думаю, що нє…» — знизував я плечима. «Ну, то чо ми маємо то грати?»…
Я щаслива людина, адже мав невимовне щастя пліч–о–пліч бути з такою легендою, як Стах. Знати лабухів тих «живих часів». Які маю спогади. І яку ностальгію, сум за тими часами. І не шкодую, що молоді та юнацькі роки провів у ресторанах Бережан. І слава Богові!»
«Ось це — моє, цим дорожу, бережу і нікому не віддам. Хрестиком вишивати не вмію, а ось заспівати про вишиванку, про долю нашу, історію — вмію. У три хвилини можна вкласти все — материнський поріг, два кольори, радість і гіркоту кохання, любов до Батьківщини… Цим щаслива, адже таким було моє життя, і таке мала і маю Господнє призначення на землі».
Серед ресторанних лабухів рідко можна було зустріти представниць прекрасної статі, а ось бережанці та гості міста в ті часи були зачаровані не лишень вродженою природною красою, а й Господнім талантом Наталії Лемешко Наташа Буняк-Лемешко.
«Починала грати на клавішах на танцях у районному Будинку культури ще з восьмого класу, — стверджує співачка і музикант–лабух. — Згодом мене взяли у ВІА при «ербека», а невдовзі — в естрадно–симфонічний оркестр «Сурми». Якраз зароджувалася українська естрада, йшов початок 1970–их. Співала «Жовтий лист» і «Сизокрилий птах» з репертуару Софії Ротару. Усе, що звучало з радіо, що ставало популярним, записувала слова, добирала мелодії та відразу ж доносила до молоді, яка з нетерпінням чекала чогось нового.
Коли ж відкривався ресторан «Зелений гай», команда з якою грала і співала в Будинку культури, переходила туди: Славік Кузяк, самоук, медик–фармацевт, грав на бас–гітарі, він у нас був ідейним організатором і натхненником; Володимир Гончаренко грав на ритм–гітарі, я починала на скрипці, а потім перейшла на клавішні інструменти; Олег Бірковий у нас виводив мелодії на саксофоні; Ярослав Гудзій грав з нами на гітарі. Чомусь, правда, у нас мінялися барабанщики. Починав з нами Ярослав Ярема, його замінив прекрасний музикант Ігор Стойко, який нині виступає в оркестрі угорського цирку, в Будапешті. Самоук, ніде не вчився, а мав і має вроджений дар.
Музична апаратура була самопальною. «Ящики» робили у військовій частині, ставили динаміки, пищалки і обтягували дермантином. Ми не мали гарної апаратури. Іоніка у нас була старої моделі, «Юність», її купив «общєпіт». Мікрофони мали від магнітофонів. У «Зеленому гаю» до пісень Софії Ротару додалися хіти Алли Пугачової. А як любили і частенько замовляли мою улюблену «Чарівну бойківчанку»! А так — «Тиха вода», «Тече вода», «Верба»… Чого тільки не співали?!
Не раз нас викликали в Тернопіль на комісії з затвердження репертуару, де були команди з такими крутими інструментами і апаратурою, що наша ховалася далеко–далеко, але ми співали і грали душею, серцем! І взамін отримували ту ж саму повагу і любов до своєї праці.
Грали ми надзвичайно популярний французький вальс «Під Паризьким небом» («Sous le ciel de Paris»), який виспівали великі митці — Едіт Піаф, Ів Монтан, Шарль Азнавур, Мірей Матьє… І грала його я, Наталя Лемешко, разом з бережанськими лабухами.
Солістів мали аж троє, окрім мене, співав Славік Гудзій і Володя Гончаренко.
Коли принесла додому першу чесно зароблену в ресторані зарплату, а це було 40 «рублів», аж тоді зізналася мамі, де і що роблю. А так доводилося всіляко викручуватися, вигадувати різні історії. Тоді ж мамі сказала, що купила собі польську парасолю, що складалася, і гольфа. Вона ледь не знепритомніла. Сварилася за танці, сварилася за ресторан, але мусила змиритися, адже материнське серце підказувало, що її донька без музики і пісень жити не зможе.
Я ще в той час паралельно працювала завклубом на Бережанському склозаводі, а заочно навчалася у Київському інституті культури.
Так, у ресторані, ми грали до 1982 року, доки хлопці всією командою не перейшли на весільні халтури. Я ж завжди тягнулася до естради, проте час диктував своє, як і моя мама, змирилася з тим вибором. Доля усміхнулася мені співати і грати у декількох ресторанах Бережан: «Зеленому гаю», «Золотій липі» й дуже коротко — у «Галичанці». Ось це — моє, цим дорожу, бережу і нікому не віддам. Хрестиком вишивати не вмію, а ось заспівати про вишиванку, про долю нашу, історію — вмію.
У три хвилини можна вкласти все — материнський поріг, два кольори, радість і гіркоту кохання, любов до Батьківщини… Цим щаслива, адже таким було моє життя, і таке мала і маю Господнє призначення на землі».
Музична богема й аура бережанських ресторанів «Галичанка» і «Зелений гай», «Золота липа»:
Бесага Степан (клавішні),
Бірковий Олег (саксофон),
Гончаренко Володимир (гітара),
Гудзій Ярослав (клавішні, гітара),
Затор Стах (скрипка, саксофон, цимбали, кларнет),
Кузяк Ярослав (бас–гітара),
Кусень Ігор (бас–гітара, клавіші),
Лемешко Наталія (вокал, скрипка, клавіші),
Пилипів Зеновій (саксофон, труба),
Седанов Валерій (ударні),
Сидор Зеновій (бас–гітара),
Стойко Ігор (ударні),
Терлюк Стах (Сергій) (саксофон, труба, кларнет),
Ярема Ярослав (ударні).
Перегляньте також:
- На Тернопільщині пропав безсвісти чоловік: розшук
- Відомий художник розповів, якою була втрачена скульптура «Свобода» в Бережанах
Автор: Михайло Маслій
