8 травня у сільській бібліотеці Настасова, що на Тернопіллі, відбулося вручення обласної літературної премії імені Ярослава Павуляка.
Настасів – родинне село відомого українського поета, члена двох творчих спілок: Національної спілки письменників України та Словаччини. Згідно Положення про Премію нею відзначаються автори – жителі Тернопільської області, які внесли вагомий внесок у популяризацію творчості відомого настасівчанина, поета, громадсько-політичного діяча, шістдесятника.
Цьогорічною лавреаткою стала письменниця і журналістка Валентина Семеняк за книгу «Життєві і творчі дороги Ярослава Павуляка» (номінація «Популяризація творчої спадщини поета»). Першими лавреатами у 2020 році були поетеси Наталя Близнюк («Печать Іоанна») та Ірина Табак («На відстані вій)», письменниця, літературознавиця Марія Назар («Вивчення творчості Ярослава Павуляка в школі» та «Кольористика лірики Ярослава Павуляка» у 2021 році. Диплом вручив ініціатор створення премії, «янгол-охоронець» творчості знаного поета і її активний популяризатор, голова конкурсної комісії, доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк. Грошову премію – генеральний директор «Ліга підприємців Тернопільщини», уродженець села Настасів Михайло Гомівка. Присутніх настасівчан та нову лавреатку привітали голова літературного об’єднання при Тернопільській обласній організації НСПУ Зіновій Кіпибіда, письменниці Марія Назар та Анна-Віталія Палій. Модерувала подію завідувачка бібліотеки Ольга Кураш. Поезію відомого настасівчанина декламував професор Олег Смоляк, письменниця Марія Назар. Авторську пісню на слова Ярослава Павуляка.
«Мені в дитинстві з деревця крутого» виконав талановитий співак і композитор Ігор Гуцайлюк. Також він презентував нову пісню «Мрія», яку присвятив нашим захисникам – воїнам ЗСУ.
Гості відвідали могилу Ярослава Павуляка на сільському цвинтарі, де на сторінках символічної книги з граніту навічно закам’яніли віщі рядки Поета: «Лежить поет, а біля нього лягло усе його майно: крута, непройдена дорога і лебедине знамено». Побували на подвір’ї, де колись стояла хата і де він народився. Завітали до відреставрованого пам’ятника Тарасу Шевченкові. Ініціатором його встановлення у свій час був студент Ярослав Павуляк і за що добряче поплатився: зазнав переслідувань від комуністичної влади.
«Я ще не весь, мене ще є доволі,
Але не тут – у наймах і брехні,
Де все одно, хоч у лахмітті болю,
Моя душа, мов квітка на коні…».
Це Ярослав Павуляк. Таким був епіграф ювілейного вечора. І цим все сказано.
Отже, Павуляківська поезія не просто на часі, вона необхідна сучасникам так, як потребує все живе сонця, а дозріла земля навесні – зерна. І як тут не погодитись із незабутнім Петром Сорокою: «Досить прочитати будь-яку ліричну мініатюру чи більший обсягом твір, аби відчути, що це справжня поезія. Поетів такого рівня в Україні одиниці. Але іронія Бога полягає в тому, що їх (незначних) забувають одразу після смерті, або й раніше, а у великих поетів після смерті справжнє життя тільки починається».
