Віктор Аверкієв

Віктор Аверкієв

кореспондент, м. Теребовля

Промова про українську мову

25.04.2022 09:32   Джерело: TeNews
Автор : Віктор Аверкієв

Українську мову вчать все життя, адже вона найбагатша в світі, жива, постійно розвивається, пульсує, дихає, вдосконалюється. Нижче читайте промову про мову від закоханої в українську мову душі - Олени Мороль з Луцька. Вона так і написала: «Слабкодухих і тих, хто варить борщ з чорносливом, прошу не читати».

Історія перша.

Було це давно. Ще за тих далеких часів, коли я мала кнопковий телефон, а інтернет мені лише снився. Дзвінок з незнайомого номера. Беру слухавку. Чоловічий голос просить якогось Андрєя. Оскільки поруч ніякого Андрєя не було, я чемно повідомляю: "Ви помилилися номером" і після такого ж чемного «ізвінітє», натискаю на червону кнопку.

Думаєш, кінець історії? А от і ні. Чоловік передзвонив за кілька хвилин, щоб поцікавитись звідки я так добре знаю українську. А як пояснити звідки ти знаєш рідну мову? З колиски? З дитячого садка? Зі школи? З діда-прадіда чи з баби-прабаби?

В моєму оточенні були російськомовні. Більше того мій дідусь з Одеси і його босяцьке дитинство легко вилазило назовні російськими фразами. Улюблені фільми дитинства теж були російські. Це ж тоді тільки дід Панас говорив українською, а усі тьоті Тані і Стіпашки були російськомовними. І моя перша школа теж була російською. І уся професійна література тільки російською...

Повернусь до історії. Чоловіка звали Степан Петрович, він був однолітком мого тата і зо три десятки років жив у Луганську. Він дзвонив мені двічі на тиждень, щоб почути українську. І все переживав, що вмре, так і не встигнувши вивчити мову. За три місяці так і сталося. Хоча ні, не так. Він вже досить добре говорив українською, але не встиг натішитися.

Друга історія трапилася ще коли мій танцюрист ходив у садочок. Ідемо ми зранку, малий жує булочку. Зустрічаємо знайому «бабушку», яка живе в Луцьку зо три десятки років. Вона каже моєму сину: «Пріятнава апітіта», а моє дитя переводить здивований погляд з «бабушки» на мене, і я розумію, що воно дупля не ріже, що ця жінка видала.

Кажу: «Сину, бабуся побажала тобі смачного». Оченята засвітилися, він усміхнувся, бо ж дійсно смачно, і чемно подякував. Думаєш, це кінець історії? А от і ні.

«Бабушка»  пильно глянула на мене і каже: «Лєна, пачіму ти нє учіш дітєй рускаму язику?»

А як пояснити, чому я не вчу дітей рускаму язику? Тому що вони українці? Чи тому, що спочатку хай українську вивчать? Чи може тому, що я не вважаю це за потрібне?

Повернусь до історії. «Бабушка» почала розказувати мені про важливість читання рускіх класиків в оригіналі. Я слухала, а в моїй уяві Герасим топив «Му-му». Кремезний чолов'яга топив свого єдиного беззахисного друга - песика Му-му, бо так бариня наказала. (Я й досі не можу зрозуміти широти цієї «загадкової рускої душі».) Але тоді я ще була надто чемна і відповіла просто: «Я не бачу серед тих класиків прикладів для наслідування».

Історія третя трапилася після анексії Криму. Я втрапила на тренінг з жіночого лідерства. І в нашій компанії було кілька жінок-переселенок з Донбасу. Тренерка чемно спитала, чи ніхто не проти, якщо для зручності присутніх, вона розмовлятиме російською. Усі погодились, я змовчала. З мене тоді ще була така собі лідерка. Ми виконували різні завдання, обговорювали різні теми та все одно поверталися до анексії та окупації Донбасу. Я говорила українською, бо ж була переконана, що усі розуміють. Коли була перерва на каву, то одна жінка з Слов'янська сказала, що давно не чула такої вишуканої літературної мови. Думаєш, це кінець історії? А от і ні. Друга жінка (теж зі Слов'янська) цілком серйозно спитала, нащо ж так демонстративно розмовляти українською, можна ж суржиком - це панятніє. А як пояснити «нащо так» ДЕМОСТРАТИВНО розмовляти українською? І кому «панятніє» суржиком? Для чого? Може тому, що мова - це як дихання? Хтось взагалі дихає демонстративно? Може тому, що мова - це як серцебиття? Стоп, серденько, бийся в ритмі суржика, бо так панятніє.

Повернусь до історії.  - Розмовляти гарною українською легко. Для цього достатньо читати гарне українське, - відповіла я трохи почервонівши.

- З чого посавєтуєте начати? - майже в один голос спитали співрозмовниці.

- Почніть з «Солодкої Дарусі», - сказала я перше, що спало на думку.

Тоді я вперше задумалась над тим нав'язаним стереотипом, що суржик - це щось органічне для українців, а вільна розмовна українська - це щось штучне і демонстративне. Суржик виник через зросійщення і так, викорінити його складно. Але це як бур'ян, який прикольно цвіте, та більше ніякої користі не дає. Хоча ні, інколи, щоб підкреслити комічність ситуації, він доречний. Я переконана, що вчити мову треба усе життя. І це під силу кожному, особливо якщо є бажання і сприятливе середовище. Немає меж досконалості в опануванні мовою. Українська - надзвичайно багата і різноманітна. Окрім того українська - це жива мова, яка постійно розвивається, пульсує, дихає. Макронити, чорнобаїти, щасливіти - ось лише кілька прикладів.

А ще українська - це дуже пристрасна і сексуальна мова. Але про це не тут.

Кажуть, що вона солов'їна. Ні, вона моя і Твоя.

Тьох-тьох-тьох - у солов'я своя.

P.S. Мова - це душа народу! Дбаймо про чистоту душі не лише в чистий четвер.

P.P.S. Якщо читаєш це, то булькни щось в коментарях. Цікаво, хто підкорив такий довгий текст.

null
Фото з мережі Інтернет

 

null
Фото з мережі Інтернет

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews