Ці «заслуги»(далеко не всі) оприлюднила Olena Pshenychna та запропонувала розповсюдити, щоб вони насправді дійшли до Міжнародного Трибуналу. Тож і ми пропонуємо всім постраждалим українцям від знущань «бравих руськіх zальдатен» доводити свої страшні історії для широкого загалу, розголосу. Публікуємо без змін. Більше немає ніякої «вєлікой русськой» культури, кінематографу, живопису, літератури, театру та балету.
Є країна виродків, мародерів, ґвалтівників і вбивць! «А великая русская культура то в чем виновата? Ей то за что?» -, виють регулярно новоспечені руські дисиденти, які першим же рейсом втекли зі своєї велікої і магучої страни.
Перегляньте також:
- Аграрії Тернопільщини вже засіяли 40% від запланованого
- Офісне приміщення на приватизаційному аукціоні виставляють у Гусятині
«Ой, велика руська культура звичайно ж ні до чого. Як і хароші руські. Будемо з цим щось робити», – кивають їм у відповідь сердобольні європейці.
Шановні сердобольні європейці і інші поціновувачі великої руської культури (включно з українцями), сьогодні я цілий день дивлюсь фото і відео зі звільнених міст і сіл Київської області. Моєї рідної Київської області. І от що я вам хочу сказати: Кожного разу, коли ви будете казати про вєлікій рускій балєт, я буду розказувати вам історію неодноразово зґвалтованої на очах у батьків, а потім викраденої російськими нелюдами молодої вчительки з Броварів. Про десятки, а може й сотні зґвалтованих українських жінок. Часто на очах у дітей. Про 15-16 річних дівчаток з Бородянки, які зазнали страшного насилля кадирівцями. Про тіла п’ятьох зґвалтованих молодих дівчат, вбитих і залишених прямо на дорозі. Про оце мерзенне «будем тра*ать хохлушек» в перехватах. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімий вєлікій руський балєт. Кожного разу, коли ви будете мені казати про вєлікіх руських композіторов, я буду вам розказувати історію дівчинки, на очах якої і її маленького брата в маріупольському підвалі не один день помирала їхня мама. А потім з трупом мертвої мами діти були вимушені і далі ховатися в підвалі від обстрілів. Про хлопчика з Гостомеля, на очах якого російські солдати застрелили його батька. А потім хотіли вбити і сина, але той вижив. Про дівчинку, якій вистрілили прямо в обличчя. Про малюка, який тікав з бабусею в човні. Бабуся втопилася. А хлопчика шукають уже майже місяць. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімих вєліких руських композіторов.
Кожного разу, коли ви будете казати мені про вєлікую руськую живопісь, я буду вам розказувати про розстріляних в спину мирних українців в Макарівському районі. А перед тим, як застрелити, орки зав’язували їм руки. Про сотні трупів на вулицях Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Про братські могили у дворах житлових кварталів. Братські могили мирних мешканців донедавна затишних і безпечних міст. Братські могили. В 21 столітті. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімую вєлікую руськую живопісь.
Кожного разу, коли ви будете мені розказувати про вєлікій рускій тєатр, я буду вам розказувати історію жінки з Броварського району, з будинку якої російські мародери, відступаючи, знімали металочерепицю. Про танки і БТРи «другої армії світу», навантажені по вінця награбованим в українських домівках. Крадені телефони, планшети, телевізори, пральні машинки, килими, прикраси, пляшки з алкоголем, сковорідки, одяг, іграшки, взуття – все, що траплялось на шляху цим виродкам. Про те, як діставшись до Білорусі, вони наввипередки відправляли награбоване своїм родинам в росію. Про те, як торгували краденим на білоруських базарах. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімий вєлікій руський театр.
Кожного разу, коли ви будете розказувати мені про вєлікоє рускоє кіно, я буду розказувати вам про жорстоко розстріляних коней в конюшнях на Київщині. Про заморених голодом і спрагою тварин зоопарку в Ясногородці. Про спалену після вибуху шкіру оленяти. А тепер максимальне дикунство… Про вбитого і з’їденого російськими окупантами алабая. Так, алабая. Так, собаки. Так, з’їденої. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімоє вєлікоє рускоє кіно.
Кожного разу, коли ви будете розказувати мені про вєлікую рускую літєратуру, я буду вам розказувати про десятки перехватів розмов російських солдатів з їхніми матерями і дружинами. Розмов, в яких крім на*уя на нах*ї нічого нема. Розмов, в яких дружини замовляють, що їм вкрасти в українських будинках. Розмов, де матері сміються, коли синочки розказують, як їхні побатрими гвалтують хохлушек. І якщо з цих розмов викинути всі мати, в них лишиться хіба що «прівєт» і «пока». Ось що я вам скажу у відповідь про ганімую вєлікую рускую літєратуру.
Більше нема ніякої вєлікої руської культури, літератури, кіна, живопісі, тєатра і балєта. Є країна виродків, мародерів, ґвалтівників і убивць. Диких людей, яким нема місця в цивілізованому світі!
А багатостраждальні новоспечені руські дисиденти в затишних квартирах Берліна, Лондона, Ларнаки, Мілану, Тбілісі, Астани, Відня та інших тимчасових прихистків, хай ідуть за маршрутом руського корабля, гордо несучи в руках вєлікую рускую культуру!
#OlenaPshenychna p.s. Якщо можете перекладати і поширювати всіма доступними вам мовами, робіть це. І краще копіюйте, бо цілком можуть забанити. Руські вони ж ще й дуже обідчіві. А всіх не забанять.
На закінчення пропонуємо уривок із звернення до всіх українців міністра оборони України Олексія Рєзнікова від 04.04.2022 року: «…наші серця сповнені болю за сотнями мирних громадян, які були по-звірячому закатовані російськими солдатами.
Тільки у Бучі кількість загиблих вже більша, ніж у Вуковарі. Постріли в потилицю жінкам і чоловікам зі зв’язаними руками – це абсолютна нелюдськість. Ці вбивства не сприймаються як частина війни. Навіть складно їх кваліфікувати як тероризм чи злочин.
Це – сутність, природа тих скажених катів, які увірвалися на нашу землю. Востаннє таке робили есесівці.
Це зло просто не може залишитись безкарним. Наша розвідка послідовно встановлює особи загарбників та вбивць. Усіх! Кожен у свій час отримає те, що «заслужив».
Ми схиляємо голови перед нашими воїнами, які поклали життя, щоб захистити столицю від цієї пошесті.
Зараз продовжуються важкі бої на Харківщині, Луганщині, Донеччині. Наші війська відтісняють окупантів на Херсонщині. У непростій ситуації залишається Чернігів. Героїчно б’ються захисники Маріуполя, які вже стали легендами сьогодення. Здається, усі вже усвідомили, що найцінніше в Україні – люди.
Тисячі і тисячі людей сьогодні виборюють майбутнє для України, для усіх майбутніх поколінь українців. Щоб українці самі визначали свою долю і ніколи не були змушені жити під пануванням нелюдей».
Фото з мережі Інтернет
Віктор Аверкієв.
