Віктор Аверкієв

Віктор Аверкієв

кореспондент, м. Теребовля

Ми врятувались...

22.03.2022 15:10   Джерело: TeNews
Автор : Віктор Аверкієв

Цей жахливий опис війни випадково трапився в Інтернеті та вразив до глибини душі. Збідована жінка не підписала де це було, але судячи з тексту – скоріше всього в Бучі під Києвом. До розповіді було розміщено лише одне фото, але також невідомо чи то сама матір те сфотографувала, а чи хтось просто розмістив його до посту довільно. Все ж такі оповіді та фото є безперечними доказами звірств, геноциду московських нападників для Гаазького трибуналу.

5, 6, 7, 8, 9, 10- е(березня 2022р.) страшні дні. Коли ні твій двір, ні твій будинок, ні навіть твоє життя тобі не належать. Немає світла, води, газу... Виходити заборонено, розстріляють. У двір заїхала ворожа техніка.

5-го побили вікна, увірвались і забрали телефони.

6-го забрали тата і чоловіка... на допит. Знайшли переписки і дзвінки в тероборону (ми намагалися виїхати і хоч трохи дізнатися ситуацію кругом). Вони бачать все, пости, телеграмм-канали і якщо ти писав щось їм не підходяще - тобі смерть.

Кругом хати розстрілюють людей, які ж це страшні звуки... навіть страшніші ніж бомби біля хати 27-го. Лиш сидиш у підвалі і молишся, щоб повернули рідних. І нам щастить. Командир любить дітей, і знаючи що моя донечка (3 рочки) у підвалі наказує перегнати техніку і не лякати дитину. Приносять їжу, воду, солодощі для малечі. Увечері повертають наших чоловіків, довести провину не змогли. Перед цією групою військових трохи раніше йшли кадирівці і дивом минули наш будинок, командир сказав, якби зайшли вони - нас би не було. Вони мстять за ту розбиту колону біля нас, і навіть не розбираються. Пощастило...

7, 8, 9-е(березня 2022р.) проходять у холоді, підвалі, страху та під звуки обстрілів. В хату навели людей, які тікали з Гостомеля. 15 чоловік. Намагаємося годувати всіх, якби не мій тато - сиділи б всі голодні...

10-го чуємо по радіо, що з 9.00 зелений коридор і зважаючи на велику кількість ворожої техніки та провізії, що підходить, розуміємо, що потрібно вибиратися. Йдемо питати чи можна вивезти дитину. Машиною - ні, розстріл, йдемо пішки. Коляска, білий прапор, мінімум речей і ми рушили. Оминаю коляскою трупи мирних жителів (скільки ж їх там), які лежать вже не перший день, дитині нічого не пояснюю, бо не знаю як. Майже у кожному дворі росіяни, команда «стоять!» і ми завмираємо з піднятими руками (пізніше помітили, що доня теж піднімала рученята). Два пости пропустили, на третьому не пускають, завертають назад, коридор з 15.00 кажуть. Відчай. Повертаємось, чекаємо...

Ще одна спроба, пропускають, озиратися не можна, тільки вперед. Перед нами вилітає машина з цивільними, потрапляє на міну і підривається, від машини не залишилось майже нічого, шлях попереду заміновано. Назад не можна, лише вперед, мужчини попереду, я з коляскою ззаду. Через міни, трупи, розбиту техніку, потім через болото ми пробираємось на свободу. Нарешті нас зустрічають наші воїни, сідаємо у автобуси і їдемо. Приїжджаємо до російського блокпосту і чекаємо 4 години, новини погані. Не пускають, будемо ночувати у автобусах на дорозі. Про ці коридори там взагалі мало хто знає і вони їх бісять.

Тим часом темніє і над нами починають літати ракети. Знаходимо підвал, жінки і діти туди, на дворі -10(березня 2022р.), там прориває каналізацію і отак у смороді, холоді, сидячи ми чекаємо ранку... Зранку знову домовляються, щоб пропустили, і щастить.. пустили! Останній ривок, ворожий блокпост, завмирає серце, обстріляти можуть будь-якої миті, і ми заїжджаємо на контрольовану нашими військами територію. Щастить... Хіба? Ні! Вдача тут ні до чого. Ти чітко розумієш, що ще з 27-го числа, коли бомбили колону біля нас і хати сусідні погоріли і весь цей час тебе хтось відчайдушно захищає. Бог і всі наші родичі-янголи не залишали нас ні на хвилину і вивели нас з того пекла. Нас вважали щасливчиками і свої, і вороги.

Наразі ми у безпеці, але психіка підірвана, ми змінились, вже нічого не буде як раніше. Ми намагаємося нормально спілкуватися, навіть жартувати по-троху, але закривши очі, одразу бачиш дорогу повну трупів і як ми завмираємо з піднятими руками, очікуючи на рішення стосовно нас.

Те, що ми евакуювалися - це щастя. Але душею і думками я з Бучею і з усіма містами-героями, з людьми, які у пастках, з дітками, які взагалі не повинні бути втягнуті у цей п…здець. Молюся за всіх, щоб щастя, під назвою «мирне небо» нарешті накрило нашу красуню Україну.

Ангелина Бартош. 14.03.2022р.

Від автора. Вже сьогодні державним мужам в Україні потрібно попіклуватися про психологічну реабілітацію наших воїнів, бо багато з них фізично скалічені війною, але  майже всі психологічно. Тим паче в такому напрямку слід піклуватися й про кожного мешканця із зон бойових дій, їх дітей, які вивезені чи ні із того жахіття.

Знайшов в Інтернеті та оригінал трішки відредагував Віктор Аверкієв


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews