Це дійсно так, адже автор даних рядків навіть відразу не відчув, що землячка далеко, у Варшаві, відчувалось, що вона ось поряд, в рідному місті. І це ще є одним доказом, що для думок та відчуттів простір, відстань не мають ніякого значення.
41-річна теребовлянка вже три роки проживає у Варшаві. Насамперед вона мати, має троє дітей від 12 років до 21, тому у вірші з перших рядків відчувається материнська тривого за своїх дітей, за всіх матерів та їх діток України.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Пані Олена пише вірші та прозу з дитинства, мріє колись видати свою власну збірку. Раніше друкувалась в місцевій газеті «Воля», а ще в обласній «Вільне життя» і також у «Жіночий порадник».
Я мрію прокинутись зранку,
Відкрити спросоння новини
І там таке прочитати:
Ми маємо Мир від нині!
Нехай ворог, що нас топче,
Міста і села плюндрує,
Вернеться у свою Росію
І там своє щастя будує.
Нехай прозріють їх душі,
Що злоби й ненависті повні
Наповняться сонцем правди,
Наповняться миром любові!
А ми, ми дамо собі раду!
Ми хворих усіх полікуєм,
Ми сиротам знайдем маму,
І Київ ми свій відбудуєм!
Бо, що у житті нам треба?
Здоров’я і рідну хату,
Лиш мирне, спокійне небо,
Родину – де мама й тато!
Моли, Пресвята Марія,
За нас свого Сина щиро,
Щоб спокій вернув Вкраїні,
Й зцілив наші душі миром!
Олена Мадараш, 15.03.2022, Варшава
Невеличке інтервʼю з жінкою по Месенджері
– Розкажіть трішки про себе.
– За професією я педагог, раніше 15 років працювала в Острівецькій ЗОШ, що неподалік Теребовлі. Нині працюю викладачем англійської мови у Варшаві в одному із приватних садочків. А мій чоловік – священик УГКЦ, отець Віталій, має поблизу Варшави три парафії, в приміщенні одного з них, костелі, які до наших послуг люб’язно надають наші брати римо-католики, ми організували логістичний склад.
– Як давно ви були вдома і де застала вас віна з москалями?
– Ми були в рідному місті якраз за тиждень перед війною, нічого не підозрюючи, відвідали свою родину. Навіть ніколи не думали, що нашу Батьківщину чекають такі страшні випробовування, коли нелюди нищать мирне населення, вбивають жінок та дітей, руйнують все на своєму шляху, лишаючи руїни.
– Кому ви присвятили свій вірш?
– Я не думала над цим, просто записувала слова, що йшли із серця і все. Але тепер з радістю скажу кому. Перш за все, нашим захисникам, які віддають свої життя за нас з вами, за правду, за волю, за сонце у небі. А ще матерям усього світу, нашій любій Неньці Україні. Я пишаюсь, що народилась українкою!
– Як відносяться поляки до вимушено переселених українців?
– Якщо сказати добре, то це нічого не відобразить. Прекрасно вони до нас ставляться, з великою любовʼю та співчуттям, повагою! Польські друзі відкрили до нас свої серця, нічого не бояться, надають житло, всі необхідні речі та харчі у великих кількостях. Найперше, я суджу по собі, по своїй роботі. У приватному садку, який є одним із найпрестижніших у Польщі, трьох українських дітей прийняли безкоштовно, а їх мамам надали безкоштовно житло, дві з яких живуть прямо у приміщенні садка. У костелах правлять служби Божі за Україну і то на двох мовах. Сама навіть такого не чекала і це надзвичайно приємно!
– Чи були якісь у вас особливі випадки тут?
– Були і їх не перерахувати. Але декілька розповім. У нас є хлопчик-українець Віктор. Він народився в Іспанії, де жили і працювали його батьки. Після того як Путін напав на Україну, батько вирішив піти на фронт, відвіз дружину з синочком до родини у Варшаву. Одного разу прийшов до нас поляк з сином. Побачив, що у нас є гуманітарний пункт для українців і тут же зняв із себе нову теплу куртку, залишившись у футболці. Простягаючи її, лише промовив, – Нехай зігріє котрогось українського воїна на війні. – І так вийшов у зиму в одній футболці. А ще один мій вихованець самотужки зробив мені в подарунок наш прапор. Я його вставила у вазонок на вікні і, зрозуміло, подякувала щиро від усієї душі(див. фото). Аж сльози стали на очі від того…Напевно, це один з найважливіших подарунків у моєму житті.
Ще здивувала мене моя молодша дочка Софійка – вона створила для нашого центру допомоги емблему на якій зображений св. архангел Михаїл, символ небесного воїна, який асоціюється з нашими сміливими вояками і це стало емблемою нашого логістичного центру у Прушкові на парафії УГКЦ(див. фото). Цей наш центр у Прушкові теж допомагає біженцям на місцях, які приїхали зовсім без необхідних речей, одягу, засобів для життя. Надаємо їм додому порадами, речами, а також молитовною підтримкою. І ще нам дуже допомагає у логістиці о. Володимир Фірман – настоятель Зарваниці і наш добрий приятель. Він наші буси в Тернополі зустрічає та довозить допомогу на місяця. Отець прийняв у себе в Зарваниці понад 160 старших людей і дітей з Харкова.
– Що ви побажаєте нині Україні?
– Перемоги!!! Найшвидшої Перемоги, наша люба Україно! Нехай Господь береже кожного воїна, кожного українця! Нас нікому і ніколи не здолати!
Віктор Аверкієв, фото: Олена Мадараш
