Тепер на невизначений час їх дім — невеличкий будинок в селі на Теребовлянщині. І хоча там немає усіх зручностей для життя, сім’я наших співрозмовників каже: найкраще місце там, де немає… війни.
Сільським бездоріжжям прямуємо до великого цегляного будинку, що недалеко від центру. Раніше він пустував: власник помер понад десятиріччя тому. Тепер тут та ще у кількох схожих будинках, поселили людей з областей, де зараз війна.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
На Тернопільщині ця сім’я з Лисичанська, що на Луганщині, відчуває себе в безпеці. Вони дякують місцевим за те, що їх прийняли, у розмові переходять тут на українську та кажуть: від гучних звуків досі здригаються навіть вночі.
— Ми їхали 17 годин, нас з Лисичанська забрали евакуаційним поїздом. Багато жінок з дітьми, всі налякані. Сотні людей в черзі. Кажуть, там було до чотирьох тисяч людей. Ми не рахували людей. Рахували години до моменту, поки мав прибути потяг. Там було дуже багато людей: з Сіверодонецька, з Рубіжного, — розповідає 58-річна пані Валентина, яка разом з чоловіком, донькою та онуком вимушено залишила своє місто.
Зять жінки залишився там, вдома… Він військовозобов’язаний. Тож залишився захищати рідне місто.
— Ми побачили оголошення від голови ОДА, що в 14.00 буде потяг на Львів… Важка дорога була, важка. Біля Києва стояли довго, там повітряну тривогу оголосили. В небезпечних зонах потяг їхав без світла, не дозволяли навіть телефони включати, але вже біля Хмельницького, було легше.
З пані Валентиною ми спілкувались наступного дня, після того, як вона приїхала на Теребовлянщину. Вона одразу сказала: говорити про це все важко. У присутності рідних вона старається триматись, щоб не засмучувати їх. Але в цей час на душі — нестерпний біль.
В місті зараз багато чоловіків та старих людей
— Постріли було чутно недалеко від нас. Яка ситуація там зараз? Погана… Багато хто виїхав, люди рятувались. Але багато і залишились вдома. Залишились, здебільшого, чоловіки. А ще… старі люди. Які не можуть ходити, не змогли дістатись до потяга, — з тремтінням в голосі каже вона.
Із Лисичанська до зони, яка ще до війни була окупована росією, близько 50-ти кілометрів. За словами співрозмовниці, навіть так близько до тих територій, де війна триває вже вісім років, люди не могли уявити, що кулі полетять і на їх домівки.
— Ніколи ми не думали, що буде така біда, що буде таке вторгнення росіян в нашу країну. Я читала останні новини, що на деяких точках де обстріли, людям пропонують так звані “зелені коридори” в російський бік. Але я думаю, що більшість не поїде. Я б не поїхала, у мене сестра в Вінницькій області, брат в Кривому році, батьки народились тут. Я б не поїхала… Я родилась тут, на цій землі, — каже жінка.
Говорити про свій дім жінці важко. Вона каже: ще втомлена з дороги, ще не розуміє до кінця, що відбувається.
— Вам просто не передати, які тут гостинні люди. Нас тут зустріли, в школі погодували, домик нам дали. Зі сторони росіян часто можна було почути всякі легенди про те, що люди тут не люблять «східняків», але нічого такого. Люди тут хороші, гостинні. Прийняли нас, як рідних. Я вже знайшла тут подружку. Вона кожен день приходить, забирає наші речі, щоб ми мали чисте, приносить все, що треба, — говорить пані Валентина.
Довгі ночі і дні в підвалах
Знайомимось з донькою пані Валентини, Лєною. У Лисичанську вона працювала вчителькою історії. Тож в розмові з легкістю переходить на українську.
— Ми з сином їздили в місто, до лікаря. Відколи приїхали — він скаржився на кашель, слабкість. Робили рентген. Але на щастя все добре. Треба просто відлежатись. Бо втома, ночі в холодних підвалах, — розповідає.
За словами вимушеної переселенки, вони і уявити не могли, що в їх дім прийде війна…
— В ту ніч я неспокійно спала. Зготувала речі на ранок на роботу, синові — в школу. Прокинулась від страшного свисту, потім був вибух. Я цей звук досі чую. Далі дзвінок мами: «Лєна, почалась війна». Ми одразу поїхали до мами, бо у нас приватний дім і там немає надійного укриття. У мами багатоповерхівка. У підвалі здавалось безпечніше, ніж в погребі, — ділиться співрозмовниця. Кілька днів ми зовсім не виходили з дому. Чули сирени — бігли в підвал. Це було справжнє пекло. В нас там магазини закриваються, прилавки пусті, нічого не довозять. Люди досі сидять у підвалах. Ті, хто не міг виїхати. Ми тиждень не їли нормально, не могли спати. Ми не знали, що буде далі.
Ні Лєна, ні її мама, ні будь-хто з їх оточення, як розповідають самі, не могли повірити в те, що власний дім, який будували з надіями та з яким пов’язано стільки мрій, доведеться залишити через війну.
— Ми ж дивились новини, бачили, що робиться. Я зібрала документи. Але подумати, що таки доведеться з ними тікати не могла. Ми їхали в невідомість. Подалі звідти. У мене сестра в Рівному живе. Ми на цей напрямок і орієнтувались, потім зрозуміли, що всі їдуть до Львова, подумали, що там, мабуть, все забито. Тому вирішили вийти в Тернополі. Вийшли з потяга, і думаємо: що робити далі. Поки не почули оголошення: підійміться на другий поверх: там є гуманітарний штаб. Нас зареєстрували, напоїли чаєм. Далі відправили у Теребовлю, — розповідає пані Лєна.
Зараз відрадою для цієї сім’ї є місцеві люди. Вони тепер щодня ідуть до місцевої школи, аби допомогти виготовляти маскувальні сітки для наших захисників. Кажуть: в гурті легше. А коли бачать, що люди так єднаються задля спільної мети, іншого варіанту, ніж перемога немає.
