Найбільш відвідуваним туристичним об’єктом у світі є Ейфелева вежа у Парижі. Мабуть усі, хто бачив за життя колесо, бачили і її, бодай, на фотографіях. Видатний архітектурний об’єкт, котрий не мав аналогів свого часу, інженерне диво, а також культурно-політичний прорив. Вежа випереджувала свій час, як і належить усім видатним творінням, адже їх автори дивляться допереду, як сам Бог!
Гордовито-огидні хижаки, а також гордовито-жалюгідні жертви соцмереж, у рвучких намаганнях показати своє життя казкою в інстаграмі, заполонили вуличку “д’університе” в червоних акрилових беретах за п’ять євро, а, іноді, і в поліестерових спортивних штанах адідас, для ідеальних фото на фоні знаменитої вежі. Ніхто не дивиться на чудо архітектури, навіть догори очей не підіймають, бо їм не цікаве чудо Ейфеля, їм треба фото на його фоні. Гірше того, навіть відео, але не просте, а тік-ток відео: цей випадок найважчий. Інші чудеса, не менш визначні, зазвичай живуть непоміченими для цього війська опухлих губ, і це добре.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Було б особливо трагічно, якби тік-токери та інстаграмери із своїми гіпертрофованими частинами тіл та атрофованими частинами душ, увірвалися до залів філармоній, як вони вже увірвалися до Лувру. Так, їх там повно, бо Лувр знаменитий музей, де треба “відзначитися”.
У Берлінській чи Гамбурзькій, Чиказькій картинних галереях порожньо: кілька професорів і студентів, плюс кілька загорених прихильників мистецтва, і все.
Одним із таких інших чудес, неосвоєним тік-токерами, є симфонія. В даному випадку — п’ята Малера. Якщо подумати, у чиєму виконанні хотілося б вперше наживо послухати її, — напевне не вибрав би Паризьку філармонію. Але, опинившись тут у справах більш нудних, аніж музика, як звично, перевірив календар концертів і помітив цей скарб: Малер, симфонія №5, Паризька філармонія, дириґент Сарасте. Той вечір “зробив” мій тиждень. Вперше в цій неординарній новій філармонії, вперше цей оркестр, дириґент і, головно, цей твір. То стало символічним, послухати її у Парижі. Бо п’ята симфонія Малера — вона є десь такого ж, або і більшого, значення в світовій цивілізації, як ота вежа. ЇЇ почали інтенсивно виконувати аж після Другої Світової, багато в чому “завдяки” відомій соціалістичній партії з Німеччини, і донині, таке враження, ще не всі зрозуміли її (симфонії) масштаб.
Бетовенський драматизм, але ще менш стриманий; емоційність, але більш романтична, еротична навіть; певної міри програмність і багато в чому етнічність, але сміливіша! До того ж, іронія, принаймні на мою думку. Так, симфонія починаєтсья так, неначе це пародія на вже тоді знамениту і еталонну п’яту Бетовена. Виклик для дириґента, чию професію люблю порівнювати з морським капітаном: в якому руслі трактувати, аби і не розгойдати сильно той човен, і не плисти прямою чи правильними дугами, дати прискорення, різкий поворот і не перевернутися… потужний треба двигун для цього всього.
Брукнерівський розмах: без поспіху, максимальний склад оркестру, міцна і глибока основа, використання всього тонального і динамічного діапазону і ніякого страху “перестаратися”. Малер взяв у Брукнера і Баха контрапункт і багатошаровість, його симфонія, неначе величезне полотно з глибокої перспективи фоном і кількома одночасними подіями на передньому плані. Кульмінації доходять до самого неба, неначе могутні піки Дахштайну, меланхолія — як плесо озера Вьортерзее, у хатинці на березі якого в концертне міжсезоння написано цей величний шедевр.
Ваґнерівська стіна… Це особисте і суб’єктивне сприйняття винаходу, за який одні шанують, а другі паплюжать. Музика стоїть могутньою стіною, вона не тільки на сцені, вона всюди. Малер захоплювався як Ваґнером, так і Брукнером, за що його, м’яко кажучи, не завжди шанували. Але Малер сильно випередив Ваґнера і, заміть того, аби працювати над лібретто із дивними сюжетами, сценами і театральною частиною опер, він довів симфонізм до третьої найбільшої вершини (поряд з Бетовеном і Брукнером).
Що зробив Паризький оркестр? Розділив симфонію на дві частини повздовж: духова і струнна. Точніше кажучи, в них вийшло трохи так, ніби це концерт духових у супроводі струнних. Гобой, флейта, мідні на суперовому рівні і сильно виділялися. Тереза, моя донька, флейтистка, пояснила, що у Парижі сильна духова школа і у них культивується солодкавий звук. Згоден. Але це ж Париж, тут все з маслом, яйцями, цукром і вином чи сидром. Не знаю, чи Малер полюбляв віденський шніцель, бо на вигляд був такий сухуватий, але музика його, все ж, як мінімум тафельшпіц, але точно не кіш. Хто ще досі старої школи і їсть, той вловив тему…
Думаю, ударники за виконання цього репертуару вимагають подвійну оплату, як мінімум. Вони катастрофічно не мають коли подрімати, і не тільки через насиченість партіями для міді, а й через несподівану увагу композитора до них самих, навіть основну тему першої частини дав заграти. Навіть, бідні, не знають, чи то тішитися.
П’ята симфонія характерна не просто поліфонією, а й ритмічними рисунками складними, як, мабуть, у Стравинського. Групи інструментів вступають в несподівані моменти і, здавалося б, дириґент іноді розгублювався. Може таки варто було партитуру мати на пульті. Тому деякі моменти явно потребували більшої ясності. Це якраз той випадок, коли слухачеві може здатися, що він не розуміє, а це просто не виграно так, як задумано. Тим не менше, парижани на дуже високому рівні показали себе у виконання знаменитого адажіетто. Може таки дійсно щось таке романтичне є в тому Парижі, який ще не повністю перевдягнувся у спортивні костюми, хоча і 2022 рік надворі? Адажіетто фігурувало в романтичному посланні Густава Малера до своєї дружини і воно, дійсно, є надзвичайно меланхолійно-романтичним. Оксана Линів в одному інтерв’ю, коли журналіст майже нічого музично цікавого не зумів запитати, але все ж стандартне питання про найулюбленіший твір задав, назвала саме це адажіетто.
Жорстоко, мабуть, порівнювати, але після Берліну це таки велика різниця. Оркестр тут не працює як одне ціле і це сильно відчуваєтсья, маючи досвід багаторазового прослуховування п’ятої симфонії в еталонному виконанні Берлінської Філармонії чи Амстердамського Концертґебау. Акустика теж не та, що у Берліні. Все класно, але не те. Не варто забувати, що німецькі оркестри узагальнено настільки ж кращі від всіх інших, наскільки і автомобілі. Не скажу, що хочу німецьке авто, але скажу, що в жодній країні нема такого набору добротних марок, які почалися з ентузіазму і живого таланту в руках і головах. Надіюся, що в світлі останніх подій, їхні політики теж будуть рівнятися на ті оркестри і перестануть захоплюватися “інтернаціонал-“ замість “націонал-соціалізмом” та дружбою з деякими народами, котрі в певні часи були і ворогами.
В підсумку, все ж, не дивлячись на критику, це був фантастичний вечір в Паризькій філармонії і я, якщо дасть Бог нагоду, наступного разу теж перегляну календар концертів. Фантастичні приміщення музичного містечка, нічне наповнене метро, як і ресторани, як і рух на вулицях. Їм є за що позаздрити, французам. Вони створили непересічну культуру і економіку, хоч і не одне життя за це віддано і цьому присвячено. Мабуть не доживу до того, аби в нас хоч десь приклалися до такого проекту, як оця філармонія, але дожив до того, що вільний поїхати до них, за що безмірно вдячний Богові.
