Пропоную читачам одну давню сербську казку, яка трапилась випадково та дещо інтерпретована автором.
Читайте також
Один король із дружиною та єдиною донькою вирушив у подорож на кораблі. Їхній корабель потрапив у шторм і, розбитий хвилями, потонув. Загинула вся команда, але Бог зберіг короля та його сім’ю. Їх викинуло на невідомий берег іншого королівства, і там, у лахмітті, як жебраки, вони почали шукати ночівлю та їжу. Ніхто з них навіть не згадував, що вони – особи благородної крові. Хто повірив би трьом обірванцям? Їх могли б і висміяти, а то й побити. Адже не всі люблять жебраків, а нахабних жебраків не любить ніхто. Так сталося, що один із жителів тієї країни дав притулок у себе нещасним, а натомість наказав пасти свою череду овець. Король став пастухом, а королева та принцеса – дружиною та донькою пастуха. Вони не ремствували на долю, тільки іноді вечорами, сидячи біля вогню, згадували життя у палаці і плакали.
Король тієї країни, де вони опинилися, шукав наречену для свого сина. Кілька десятків пар гінців роз’їхалися в різні кінці королівства в пошуках найкрасивішої, найрозумнішої та найблагочестивішої дівчини. Вони отримали від короля наказ не нехтувати доньками навіть останнього бідняка. Адже вмити, одягнути і навчити манер можна будь-яку, а дати людині розум або цнотливість набагато складніше, а то й зовсім неможливо. Тому гінці розмовляли з усіма дівчатами, придивлялися до них, просили почастувати їжею, яку приготували. Все, що бачили вони, записувалося в спеціальні книги, а потім наймудріші придворні вивчали записи в пошуках кращої нареченої принцу. Побачили гінці й доньку бідного пастуха, який почав було вже забувати про свою королівську корону. Донька була чудова. Вона і в простому одязі виглядала граційно, ніби була одягнена в дорогу сукню. Сонце зробило її смаглявою, а свіже повітря обвітрило обличчя, але це тільки додавало їй миловидності та шарму. Що ж до розмов, то захопленню послів не було меж. Стільки розуму і такої ерудиції вони не зустрічали і при дворі. Потрібно було негайно доповісти про неї принцові. Той, почувши про красуню-простолюдину, не чекав ні секунди, і незабаром його змилений кінь уже стояв біля порога убогої хатини пастуха. Принцу вистачило кілька хвилин, щоб серце його защеміло від глибокої любовної рани, зцілити яку могла лише та, чий погляд цю рану завдав. І справа, здавалося, була вирішена, але дивно раптом повівся батько. Цей пастух, який уві сні іноді все ще бачив себе королем, зажадав від принца знань якогось ремесла.
- Ви повинні, – сказав він принцу, – вміти робити щось руками. Не важливо що.
- Але я – принц. Я вмію розбирати справи держави, володіти шпагою, приймати послів і підписувати договори, – з подивом відповів молодик.
- Так. Це правильно. Але я хочу, щоб ви знали ремесло тесляра, або ювеліра, або кравця, або будь-яке інше. Якщо ні, моя дочка не стане вашою дружиною.
Бачить Бог, яких зусиль варто було принцу не заколоти шпагою тут же цього зухвалого пастуха. Але принц стримався. Того ж дня він уже ходив базаром, придивляючись до роботи ремісників. Ковалі, карбувальники, кухарі, ловці птахів, шевці… Як їх багато, і яка тяжка їхня праця. Навчатися будь-якому з ремесел доведеться довго, а кожен, хто знає, як то очікувати кохання, погодиться, що очікування – найгірша мука для закоханих. Принц зупинив свій вибір на людині, що плела циновки. Два дні він вчився, і до кінця другого дня три циновки були сяк-так сплетені руками королевича. З виробом своїх рук знову стояв королевич перед батьком своєї обраниці. Пастух тримав у руках і пильно розглядав працю майбутнього зятя.
– За скільки це можна продати? – запитав він.
– За дві мідні монети кожну.
– Як довго ти їх плів?
– Два дні.
– Два дні, три циновки, шість монет, – сказав батько і раптом врік – Бери за дружину мою дочку!
Принц навіть підстрибнув з радості. Потім обійняв батька, підійшов до розчервонілої обраниці і, схилившись на коліно, поцілував їй руку. Але потім він повернувся до майбутнього тестя і запитав голосом не нареченого, а майбутнього короля:
– Поясніть мені свою поведінку.
– Бачиш, синку, – відповів пастух, – адже я теж був королем. Я водив військо в битву, і підписував закони, і вслухався доповідей міністрів. Ніхто не міг подумати, що я закінчуватиму життя простим пастухом. А коли Бог змінив моє життя, найбільше я страждав через те, що не вмів нічого робити по господарству. Якби я умів плести циновки, то шість монет за кожні два дні дуже допомогли б моїй сім’ї…
Замість післямови
Вам защеміло в серці та стало волого в очах трішки, панове? Якщо ні, то ваше серце жорстоке.
Ми хочемо, щоб діти наші підписували важливі папери та їздили у дорогих машинах. Але життя може скластися по-різному. Раптом їм доведеться тримати в руках лопату, ходити пішки і вгамовувати спрагу простою водою? Тоді вони, зніжені та не здатні до простого життя, проклянуть нас. Ця думка здавна була зрозуміла багатьом. Соломон, древній мудрець і творець законів, дозволяв дітям не годувати в старості того батька, який не навчив сина ремеслу. І апостол Павло багато послужив тим, що нічого не брав у пастви, але потребам його служили власні руки, що володіли ремеслом майструвати намети.
Люди, що склали цю казку, дещо розуміли в житті, хоч в ті часи західний світ із зневагою і називав їх свинопасами. Якщо в головах свинопасів живуть такі високі думки, то, панове, необхідно обіймати таких свинопасів, як братів, і спокійно проходити повз «зірок», про яких «гудить» Інтернет та всі ЗМІ.
