"Чомусь у нас не прийнято говорити, як українські військові знищують російських окупантів, але народ має знати, що наша армія здатна іти вперед", - волонтер, громадська діячка Христина Феціца

Розповідаємо про волонтерку, яка не втомилася від війни

03.01.2022 19:47   Джерело: TeNews
Опубліковано : Оксана Горобець
Христина уже сім років допомагає українським воїнам. Автомобілі, літальні апарати, прилади спостереження за ворогом, засоби зв’язку – це тільки невеликий перелік того, що вона привозить на фронт нашим захисникам.
 
Цензор розповідає про волонтерку, яка не втомилася від війни. Навпаки, людська байдужість змушує її бути ще активнішою і шукати способи допомоги українським воїнам.

Христина належить до категорії людей, які щодня, як мінімум, - телефонують чи пишуть на фронт українським воїнам. Як мінімум – один раз на місяць везуть зібрану допомогу в Луганську або Донецьку область. Не кажучи про вантаж, який пересилається поштою. До того, вона ходить на роботу, займається благодійністю в мирній частині країни і намагається знайти час для сім’ї та рідних.

Нещодавно Христина закінчила навчання в одному із державних вишів і отримала погони лейтенанта Збройних сил України.

Чомусь у нас не прийнято говорити, як українські військові знищують російських окупантів, але народ має знати, що наша армія здатна іти вперед, - волонтер, громадська діячка Христина Феціца 01

Я ПРИГАДУЮ ОДНУ БАБУСЮ, ЯКІЙ БУЛО ПІД 90 РОКІВ, ПРОТЕ ВОНА ПРИХОДИЛА ДО НАС ІЗ СВОЇМ 70-РІЧНИМ ХВОРИМ СИНОМ І КОЖНОГО МІСЯЦЯ НАМАГАЛАСЯ ДАТИ НА АРМІЮ ХОЧА Б СТО ГРИВЕНЬ

- Христино, ти живеш у Тернополі, займаєшся улюбленою справою. І тут- війна. В принципі, стріляють аж під Донецьком, Луганськом, але чи було відчуття, що все можна втратити?

- Розуміння, що наша країна змінилася, було уже в Києві, взимку 2014 року, коли сотні тисяч людей сказали кільком представникам влади, що не можна розмінювати країну у власних інтересах. В мене була надія, що з нашою Перемогою на Майдані - в Україні настане мир, проте, коли українські воїни, в чому попало, поїхали на фронт і почали просити допомогу: їжа, одяг, засоби захисту, я зрозуміла, що потрібно включатися. Це країна, в якій я живу, неважливо, що від зони бойових дій до Тернополя – тисячу кілометрів, ворог для всіх один.

- Чим ти займалася на початку війни? Була держслужбовцем, мала свій бізнес чи ..?

- Надавала юридичні послуги, займалася супроводом документів, простіше кажучи - на життя мені вистачало. Але в мене не було якоїсь цілі – жити тільки для себе. Ще до війни, коли це не було "мейнстрімом" - я по-різному допомагала дітям, які проживали в дитячих будинках. Проте тодішня благодійність, не афішувалася – це було моє внутрішнє покликання.

З початком бойових дій небайдужими громадянами у Тернополі був створений Логістичний центр, до якого долучалися тисячі людей, і ми разом надавали допомогу українським воїнам, переселенцям та соціально незахищеним верствам населення. Тодішнє волонтерське явище як таке просто вражало. Прості громадяни міста і області приносили теплий одяг для наших захисників. Я пригадую одну бабусю, якій було під 90 років, проте вона приходила до нас із своїм 70-им хворим сином і кожного місяця намагалася дати на армію хоча б сто гривень. Для них ці гроші були надзвичайно потрібні, проте старенькі люди, які пам’ятали розповіді про війну, а бабця можливо і бачила її, – не хотіли, щоб в їхній край знову прийшли бойові дії.

- Говорячи відкрито, тернополяни боялися, що прийдуть росіяни і вони все можуть втратити...

- Напевне так, страх був у людей. Особливо, коли вони дивилися на переселенців з Донеччини, Луганщини, які страждали від банальних проблем і потреб, було розуміння, що не можна допустити ворогів сюди. Вони мають житло, роботу, проте в разі бойових дій в них буде тільки можливість взяти невелику валізу.

На даний момент, Тернопіль – це красиве місто, яке постійне розвивається. Проте його жителі переважно забули, що на східних кордонах точаться бої з московськими окупантами і небезпека отримати розриви мін у Файному місті чи області, залишається.

Скажу знову цинічно, інколи думаєш, якби кілька бомб чи мін упали десь в мирних регіонах України, то люди нарешті прокинулися б від байдужості, від "ми їх туди не посилали і "какаяразніца"…

- Які найбільші суми жертвували меценати на допомогу українській армії, добровольцям?

- Зовсім недавно мені один чоловік пожертвував 95 тисяч гривень на снайперський приціл, що на даний момент велика рідкість і такого роду пожертви, не носять локального характеру. Скажу чесно, що в нас не було людей, які жертвували по 20 тисяч доларів. Але наша сила була в кількості, люди йшли, йшли – всіх об’єднувала небезпека перед російським агресором. Хтось давав тисячу доларів, бо міг собі дозволити, інші давали сотню гривень, хоча вони для них могли бути критично важливі у їхньому становищі.

Розумієш, допомогу фронту і нашому Логістичному центру не можна вимірювати тільки грошима. Десятки людей надавали транспортні послуги, як в Тернополі, так і в зоні бойових дій.

З нами працював хлопець Олександр, який ніколи не бажав, щоб ми про нього розповідали. Він заправляв автомобіль, який їхав на фронт, ремонтував, долучався до загрузки машини і все за власний рахунок. Сашка один з небагатьох, який їздив сам на фронт, бачив все, що там відбувалося. Він знаходив час, незважаючи на велику зайнятість і бізнес. Подібних підприємців і підприємств було чимало.

Різними правдами і неправдами на початку війни ми закупляли з допомогою хороших людей шоломи, бронежилети відправляли на фронт. Таким чином вдалося вберегти не одне життя. На початку – це були важкі "корсари", за які ми платили від шести до десяти тисяч гривень.

У нас були люди, які шили спальні мішки. Хлопці телефонували з фронту на телефон гарячої лінії Логістичного центру і дякували за них.

Правда були випадки, коли нам телефонували не тільки українські воїни. Лінія фронту тоді змінювалася і моментами до рук російських найманців попадали наліпки Логістичного центру, де були вказані наші номери телефонів. Вороги дзвонили з погрозами, з метою принизити. Проте, ми все пережили і продовжили допомагати нашим бійцям.

- Ваша волонтерська організація займалася різними видами допомоги?

- Все, чого потребували українські захисники - ми їм надавали. Не просто передавали, а намагалися забезпечити найкращим. Притому, перед тим, як щось давати хлопцям, ми намагалися впевнитись, що речі якісні. Представники Логістичного центру їздили на полігон і самі перевіряли плити до бронежилетів. Нам було важливо, щоб бронежилети витримували, хоча б удари від мінімальних калібрів. Ми робили величезну кількість акцій, щоб зібрати кошти і найголовніше – привернути увагу до проблем війни.

Я чогось дуже пригадую бої за Луганський аеропорт і один неприємний момент, який пов’язує з ними. Ми передавали мішки для збору наших загиблих воїнів. Ненависть до окупантів просто накриває мене, коли згадую, як українські десантники збирали рештки вбитих побратимів.

Коли привозили загиблих бійців з Тернополя чи області, ми зустрічали їх, і тоді приходило розуміння, що війна дихає просто в обличчя.

Місто все ридало, коли доводилося зустрічати загиблого Грізлі, Героя України – Вітю Гурняка. Це був цвіт нації, який пішов захищати Україну від московського супостата.

- Як тоді сприймалися тобою ті, хто втікав від війни, говорячи, що це не "їхня справа"? Адже були такі, які виїжджали за кордон або переховувалися від мобілізації в лісі чи деінде.

- Особисто я не зустрічала таких, але чула від чужих матерів, які говорили, що все зроблять аби не пустити свою дитину на війну. З одного боку, я б хотіла зрозуміти їх, адже кожна мама носить під серцем свою дитину, виховує не для того, щоб вона потім загинула. Проте в таких же матерів були сини, які втікали на фронт, залишали усіх, щоб воювати з російським агресором.

Тут мені на думку приходить син відомої громадської діячки Лесі Орляк, Сашко. Як тільки хлопець отримав повістку на фронт, то не ховався, а пішов на війну. Прекрасно знаючи, що його там може чекати.

Я бачила Олександра перед загибеллю в Дебальцевому, коли приїжджала до них. Він стояв у шапці-вушанці, усміхнений, трішки брудненький, проте позитивний. Не зважаючи, що неподалік стріляли російські танки, ГРАДи.

МЕНЕ ДОТЕПЕР ДРАТУЮТЬ ФЕЄРВЕРКИ В МИРНОМУ МІСТІ. АДЖЕ МИТТЄВО ПАМ'ЯТЬ ПЕРЕНОСИТЬ МЕНЕ ПІД ЗВУКИ АРТИЛЕРІЇ 152-ГО КАЛІБРУ.

- Тепер в тебе є поділ на героїв і навпаки?

- В нашій країні війна, розумієш. Там, у східних регіонах України, відбуваються дуже страшні речі. Бійці моментами роблять фантастичні діла, щоб нога ворога не просунулася в напрямку Києва і ситуація в нашій країні не дестабілізувалася, не кажучи уже про російські снаряди в Дніпрі, Черкасах, Тернополі…

Мене дотепер дратують феєрверки в мирному місті. Адже миттєво пам'ять переносить мене під звуки артилерії 152-го калібру.

- В нас не прийнято виносити проблеми із певних соціальних кіл: сім’ї, родини, організації, структури, щоб не нашкодити. Але будьмо  відвертими, були такі "волонтери", які просто наживалися на війні. Коли хтось віддавав останнє, щоб купити шолом, інші їхали, щоб вивезти награбоване або привласнювали волонтерські кошти…

- Волонтери – це звичайні люди, тому не дивно, що трапляються і нехороші серед нашого кола. Більшість з них відсіялися після 2016 року, проте неприємних історій вистачає.

На початку війни в ряди добровольців, ЗСУ подекуди йшли бійці, які мали за плечами кілька років тюрми, неблагополучні сім’ї. Багато з них пішли воювати, ховаючись від кримінального переслідування. Уже будучи на фронті, вони виконували найбільш чорну роботу: в розвідку сходити, зайти в тил окупантам, перерізати горлянку московському покидьку.

Воюють відчайдухи, люди, які здатні на нестандартні думки, вчинки. Що стосується волонтерів, тут трохи інший бік медалі. Ти добровільно береш на себе обов’язок допомагати певним людям, організаціям.

Чомусь у нас не прийнято говорити, як українські військові знищують російських окупантів, але народ має знати, що наша армія здатна іти вперед, - волонтер, громадська діячка Христина Феціца 02

Хтось зловживає такою допомогою, шукає в цьому волонтерському явищі спосіб самоутвердитися, досягнути певних політичних чи меркантильних цілей. Повторюю, кожен волонтер – це насамперед людина.

Я знаю, як деякі з них вивозили з фронту боєприпаси, побутові речі. Єдине, що я вивозила і вивожу досі – це відстріляні протитанкові тубуси, гранатомети, гільзи, як потім розвозимо по школах.

Був випадок, коли ми із розбитого артилерією будинку, вивезли багато літератури і передали до бібліотеки в Тернополі. Там були дуже хороші книги, які могли пропасти в бруді чи зникнути у солдатських буржуйках.

Мене часто запитують: "Ти привезла собі автомат з війни"? Чесно, була така можливість, тільки навіщо він мені? Автомат – це зброя, яка має воювати проти російського агресора.

Я привезла собі багато шевронів підписаних бійцями з різних підрозділів, осколки від зброї, тубуси від вогнемета, шматок розірваної міни, прапори. Це круто, адже це частина нашої історії, яку я передам нащадкам. Вони реально в майбутньому побачать експонати, які говорять про минуле.

- Ми згадували про бійців, які у мирному житті не могли знайти себе, проте на війні стали блискучими воїнами. Чи були в тебе особисті приклади, коли бійці розчаровували?

- Через одного приятеля, який служив в певний момент у батальйоні "Тернопіль", ми передали прилад нічного бачення, який мав попасти до бійця, котрий служив у 93 бригаді і відповідав за технічно-побутове забезпечення свого підрозділу. Хлопець отримав те, що просив, ми надіялися, що прилад  служить вірою і правдою нашим захисникам.

Через рік  у нас попросив аналогічний прилад нічного бачення розвідник з 131-го батальйону. Ми почали шукати і на нас вийшла мама колишнього бійця 93 бригади, який звільнився з лав ЗСУ і сказала, що друг її сина, продає "нічник".

Яким було наше здивування, коли виявилося, що це був той прилад нічного бачення, який ми передали йому рік тому на шахту Бутівка. Нам вдалося про це дізнатися з документів, які ми завжди залишали собі, тоді як саму техніку віддавали хлопцям.

Прилад був в ідеальному стані, ним майже ніхто не користувався. Тобто боєць привласнив собі волонтерську допомогу. Цей хлопець відповідав за забезпечення у своєму підрозділі і дуже було боляче, що він залишив своїх побратимів без прикриття, можливо таким чином, він міг врятувати комусь життя

Я не робила розголосу, адже не хотіла, щоб думали погане про наших воїнів, просто передала прилад на фронт. І таких випадків чимало.

Тому на даний момент ми контролюємо дорогі речі: коптери, оптику, ми передаємо з підрозділу в підрозділ і змушуємо бійців за них відповідати. Навіть, якщо літальні апарати збивають, я змушую бійців, рештки допомоги віддавати, щоб ми могли відзвітувати.

Чомусь у нас не прийнято говорити, як українські військові знищують російських окупантів, але народ має знати, що наша армія здатна іти вперед, - волонтер, громадська діячка Христина Феціца 03

ЯКБИ НЕ ЧОЛОВІК, Я Б ПІШЛА НА ФРОНТ ЩЕ В 2014 РОЦІ, ЯК БОЄЦЬ ЗСУ ЧИ ДОБРОВОЛЕЦЬ З АВТОМАТОМ В РУКАХ

- Христино, поговорімо про перемоги наших бійців і достойні вчинки. Їх багато, проте за них мало говоримо.

- Чогось так прийнято у нас, що "зрада" розганяється миттєво, інформація про загибель наших воїнів підхоплюється багатьма людьми та ЗМІ. Чомусь у нас не прийнято говорити про те, як українські військові знищують російських окупантів. Ми ж типу "не стріляємо", ми боїмося, що про нас скажуть там... Випадок з використанням нашою армією "Байрактарів" тому яскраве підтвердження.

Я може буду цинічна, але коли наші бійці показують мені фото, де показані тіла вбитих московських окупантів, – я надихаюся на боротьбу. Це заряджає творити і допомагати. Українське суспільство має знати, що наша армія здатна іти вперед, наше військо може не тільки захищатися, але завдавати удари.

Ми створюємо меморіальні книги і це правильно, країна має пам’ятати загиблих. Але, країна повинна чути і знати, що ми прицільно і головне результативно стріляємо з ГРАДів, танків, артилерії.

Мій знайомий, який родом із Донецька, багато разів у цивільному одязі заходив окупантам в тил і розвідував потрібну інформацію. Ним і його друзями була пророблена бойова операція під час якої вони викрали від росіян нашого пораненого воїна, котрий був у полоні. Таких випадків десятки.

Таких воїнів сотні, які не боялися самотужки піти і знищити російський спостережний пост. Залізти до окупантів в бліндаж і закидати їх гранатами. Таких історій теж сотні, і їх потрібно розповідати нашим людям, адже вони пишалися і не боялися підтримувати нашу армію.

Чомусь у нас не прийнято говорити, як українські військові знищують російських окупантів, але народ має знати, що наша армія здатна іти вперед, - волонтер, громадська діячка Христина Феціца 04
Чомусь у нас не прийнято говорити, як українські військові знищують російських окупантів, але народ має знати, що наша армія здатна іти вперед, - волонтер, громадська діячка Христина Феціца 05

Про наших воїнів і про їхні перемоги потрібно розповідати, адже вони воюють проти російських окупантів, боягузів при владі, які віддають злочинні накази не стріляти, і байдужості українського населення.

Тут варто згадати і добровольців, які досі перебувають на фронті. Вони співпрацюють з бійцями ССО, ЗСУ, НГУ. Разом вони творять дива, завдяки цій співпраці знищені сотні, якщо не тисячі російських покидьків.

Дмитро Коцюбайло на псевдо Да Вінчі - командир 1 – окремої штурмової роти ДУК "Правий сектор", який на війні з 18 років. Штурмова рота вовків-добровольців один з найкращих і вмотивованих підрозділів на фронті. Вони є гідним побратимом різних спеціальних підрозділів ЗСУ. Слава про їхню звитягу іде по всьому світу, як і про результати їхньої роботи.

Чомусь у нас не прийнято говорити, як українські військові знищують російських окупантів, але народ має знати, що наша армія здатна іти вперед, - волонтер, громадська діячка Христина Феціца 06

Я постійно спілкуюся з артилеристами нашими, снайперами, піхотинцями з різних підрозділів ЗСУ, Національної гвардії, ГУР ЗСУ. Я бачу і знаю, скільки московських окупантів ними знищується щодня. Жаль, що весь український народ цього не бачить.

Ми боїмося розгнівати Москву, ОБСЄ, тоді як навпаки потрібно розповідати про боротьбу за Незалежність України.

- Сім років на війні, сотні тонн допомоги переданої на фронт. Автомобілі, спецтехніка, одяг, їжа, ліки - звідки сили беруться на мирне життя? Хто підтримує, хто хвилюється, невже рідні згідні з таким способом життя?

- Знаєш, якби не чоловік, я б пішла на фронт ще в 2014 році, як боєць ЗСУ чи доброволець з автоматом в руках. Але саме чоловік підтримує мене, надихає, допомагає всіляко і моментами їздить зі мною на фронт.

Мамуся хвилюється постійно, коли я на передовій, тому моментами не говорю всього, що бачила, чула. Часто кажу мамусі про поїздку до наших бійців уже тоді, коли повертаюся з Донецької чи Луганської областей. Взагалі, таких людей чимало є, які не дають покинути волонтерство.

- Христино, я знаю, що у 2017 році був випадок, коли ти ледве не загинула, дивом врятувавшись від російських мінометів…

- Це був звичайний день, який не віщував нічого поганого. Я, мої побратими по волонтерському цеху Олег і пані Оксана, їхали в напрямку позицій під Авдіївкою через "дорогу смерті". Так називається відрізок шляху, який веде від першої позиції наших ЗСУ під назвою "Республіка міст", що на початку селища Піски повз Донецький. Нас супроводжував екіпаж добровольців- медиків. В той момент, коли ми проїжджали навпроти донецького летовища, російські окупанти відкрили звідти вогонь із своїх мінометів.

Чомусь у нас не прийнято говорити, як українські військові знищують російських окупантів, але народ має знати, що наша армія здатна іти вперед, - волонтер, громадська діячка Христина Феціца 07

Спочатку щось гупнуло тихо неподалік, я була за кермом і подумала, що це наша пані Оксана на ходу відчинила бокові двері. Але згодом побачила, як міни почали лягати по обидва боки дороги за кілька метрів від нас. Ми збільшили швидкість автомобілів до максимуму, тільки так можна було врятуватися від російських мін і вже за кілька хвилин були під мостом на позиції української армії, яка називається "Зеніт". Окупанти продовжували кидати міни по цьому мосту, на щастя, жодна з них не влучила.

Якщо бути точнішим, ми тоді їхали до одного з бійців, який знаходився на позиціях, відомих, як "метеовишка". В той день, через обстріли, нам не вдалося попасти до нього. Минуло кілька днів і цей хлопець був вбитий.

Я не люблю згадувати цей момент, як і подібні. Уже згодом я усвідомила, що могла загинути, і головне - могли загинути Олег і пані Оксана, яких я взяла разом із собою. Проте тоді і сьогодні, я знаю, що Бог є, він мене захищає від всього ворожого та лихого.

P.S

Зараз Христина знову поїхала на фронт. Знову повезла кілька літальних апаратів, оптику для снайперів, засоби захисту для піхотинців: маскувальні сітки, скоби, плівку. В той час, коли чиновники і влада взагалі, рапортують, що наша армія забезпечена, українське військо тримається на підтримці простих українців, зокрема таких, як Христина Феціца.

Якщо хтось бажає допомогти Христині на потреби армії, кошти можна закинути сюди:5168 7456 0720 0711 Феціца Христина

 Михайло Ухман, Цензор.НЕТ


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews