Про одвічне й часоплинне у новій книжці Володимира Кравчука

03.01.2022 15:00   Джерело: TeNews
Опубліковано : Валентина Семеняк

Нова поетична праця Володимира Кравчука «Часоплин» (ТОВ «Терно-граф»), має три розділи. Відкривається найкоротшим і найвразливішим – «Кущ вкраїнської спокути».  

Ця невеличка частина має одинадцять поетичних одкровень, кожне з яких – болісний згусток вразливих емоцій, які важко гояться, бо у їхній серцевині – сльози, розпач і сум сотень і сотень українських сердець і серденьок: матерів, батьків, братів і сестер, дружин і чоловіків, синів і доньок, онуків, бабусь і дідусів. Поет не вдається до певної конкретики, він майстерно використовує художньо-виражальні засоби (найвищий пілотаж!). Здавалося б, скільки можна згадувати за одвічний образ лелеки, адже про нього вже стільки писано-переписано. Однак не дарма ж кажуть, що досконалість немає меж. Тому лелека «у виконанні» Кравчука – це неповторний «політ» думки, виражений у новому смисловому баченні, у несподіваному словотворенні:

«І прикриють чорно-білі крила

Гнізда рідні, мов хати, де сум.

В клекоті чиясь почує мила

Скрип колиски, що не принесуть…».

Це ж саме стосується і звиклого від давніх часів образу журавля. У згаданого поета він постає в особливій правдивій новизні: «Журавлині очі кожну мить/ Питально в наші душі заглядають». Чия душа не здригнеться, не зреагує на таке письмо, коли автор у тривозі за рідну мову, за шматований Донбас, пише: «Я ладую, наче кріс, вогнисте/ Слово українське, не чуже./ Нене, мову рідну променисту/ Сила, чи Всевишній збереже?», «Тільки б не втрачали ми обличчя/ Розпач й відчай щоб не гриз щодня». 

 «Всім, хто курличе по війні,/ І тим, що зараз із війною…/ Окраєць провісні- лих днів /Для них розламую надвоє» – у цих тужливих рядках поет ладен небо прихилити, якби міг. Тому ділиться найсвятішим – Словом. «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога

було споконвіку».  (Від Івана 1:1). Бо ним (Словом) можна оздоровити і зцілити душу, адже ліків для Душі в аптеці не купиш. «Провеснілі дні» – це не просто пробудження природи, це надія на нове життя, на його  продовження, а там, де воно є, відступає все, що стоїть йому на заваді. І коли читаю «Вітер/ Бинтує тишу, /Погляд/ З граніту вийшов» – серце мимоволі завмирає . Мені згадується маленька (на той час) дворічна Юстинка Гурняк, донька загиблого фотокореспондента Віктора Гурняка, яка «Батька щоку притисла./ Кожна/ Кровинка  стука:/ – Татку, візьми на руки…».  

Володимир Кравчук належить до школи тих сучасних поетів, які постійно у творчому пошукові. Ну, що нового можна сказати, пишучи про «калину» і «явір»? Виявляється, можна! Перший розділ завершується поезіями «Визріла калина» і «Явір». Чому я про них згадую? Тому що калина зі слів поета – це кущ вкраїнської спокути, який «за любов ніяк не відболить». А в двох рядках «Ця калина скроплена піснями/ У яких не бракне гіркоти» – майстер слова зумів сконцентрувати неосяжно- епічне полотно української історії з її фольклором, традиціями і невгасимою пам’яттю, яке енергетично «стукає» у серцевину ДНК кожного. Щодо символічного образу явора в українців. Воно несе в собі давню інформацію про безсмертя, означає силу і могуть. Досі, коли чула ці назви, то згадувалося Шевченкове «Тече вода з-під явора/ Яром на долину./ Пишається над водою/ Червона калина». Відтепер додасться ще й ось це, але вже від Володимира Кравчука «Снага у корінні,/ Порив не зачах./… Шабліє пагіння,\ А погляд – на шлях». До слова. У цій поетичній збірці автор багато разів звертається до образу дерев. Окрім згаданих явора та калини є добре «виписані» тополі, лози, брунькоокий проліс, ясен, яблуня, вишня, черешня, ліщина, смерека, липа, верба, слива, груша спасівка, алича, терни, ожина.

«Кава з присмаком думок» – назва другого розділу. Це глибока філософська лірика у якій кожен знайде щось своє й особливе, притаманне тільки його настрою. Спробуймо хоча б краєм ока зазирнути до «лабораторії матриці слова» поета… Підсніжіла мить, здивовані фіалки мружать очі, сонце розчесане, перезріле і засмагле, вечір перелазить через живопліт, вітер з втомленим крилом, змоклий голос, погляд лиш присів, втома полинів, сумує слово пташеням, безприв’язний вітер полохає тишу, сивина замолоділа, причесано мовчать, тишу мати розголосить тощо.

Вміло перекидаючи уявну кладку від весни до літа («Кладка») автор непомітно акцентує увагу читача на усвідомленні ним вічної істини – життя нескінченне, радійте йому, кожній його миті. В іншій поезії  стверджує: «Думки травневі позбирав,/ Несу їх кладкою до літа». За кожним рядочком вчувається не лише щиросердна простота у спогляданні довколишнього світу, а й божественна присутність у всьому, що нас оточує, навіть у дощинках, що перемивають дні, аби стати на поріг червня світлоносними й очищеними, спраглими до літепла. Філософська категорія часу майстерно вкраплена у багатьох поетичних текстах  збірки. Ось хоча б ці художні перлини: «Відмотують спогади час» черешневими рядками «на веретено часоплину», «Час наздоганя» , «… клубочаться не пройдені дороги», «В душу хата заглядає», «Як дні яріли в материнській хаті», «Час вітріє мовчки під крильми», «Усе як слід порозкладає час». У кожного з нас минулого стає більше, майбутнього менше. Але чи так то насправді? Відповідь підказує поет: «А жайвір ген піснею марить/ Над ще не перейденим полем./ Іду…». 

Розмови поета із травами зачаровують: «… Роси вранці срібним смутком/ На повіках трав – за край», «Трав живих засилля», на ніжнотрав’ї приспана роса, «Заплітає знов у коси / Буйнотрав’я вранці роси», «Просить росів чистих / Унизу трава», «Трава прив’яла», «Де в травах паслась ніч до ранку», «У вижовклих листках… Скупають трави» (про яблука), «А сиві роси в косах трав», «Звислих трав невиплаканий шовк», «Лежать у розплетених травах»…  І над цим усім витає травник вітер, знавець найкращих трав. То ж якщо Вас «Словом хтось терпким поранив?/... Ви до серця прикладіть» – оптимістично закликає поет. Багатство настроїв, розмаїття життєвих подій, особливе авторське мислення. Поетові беззаперечно віриш. Його світовідчуття співзвучне моєму. Метафорична назва третього розділу, де переважає інтимна лірика, почасти інтригує. Бо особисто для мене «За межею вітрів» –  це, буквально, перебування за межею Часу, який незупинний, нездоланний, недоторканний, недосяжний, невловимий. І як висловлюється поет – плинний. Ми (люди) безпосередньо причетні до цього божественного творіння, бо ж не просто спостерігачі, які також… за межею, а й, у певній мірі, «співавтори». Адже щосекундно, щохвилинно, щогодинно змінюємося: думкою, словом, ділом, ментально і фізично. Ми з вами часоплинні. І це беззаперечна істина, яку маємо усвідомити і прийняти. Однак часоплинні тілом, але не душею. Яскраве свідчення цьому поетові рядки, в яких ліричну героїню він порівнює із найцарственнішою квіткою на Землі: «… Трояндова жінко, торкнися руки/ І ще раз пробач за обвітрене щастя». Тут йдеться про одвічне… часоплинне…

Осягнути таїну поетичної творчості будь-якого поета чи поетеси практично неможливо, до неї можна тільки доторкнутися, очима, серцем, душею. Щодо поезії Володимира Кравчука, їй притаманний сугестивний ліризм з багатьма підтекстами, а це особливий світ дива і чарунків. Читайте, збагачуйте розум і душу!


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews