Найпершими помирали чоловіки… (присвячую Мамі)

27.11.2021 16:09   Джерело: TeNews
Опубліковано : Валентина Семеняк

Тут, в Австрії, їй дуже часто снився один і той самий сон: «Як ніби батько Савка сидить посеред хати на глиняній долівці, а його з усіх боків обліпили дітлашки, четверо дрібних дітей, і серед них вона – Тодося, найстаршенька. Найменшенькі плачуть – просять їсти. А де ж його взяти оте, щоб можна було їсти? Батько сам ледве-ледве тримається з останніх сил, далі спинається на ноги, заточується… 

–  Вставайте, ходімо в поле…  – каже ледь чутним голосом. 

Так гуртом всі і поклигали людськими городами до поля, яке вже стало колгоспним. Але на ньому нічого стиглого ще не було, адже в розпалі буяла весна, травень місяць. У сні татусь повів усіх до посадки, вона була неподалік новоствореної колгоспної бригади. Татусь знав чого туди йшов. Там росли заповітні акації. То була пора, коли дерева вкривались  рясним білосніжним духмяним цвітом. Від того запаху, а чи, радше від голоду, Тодосі запаморочилося в голові. На відміну від акацій, які тягнулися до неба і сонця, татусь був низенького зросту. Щоразу, аби  прихилити додолу  гілку білосніжного кетягу акації, йому доводилось підстрибувати вгору. Але що то було за  підстрибування, один Бог знав, адже сили батька вже покидали. Дивом піймавши непокірну гілку, він напружив останні сили і, зламавши її… впав разом із нею на  прілу землю. Засліплена голодом дітлашня жадібно накинулась на цвіт акації. Такої смачної їжі вони ще ніколи в житті не їли. За тим всім, ніхто й уваги не звернув на батька, який добряче забився об землю. Маленьку Тодосю такий жаль огорнув, такий жаль…  А  тим часом на колгоспній бригаді для начальства варилась баланда (юшка з буряком). Побачила кухарка голодних Савкових дітей, і пошкодувала: дала їм трохи тієї юшки».

Прокинулася Тодося з таким жалем у серці, що годі. Настільки реальним був сон. І так було щоразу, як тільки починала сумувати за рідною домівкою. Тим часом юну душу заполонили жалісливі спогади і сльози рясно бризнули з очей. Закрилась подушкою, щоб часом не почула Урсула, так звали хазяйку, яка вибрала її на міському торжищі, куди остарбайтерів привели пішою ходою від вокзалу. Хотіла за звичкою поправити густу важку косу, але натомість відчула під рукою гостре «шпичасте» волосся  – ніяк не могла звикнути до нової голомозої «зачіски». Усіх новоприбулих роздягнули догола: помили спеціальним розчином і обстригли під нуль.  Від усвідомлення реального стану речей  невимовна туга ще більше охопила все її єство. Туга за рідним краєм, за мамою. Ні, ні, їй тут добре, так, важко доводиться працювати, але ж найголовніше – давали ЇСТИ… 

Коли їхня сусідка в Мошурові (рідне село на Черкащині – колишня Київська губернія) отримала з Австрії листа, де донька Ганя писала: «Мамуньцю, перекажіть всім дівчатам, щоб не боялися сюди їхати – ТУТ ДОБРЕ ГОДУЮТЬ», то ця новина миттєво облетіла село. А оте «ТУТ ДОБРЕ ГОДУЮТЬ», передавали від воріт до воріт. Ганя писала, що з нею добре обходяться: господарі дбайливі і чуйні, а що вже роботящі! І вимагають того від усіх. Вимоги однакові як до них так і до власних дітей. Отож, коли через півроку німці в селі почали готувати нову партію молоді для відправки до Німеччини, Тодося вже не боялася. Як буде так і буде, Бог милосердний. А ще вона беззаперечно вірила Гані, її словам у листі про те, що: «Тут добре годують». Два братики Тодосі спухли від голоду, татусь Савка також одного разу не прокинувся. А може він ще дихав? Може був ще живий, і його сонного так і скинули в загальну яму край села… Хтозна, хтозна… Щодня селом їздила підводою «їздова» Оксана Байдачка і витягала з хат усіх:  і тих,  хто ще дихав,  і тих, хто вже Богу душу віддав. Вона  звозила  тіла до загальної ями, яка, до речі, була викопана тими, що згодом померли найпершими. Байдачка вважалася в селі дужою  і виконувала чоловічу роботу. Чоловіки вимирали найпершими…

Хтозна, чи вижила б моя мама зі своєю матір’ю та молодшою сестрою Варкою, якби не рідний дядько Михайло, який був заможний на все село. Якось вночі він привіз до них на зберігання мішок гречки, але з умовою, що весною забере назад, для посіву. Дядько боявся «розкуркулення». Гречку закопали посеред світлиці… Та думка про їжу вночі не давала нікому спати, а про закопану гречку  – й поготів. Отож не витримали і щоночі тихенько діставали жменьками гречане зерно, а дядька до весни не стало…  

Для дівчат з України пані Урсула була хазяйкою, господинею. Вона мала багато поля, на якому вирощувала пшеницю, різну городину, а там, де була горбиста частина землі, ріс розкішний виноградник. Його було кілька гектарів. Зими у цій частині Австрії були теплими, то ж Тодосі доводилося  щороку вручну перекопувати землю довкруж нектарних кущів. Господарі, які мали приватну техніку, давно з нею розпрощалися – її у них відібрали на фронт. Отож все доводилось робити руками. Долоні сімнадцятирічної Тодосі давно втратили дівочу ніжність: огрубілі та із затверділими мозолями, зробились нереально великими. Найпершою вдосвіта прокидалась Урсула: вона готувала для всіх легенький сніданок і каву з молоком. Урсула пильнувала, щоб всі, хто у неї працював, не були голодні. Так вперше у житті Тодося скуштувала каву з молоком. Вдома, зазвичай, вони запарювали  трав’яні чаї з ромашки, м’яти, липи і чебрецю, варили калину і шипшину. В обов’язки Тодосі входила найтяжча робота: вона пильнувала худобу. Годувала і доїла корів, чистила у хліві, косила траву. А ще були вівці, кури і гуси. Взимку додавався ще й виноградник. 

Якось з розмови хазяйки почула, що за річкою спорудили бараки і зігнали туди полонених. Відтоді ця звістка не давала Тодосі спокою. Вона вже з нею днювала й ночувала: «А раптом серед тих людей є хтось із земляків?  І вони, мабуть, голодні. Що таке голод – їй не розказувати. Зрештою,  яка різниця звідки вони були. Вони ж люди! Живі люди!». Відтоді дівчина почала економити на шматочках хліба, який їй діставався упродовж дня, і ховати  під подушку. Дуже боялася, щоб бува не побачила Урсула. Але хіба пані, яка була дуже спостережливою, обведеш довкруж пальця? І яким було здивування Тодосі, коли одного разу її покликала хазяйка  і, витираючи сльози, мовчки простягнула торбинку з хлібом…  Чоловік Урсули  – Клаус був на фронті і від нього давно не було жодних звісток. Відтоді, щонеділі, коли у Тодосі була вільна година, вона брала від Урсули заповітну торбинку із сухариками та й чимдуж летіла до річки. В одному місці річечка була не глибока, така, як її рідна Мошурівка  за городом. Дівчина приловчилась спритно переходити її вбрід… Якраз у цьому місці охорони біля бараків не було. Єдина перешкода – колючий дріт під напругою. Полонені вже знали, що вона прийде і хтось з них один підходив з протилежного боку. Щоразу Тодося сподівалася почути рідну мову, але… зась: натомість вона чула різні мови, але жодного разу – українську. Та й особливо спілкуватись не доводилось, адже звідусіль на них чигала небезпека, як з цього боку, так і з протилежного. «Їжте, голубчики!» –тільки й встигала прошепотіти,  перекинувши перед цим вузлик з харчем, який витягала із торбинки. Так тривало доти, доки не скінчилася війна.      

Коли  почали «визбирувати» в цьому селі (с. Дойчкрайц, 40 км від м. Нойштадт – авт.), де була Тодося, всіх остарбайтерів, пані Урсула дала їй велику валізу і напакувала добротним новим одягом та взуттям. А потім несподівано жінка обійняла дівчину і притиснула до грудей, як рідну дитину. Так вони й застигли обоє, розплакавшись: Тодося – від радості, що нарешті повертається додому, а Урсула  –  хтозна, чи від туги, чи від розлуки, чи від розпачу й розпуки, адже попереду на неї з приходом радянських військ чекала страшна невідомість.      

З Австрії  Тодося добиралася додому аж два роки, прилаштувавшись санітаркою до шпиталю однієї з військових частин. Коли їхній паром із санчастиною «застряг» на два місяці на Дунаї, вона одного разу не витримала і почала гірко плакати – такий жаль охопив за рідним краєм, така туга! Застав її за сльозами командир частини та й каже до неї: –  Мамієнко, єслі б ти знала, что сєйчас творітся у тєбя на родинє, ти нє рвалася би туда ні за какіє дєньгі… (Отже, командування було «в курсє всєх дєл», а «дєла» були не важні – починався голод 47-го).  

Рідної вулиці з хатами не застала. Перед тим як відступати, німці підірвали колону вантажних машин, які стояли вздовж шляху  і були нафаршировані по саму зав’язку боєприпасами. Люди «позаривались» в землю – Тодося  заледве знайшла у високих бур’янах  рідну землянку… 

Треба було підіймати з руїн винищений колгосп. Найперше, що гуртом зробили жінки, постягували з усіх полів (бо треба було орати і сіяти) напівзотлілі трупи наших і німецьких солдат… Захоронили у спільну братську могилу. Потай в душі Тодося сподівалася серед вцілілих документів, які належали загиблим, побачити прізвище чоловіка Урсули,  однак дива не сталося. 

Попереду на мою маму чекали нові випробування. Закінчувався 47-й голодний рік. І тут мама згадала за одяг від Урсули. Вона віддавала його своїй подрузі  Павлині і та вимінювала… на харчі, аж в Західній Україні. А якби того одягу не було?   

Важкі повоєнні роки. Працювали за трудодні: йшли на п’яту годину ранку і повертались…опівночі. Поміж тим, залізна дисципліна. Діти «виховувалися» на вулиці, кинуті напризволяще. Згадуючи нелегке життя моєї мами, Штангей (Мамієнко) Феодосії Савівни, звичайної селянки, і тисячі таких, як вона, щоразу дивуюся: як можна було за таких нелюдських умов, незважаючи ні на що  –  виживати і залишатись Людьми з великої букви? Цей феномен, мабуть, так і залишиться нерозгаданим, адже екзамен на людяність ми, зазвичай, складаємо в екстремальних умовах.  Хоча, коли у людини відкрите,  щире і добре серце, вона такою буде завжди  – до останнього подиху. Я не просто впевнена, а щиро вірю, що саме на таких людях  добрих, чесних, співчутливих і милосердних, з Богом у серці, ще й досі тримається наш світ.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews