Ліля Костишин

Ліля Костишин

журналіст, літераторка, газета "Вільне життя"

Павло Доскоч: або у вишиванці й українською, або ніяк!

08.10.2021 17:06   Джерело: TeNews
Автор : Ліля Костишин

Наш земляк Павло Доскоч отримав звання заслуженого артиста України у 2018 році, проте задовго до цього зажив слави народного, адже мало який день села чи фестиваль на наших теренах обходиться без нього. Пісні Павла Доскоча є в репертуарі всіх весільних музикантів. Його твори й концерти на YouTube збирають сотні тисяч переглядів.

Він принципово співає українською і тільки наживо. Кожен концерт вважає діалогом із глядачами й завойовує їхні серця простотою, щирістю, жартами…

Сьогодні, 8 жовтня, Павлові Доскочу виповнюється 50 років — і з цієї нагоди він матиме у Тернопільському міському палаці культури «Березіль» сольний концерт «Ювілейний». Початок 10 жовтня о 16 і 19 годині.

— Павле Івановичу, такий ювілей уже дає вам право озирнутися назад і оцінити надбання. Що вважаєте своїм найвищим досягненням?

— Синів. 10 жовтня на концерті віртуозно гратиме на акордеоні мій Станіслав. Йому 12 років, навчається в Копичинецькій музичній школі, водночас я веду його за своєю системою. Молодший на два роки Любомир теж має талант до музики. І я цим пишаюся.

— Співочу кар’єру ви розпочали у 1990-му як весільний музикант. Тоді ж записали, ще на касетний магнітофон, одну з перших і найвідоміших пісень «Падала зірка». Скільки їх створили за понад тридцять років?

— Понад 150. Але річ не в кількості. Для мене цінно те, що всі вони живуть, їх співають і знають. Майже всі можна послухати в інтернеті. Я писав і пишу пісні для інших виконавців, музику на тексти інших поетів, співаю пісні інших авторів. Наприклад, на слова Василя Богачука написав альбом. А пісня «Дружині» — на текст і музику Михайла Гандзоли. Щодо дисків, то 8 жовтня вийде мій чотирнадцятий авторський компакт-диск. Але ще колись давно я випустив дві касети.

— Скільки концертів можете виспівати за день?

— Мій рекорд — чотири. На останньому голос уже підводив, але люди прийшли, побачивши на афіші моє ім’я, зібрали майже повний зал, тож я не міг не виправдати їхніх очікувань. Бувало, мав концерти десять-одинадцять днів поспіль.

— І всі — наживо?

— Я принципово співаю наживо, жодних «плюсів» не використовую. Коли працюєш наживо, тобі ніхто не свисне. А щоб голос витримував, я до кожного концерту готуюся. Бувало, що розпочинав не дуже в голосі, але люди все розуміють, коли ти дивишся їм в очі з авансцени, а не ховаєшся за світло в її глибину й плямкаєш там ротом. І знаєте, жоден мій концерт ще не відбувся без бурхливих оплесків.

— А який усе ж найпам’ятніший?

— Я часто згадую його. Він відбувся років двадцять п’ять тому у Васильківцях. Ще був гурт «Тихий дощ», який ми створили з нині вже світлої пам’яті Сергієм Кравцем. І я ще мав звичку ходити перед концертом і дивитися, як наповнюється зал, хто глядачі, на кому я зможу акцентувати увагу… Бачу: зал наповнений вщерть, люди навіть стоять, уже викликають мене оплесками. Виходжу у фоє. Воно порожнє. Тільки один дідусь стоїть. Запитую, чому не заходить. Каже, що вся його родина прийшла — і дружина, і внуки. «Дай Боже тобі, сину, здоров’я.  Квитки на твій концерт хоч і недорогі, але я звідси послухаю». Я попросив узяти з гардеробної стілець і посадити того дідуся найближче до сцени. Він із вдячності простягнув мені руку… Я ще такої руки не бачив… (Голос тремтить. — Л.К.) Прошу вибачення, без хвилювання досі не можу це згадувати. Я міцно потиснув його руку — таку порепану, чорну, роботящу. І таку мозолясту, що, здавалося, тими мозолями він може подряпати до крові. У тій руці була вся Україна, вся правда.

Того дядька вже давно немає, а я досі згадую його руку, коли беруся писати нову пісню. І добре знаю, для кого і для чого живу й пишу. Мені ця рука не дозволяє схибити, експериментувати з різними стилями і напрямками. Я завжди пам’ятаю, звідки родом і де моє коріння. Я ніколи не зраджую української мови й проєвропейської позиції. Це для мене головне.

Співаю під час виборчих кампаній, але проукраїнських, проєвропейських сил, позиція яких співзвучна з моєю. За «ОПЗЖ» не співав ніколи, щоби й плямки на моїй білій сорочці не було.

— Ви даєте концерти по всій Україні. Де найкраще глядачі сприймають нашу пісню?

— Недавно я приїхав із Закарпаття. Перед тим виступав на Вінниччині, на Одещині, два концерти мав у Харківській області. Саме на півдні, на сході глядачі набагато краще сприймають українські пісні й дуже щиро їм радіють, підспівують. Думаю, тому, що наш ринок перенасичений україномовними виконавцями, а там люди скучають за нашою піснею. Якби свого часу кращих випускників мистецьких факультетів скеровували працювати на схід, на південь, то нині там була б краща ситуація. Якби мене після закінчення музично-педагогічного факультету Прикарпатського університету і ще хоча б четверо таких хлопців, як я, скерували, наприклад, до Криму, то його Росії не так легко було б захопити. Там теж є про що писати. Ми писали б, співали б, а люди слухали б. Але, на жаль, роль творчих людей завжди недооцінювали.

— Бувають періоди, коли вам не пишеться?

— Завжди пишеться. Є задача — і я її виконую. Так треба, якщо ти професіонал. Мій добрий товариш Сергій Дуць мусить брати скальпель до рук і оперувати, рятувати людей, бо він — хірург. Водій сідає в ожеледь за кермо, бо йому треба везти людей. Якщо Бог дав тобі хист, ти маєш ремесло, то мусиш працювати. Я працюю завжди. Інакше працюватиме Russia Today і пропагуватиме в наших краях «рускій мір». Ми маємо робити своє. У цьому — наша ідентичність, що вирізняє українців з-поміж інших націй.

— Чим захоплюєтеся, крім пісень? Сад росте?

— Так, дуже люблю доглядати за ним. А ще колекціоную добрі інструменти. Маю флейту, акордеон, фортепіано, банджо, кілька гітар, баян, інші. Мені ніколи не буває нудно, не чіпляється хандра. Я люблю інструменти, люблю вивчити кілька популярних творів на саксофоні, хоча професійно граю тільки на баяні й гітарі, на інших інструментах лише певні речі.

— А до господарки заслуженого артиста залучають?

— Я звик до праці. Родом із Хоросткова, а живемо з батьками дружини в Копичинцях. Звісно, в нас є господарка, але тримається не завдяки мені. Нею опікуються батьки. Проте до сільськогосподарської праці ми всі залучені: збираємо картоплю, буряки…

— Ніколи не хотілося переїхати?

— Ні. Можна жити в Копичинцях, а працювати в Нью-Йорку й бути затребуваним скрізь. Про це ще Утьосов говорив. Ось щойно я домовлявся про умови виступу в Італії. Якщо люди розкуплять квитки — поїду. А в Копичинцях я маю все — прекрасну дружину Наталю, яка допомагає мені, хороших синів і роботу, що приносить задоволення.

— Наскільки ви вибагливий щодо умов концерту?

— Ви про райдер? (Список вимог, що їх пред’являє артист організаторам виступу. — Л.К.) О, мене запитували про це багато разів і сміялися. Бо мені важливо, щоб була вішалка, аби я, переодягаючись, білизною не бликав. Завжди кажу: заплатіть мій гонорар — і я куплю собі все, що треба. Вип’ю кави з булочкою чи з’їм хліба з маслом. Коли мені кажуть, що винайняли номер «люкс», я дивуюся. Для чого? Мені однаково, де переночувати і душ прийняти. Це важливо для столичних зірок, хоча рівень їхнього професіоналізму часто й не відповідає таким високим вимогам.

— А за яких умов Павло Доскоч не заспівав би ніколи?

— Якби треба було співати російською. Бувало, мене запрошували до Києва взяти участь у концерті, де інші виконавці співали російською. Я перепитав. І мені відповіли щось типу «какая разніца, на каком язике?» Відповів, що для мене різниця є, бо я живу в Україні й приїхав до її столиці. Або будете дивитися на мене у вишитій сорочці й слухати, як я співаю рідною мовою, або я не співатиму взагалі. І я не поїхав на цей концерт. Бо мене слухають в Україні, чекають українці за океаном. Може, людям, котрі працюють на державній роботі, кого контролює начальство і нагадує, що на їхнє місце є черга й незамінних не буває, доводиться схиляти голову. Я ж можу собі дозволити мати чітку громадянську позицію.

У цьому мені допомогла робота в Італії. Наприкінці 90-х я там працював три роки, щоб заробити на добру музичну апаратуру й мати змогу концертувати. Там немає управлінь культури, завідувачів відділів, методистів, підтримки творчих людей згідно з їхньою партійною приналежністю або через те, хто з них чий зять чи внук. Там вільний ринок. Що люди слухають, підтримують — те й пропагується.

— Від імені всіх краян, котрим подобається дивитися на вас у вишиванці й слухати, як ви співаєте рідною мовою, я бажаю вам успіхів — на творчому й особистому просторах.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews