Було це давно, ще до війни. Приїхала пані Антоніна у вже згадане святе місце аж із Донбасу. Скрізь побувала, помолилась, ще дуже захотіла побувати на дзвіниці. Виплекала мрію подивитися згори на ті неймовірної краси краєвиди, де серед неозорих рівнин загубився шлях, яким у сиву давнину прошкували серед інших прочан і її бабуся з дідусем та маленькою мамою. Та прочитала, що відвідувачів пускають тільки в суботу і через це дуже засумувала, адже була п’ятниця і вона мала вертатися. Стоїть – не рушить з місця. Коли це зирк, а з дзвіниці спускається група солідних людей. Воно ж відразу впало в око, що не прості смертні йшли. Антоніна не розгубилась і стала вмовляти молодого ченця, щоб і її впустив… Вибігла на вершечок – птахою почулась. І так захотілось закалатати в дзвін, хоч умри! І вона… закалатала, ще й при тому думка майнула: «Аби лавра стала українською!». Господи, що опісля почало коїтись на подвір’ї лаври…
Читайте також
11 (8) жовтня виповнюється 80 років з Дня народження української письменниці і громадської діячки Антоніни Листопад з Луганська, яка з’явилася на світ у селі Перекалі Демидівського району Рівненської області. Після закінчення школи працювала в маминій колгоспній буряковій ланці. З червоним дипломом закінчила Дубенське медичне училище. Від недоїдання та виснаження захворіла на сухоти (туберкульоз). Працювала фельдшеркою в селах Заруддя та Верба Дубенського району. Потім був Івано-Франківський медичний інститут, який також закінчила на відмінно. Від 1968 року жила і працювала у Краснодоні Луганської області, потім – війна. Їй вдалося виїхати на неокуповану територію. А мені подумалось: яка ж то доля в людини, народилася, коли вили снаряди і мудрість віку зустріла так само. Сьогодні вона живе в Ірпені Київської області. «Сім бездомних років біженських поневірянь… Сім нових написаних книг».
З Антоніною Листопад я познайомилася під час церемонії нагородження переможців літературного конкурсу «Українська мова – мова єднання» в Одесі (2012). Вона тоді посіла перше місце в номінації «На Видноті Всесвіту» за книги «Соловки» і «Почаїв». Дуже багато розповідала про листування із Петром Сорокою, він уособлював для неї все Тернопілля. Згодом наші творчі і життєві дороги розійшлися. Пані Антоніна поїхала на Донбас, а я – на Захід України. Але кілька днів нашого короткочасного з нею спілкування стали для мене знаковими, бо вперше зустріла людину, означену високим і глибоким словом, загартованим духом. То ж якою була несподіванка, коли ми знову зустрілися, на цей раз у Києві на мистецькому Арсеналі. Нещодавно отримала від пані Антоніни листа з проханням «розповсюдити».
НЕ ТОРКАЙ МОЮ ЗЕМЛЮ,
БО СВЯЩЕННА ВОНА
Велика Українська Родино!
Прийми моє щире вітання з Луганщини, з луганської землі. – Землі Володимира Сосюри, Григора Тютюнника, Бориса Грінченка, з донецької землі – Василя Стуса.
ГОСПОДИ, ДАЙ НАМ МОЛИТВЕНИКА!
Та ж над нами Година Покровська.
Ми – Покровські хрещеники всі.
Кажуть, що Серафим Саровський
В Бога вимолив треть Росії.
То і хай росіянам третина.
Нащо нам їхня Волга й Ока?!
А нам треба лише України!
Боже, дай нам молитвеника!
Із тих праведних, з тих невмирущих.
Що, як сонечка, серед отав!
Боже! Дай нам пустельника в пущі…
Щоб нам Духа Святого надбав!
Та нема у нас пущі. Скрізь – квіти.
І на кожному схилі – струмок.
Боже! Дай же хоч схимника в житі!
Тільки свого до самих кісток…
Щоб плоди у свою ішли плідність!
Щоб ніде не змішалася кров…
Тільки звінчаного на рідність.
Тільки зваженого на любов!
Боже, дай Христолюбця з Путивля!
Боже, дай остропільське стерно!
Щоб нам виорав душу, як ниву.
І засіяв добірним зерном.
Боже, дай Зарваницького Сина!
Із-під монастирських терас…
Щоб нам вимолив всю Україну!
Щоб у Бога нам вимолив нас!
Та ж над нами Година Покровська…
УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ
…І не зробиться темно.
І не зникне весна.
Не торкай мою Землю!
Бо священна вона.
Не втомлюся кохати.
Не зімнеш Благодать.
Не торкай мою Хату!
В Хаті діточки сплять.
Не погасиш Свічада..
Не посушиш води.
Не торкайся Розсади.
Не для тебе – плоди.
Не зійдеш і на Гору.
Не схолодиш вогні.
Не торкай моє Море!
Бо утопишся в нім.
Не зайдеш у Фортецю.
Не спорожниш об’єм.
Не торкай моє Серце!
Своїм вибухом вб’є.
Не зупиниш і літа.
Не скоротиться Вік.
Не торкай моє Світло!
Промінь – на Цілий Світ!
І не зробиться темно.
І не зникне весна.
Не торкай мою Землю!
Бо священна вона.
Березень 2014, остання поезія, написана
в Краснодоні, на Луганщині
Попри все, попри все-все, що сталося, – я вірю в пророцтво болгарської провидиці Ванги, яка колись сказала тернопільчанці Надії Плющ:
«А твоя Україна – прекрасна. Ти навіть сама не уявляєш, яке у неї прекрасне майбутнє!».
Знаю, душею відчуваю: так і буде!
Але зараз, але зараз моя луганська земля…
ЛУГАНСЬКА ЗЕМЛЯ
…І не орана, і не сіяна.
Заскороджена ятаганом.
В ураганах Росії!
У розтяжках і в ранах…
Вполовинена і розтята.
Закривавлена і розстріляна!
Випалена гранатами…
І осколками перевіяна.
Покороблена, покалічена…
Перемита сльозами діточими.
Вимучена і змаґнічена.
І неправдою потолочена.
Перестрашена і побита…
Понівечена і посічена!
Чорною крайкою вкрита.
Білою зрадою мічена!
Стрепенися, Земле Луганська!
Викупайся у яскринах.
Визволься із кацапства!
Українська моя Перлино!
- 18.2021
БРАТЧИНА
21 листопада – День Святого Михайла-Архистратига. Покровителя нашої столиці. В цей день наші пращури збиралися біля Церкви, відкривалися бочки з медами. І виголошувалися тости. Тости готували зарання, цілими сім’ями. Діти прилучалися до Слова. Тости виголошувалися за свою землю, за родину, за дуже поважну людину. І називалися вони дуже гарно: БРАТЧИНА
Я п’ю сьогодні мед.
Якого ще нема.
Той мед, який у нас обов’язково буде!
Вже триста довгих літ на цій землі зима.
Вже більше трьох віків в неволі вольні люди.
Не можемо ніяк підставити плече
Самим собі
У боротьбі
За нашу Справжність!
Я п’ю сьогодні біль. Який вогнем пече!
І вірю, що йому прийде на зміну радість.
Як вичислиш межу, як перескочиш рів
Нечесних правил гри.
То честь і честь буде!
Бо від безчестя вже нарід отетерів.
Я п’ю сьогодні гнів, що розпирає груди!
Ненависти до нас давно вже напилась.
Та не згасив ніхто в моїй душі іскрину.
У щастя вірую. Посеред всіх нещасть…
Я п’ю гіркий полин в донбасівських руїнах.
Усі Вкраїнці п’ють розп’яту в них журбу.
На лю́дському плачу – нелю́дськая забава.
Аж вимовити страх.
Я п’ю свою ганьбу.
І вірю над усе в Господню Божу Славу!
Дивлюсь собі в лице. Сама себе виню.
Як вичавить раба із нашого коріння?..
Я п’ю гарячий віск. Що капає з вогню…
І вірую в дзвінке джерельне воскресіння.
Я п’ю сьогодні мед.
Якого ще нема…
Та знаю, що меди наповнять всю вощину.
І засурмить для нас святкова ще сурма.
Я п’ю святу любов.
За тебе, Україно!
Антоніна Листопад (НСПУ) поетеса, прозаїк, публіцист, громадська діячка,
лавреатка премій імени Василя Стуса, Олени Пчілки, Воляників-Швабінських (Нью-Йорк), Шашкевичівського Конкурсу (Вінніпег, Канада), «Українська мова – мова єднання» (Одеса), «Коронації Слова» в номінації: пісенна лірика – перша премія за «Пісні з Донбасу» (2020). Нагороджена почесним орденом «Свята Софія» Міжнародної іміджевої програми «Лідери ХХІ століття» ( Київ), має відзнаку міністерства культури «Засвіти свічку Пам’яті» за книгу «Зняті з Хреста: парастас – 32-33».
