Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Сонце – у серці, а в долонях – зорі

25.09.2021 07:46   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

Дегустую мить : поезії Ольга Атаманчук. – Тернопіль : «Бескиди 2021», 2020. – 124 с.

Серед моїх улюблених українських поетес – тернопільчанка Ольга Атаманчук. Її творчості притаманна чарункова окриленість. Це те, чого не вистачає у мені самій, тому й тягнуся до інших, до тих, у кого це є. Відтак причащаюся тією чарункістю і наснажуюсь. Бо глибоке і значиме слово не залишає байдужим, не дає душі «впасти» в летаргічний сон, воно як воїн світла – завжди на чатах, завжди в обороні людського духу. Мабуть тому Бог обирає своїми провідниками світлі душі, які чутливі до Його слова. Свідомо акцентую увагу на слові «чутливі», бо не всі поети, які навчилися римувати рядки, можуть бути такими.

Читайте також

Антологія «Молоді голоси» вирушила у світ з Тернополя
Книжкова історія, яка надихає
«Склянка часу*Zeitglas» оприлюднила переможців Міжнародного конкурсу

Авторка попередніх збірок «Вплету любові стрічку у мереживо життя» (2014), чекаючи нізвідки на диво (за назвою однієї з попередніх книг «Нізвідки чекаю дива», 2015), сама й подарувала читачам справжнє поетичне диво, випустивши у світ нове видання під екзистенційною назвою «Дегустую мить». Філософічність назви вражає, адже у практичному житті людина виступає дегустатором чи не щодня, приміром – тієї ж їжі. А чи багато знайдеться тих, хто не просто занурюється всередину себе, аби торкнутись Всесвіту власної душі і глибше спізнати самого себе, свою сутність, істинну природу, а й спостерігає за довколишніми процесами зовні, через призму існування поруч «скупої сльози вечірньої роси»; туману, що «кожухом вкутує тополі»; трав, які «молять в сонечка проміння»; кленів-мудреців, які «огорнені вуаллю золотою»… Сучасний люд занурений здебільшого у «гонитву» матеріального виживання, що у свою чергу породжує повсякчасне хвилювання і роздратування, притягує й активізує не властивий божественній людській природі страх, що у свою чергу породжує хаос у помислах, а відтак – у діях і вчинках. (Небо плаче, коли не в’ється/ серед людства жива любов…). Тож великий уклін поетесі – будительці (за висловлюванням Блаженного Любомира Гузара), яка своїм словом пробуджує людські серця – навертає їх до первозданних джерел Істини, тих, що в своїй серцевині несуть світло Любові, яка «… милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає…» (1-е Послання коринтянам 13:4-8). Тому так часто можна зустріти у запропонованих Ольгою Атаманчук віршах рядки, з вкрапленою в них духовною лексикою, яка не лише сьогодні, а й завжди  – на часі, для прикладу: любов давала сили, як причастя; і, сидячи на осені престолі; вівтар осінній скроплений до краю; скількома ж молитвами і любові звивами/ вишито-пронизано сорочки; молитва поростатиме зелом; любов для себе не шука едему – / вона розквітне і в пісках пустель, / та як душа чорніша чорнозему, /зерно любові в ній не проросте…/

          Весняно-сповідальне одкровення

Відчувається, що найулюбленішою порою року авторки є весна – символ життя, де дуже-предуже багато сонця. Для відтворення її образу, поетеса вдається до найвитонченіших художньо-виражальних засобів. В її уяві весна постає юною красунею, босоногим дівчатком, юною художницею, феєрією барв, лавою проміння. У такі миті одкровень стилос поетеси стає не тільки щирим перед читачем, а й сповідальним: «Люблю цю весну, щоби клопотів свиту/ на мить розігнати і між суєти/ знаходити мить усміхатись, любити/ й серця відкривати для свіч доброти». У її поетичній весні вистачає всього доволі: і закоханих сердець, і крапелистого дощу, і бешкетного дощику. А де весна, звісно, там і зорі, і сонце, причому – багато сонця. І якщо Богдан – Ігор Антонич був поетом «дітваком із сонцем у кишені», то Ольга Атаманчук поетка із сонцем у серці і зорями – у долонях. Вони серед безлічі її ліричних героїв. Майже у кожному вірші рядки пронизані сяйвом сонячного проміння, переконайтесь самі, ось лиш окремі з них: сонце калюжами бродить улесливо; і тільки променем/ в душі надія,/ що сонце втомлене/ тебе зігріє; навіщо наряди, принци/ і пафосних слів єлей? Мені би – потерті джинси/ і сонце твоїх очей;  холодно березню, холодно…/ Свитку теребить несміло./ Мріє про сонячне золото/ в душах людських зачерствілих; промінчик сонця у світлиці молиться/ на лавці за розхитаним столом; промінням вмостилося сонце між глеками…

Ольга Атаманчук – чуттєвий і життєдайний лірик, вона не лише так пише, а й повсякденно живе за написаним, себто викладає на папері саму себе, своє світосприйняття. Маю право так свідчити, бо не раз спілкувалась із цією сонячно-променистою жінкою, мамою трьох чарівних діток, таких самих як і вона. Це їй належать окремі рядки, які вже стали афористичними і зажили окремим життям: «Як метають морозними стрілами/ войовничі вітри-їжаки, /душі вкутуйте добрими мріями,/ загортайтесь в хороші думки./ Як вужем завірюха, звиваючись,/ димарями гуде-завива, / не шкодуйте казати, всміхаючись,/ одне одному теплі слова./ Хай зима у пориві холодному/ все навколо заковує в лід,/ грійте, люди, серця одне одному, – / і зігрієте весь білий світ!».

      … і про Ангела із зоряним крилом

«З вітром блукати росами» та «Молитви променів» – два розділи, які об’єднані між собою невидимою, але дуже відчутною енергією Віри, Надії, Любови і мудрістю поетеси, що струменіє з найпотаємніших і незвіданих глибин її ліричної душі. Разом з нею читачі вчитимуться дегустувати не просто весняну мить чи розкрилля ранкової зорі, а й срібну тишу, яка причаїлася кошеням. До слова, про тишу. Це окремий Всесвіт із загадковими Галактиками у творчости поетеси. Тому я не просто дегустую поетичні миті згаданої книги, а «ласую» кожним її новотвором, несподіваним образом, вдалою свіжою метафорою, а їх у неї доволі (… захищаєш від холоду паросток мрій; ловлять тюльпани фужерами промені; переповнена таця небесна; розхристана ніч укриватиме плечі/пледом з ниточок щастя химер; свічка зляканих надій; вишити їй сорочину ниткою вірності;сльозами плачуть зморені свічки; теплом пригортається день до грудей тощо), аби осягати і розширювати, відкривати і пізнавати незвідані досі словообрії. «Як добре вдвох з тобою помовчати» – звертається авторка до Осені, у такий спосіб ненав’язливо запрошуючи і нас з вами до медитації, бо тільки в тиші можна почути голос Бога. «Як же скучила я за тишею,/ де дитинство – цілющим зіллям» – зізнається в одному з віршів авторка. А ви? Ви скучили? «В колисці тиша, самотою змучена,/ гойдається нехрещеним дитям…/ Ридає доля росами сліпучими/ над війнами скаліченим життям».

Якщо у першому розділі переважають особистісні роздуми і переживання ліричного героя про кохання, про різні пори року, то у «Молитвах променів» життя набирає особливих барв, адже воно – найбільша цінність, яку має людина. Назви віршів за першим рядком говорять самі за себе «Життя біжить. Ридай, а чи молись», «Надто багато могил та невпізнаних тіл», «На шпальтах знову й знову імена», «Мовчать герої. Бачать вічні сни», «Солдатові», «Сльозами плачуть зморені свічки», «В цьому світі багато бруду», «На небі зорі, ніби потерчата» тощо. Патріотична тема звучить без галасу й крику, бо слово про мир спрагле на мир і прагне миру, воно як і людина, потерпає від війни, бо «кайданом тяжіє біль». Поетеса смілива у своїх висловлюваннях. І це стосується кожного. Адже те, що відбувається довкола, лиш відображення того, чим наповнені наші душі. Тому її чотириряддя звучить сполохом: «Чому? За що? Питатися не смій./ Заглянь у душу. Чи в просторих шатах/ для Бога є хоч закуток у ній,/ щоб міг тебе від лиха захищати?». У своєрідних розмовах із Кобзарем, з мамою, із сином і донькою – відповіді на тривожні питання сьогодення.

Тому й не дивує акафістична ритміка у вірші «Спасибі, Господи, за день», яка нагадує подячний молебень і сприяє налаштуванню камертона душі на вдячність Богові за все, що маємо (за день, за мамині долоні, за татову любов, за ніч, спокійні сни, за серцебиття, за спокій в хаті, за життя). Уміти не забувати дякувати Всевишньому за кожну мить життя – це неоціненний Дар, під силу не кожному. Той, хто його має, безперечно, володіє іншим вмінням – повноцінно проживати (відчувати) кожну мить життя і «переливати» її у диво-слово. Це таких як Ольга Атаманчук мав на увазі Іван Франко, коли писав свою відому працю «Із секретів поетичної творчости»: «Єго суґґестия мусить проте зворушити так само внутрішню істоту читача, вводячи в неї нове зерно житєвого досьвіду, нове пережитє і рівночасно сціплюючи те нове з тим запасом виображінь та досьвідів, які є активні або які дрімають в душі читачевій. Сказавши коротко: поет розширює зміст нашого внутрішнього я, зворушуючи його до більшої або меншої глибини». Вкотре захопливо читаю поезію лавреатки обласної літературно-мистецької премії імені Степана Будного Ольги Атаманчук, і «відчуваю знову, як мене за плечі/ тримає ангел зоряним крилом». 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews