Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Він дуже вірив у те, що грав

15.06.2021 19:13   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

Сьогодні народному артисту України Володимиру Ячмінському виповнилося б 85 років, сьогодні його День народження. ... В один день з Іваном Миколайчуком...

Мені пощастило з ним часто спілкуватися, разом мандрувати до Індії (2010). Який славний концерт ми зорганізували там на Різдво! А як заспівував Дмитрович "Боже, великий, єдиний, нам Україну храни". Вставали вдосвіта і співали цей духовний Славень під пальмами, молилися, щоб Янукович не переміг на виборах... Всього було… Зараз це тільки спогади.

Пригадую, їдемо з одного кінця Індії – у протилежний. Дмитрович, у якого вже були серйозні труднощі із зором, запитує: – А що там за вікном?

Я й коментую: – Там людські городи, халупки під соломою, а ще пальми, багато пальм. Дмитрович усміхнувся і почав заспівувати на свій манер пісню Горчинського: "Росте пальма (черешня) в мами на городі, стара, стара..." – і вже увесь автобус з мандрівниками підхоплює знайомий мотив...

Зупинились на заправці, раптом ... тр-і-і-ссс-сь...". Водій зачепив дзеркало в іншого водія. Автобус різко шарпається і ми їдемо далі. Дмитрович запитує: "А шо то було?". Саша Стельмащук відповідає. Дмитрович, як ніби нічого й не сталося, каже спокійно-спокійно: "А-а-а-.... то то ми втікаємо?".

З ним було завжди ДУЖЕ весело, радісно.

- Дмитровичу, беріть огірочки, картопельку. Та ні, я порятуюсь ковбаскою.

- То беріть ще ікру...

- Та не хочу звикати...

А який це був філософ...

Одного разу згадав за батька... той вчився у Франції, був інженером-електриком.... потім – Колима... сидів разом із Остапом Вишнею... Мріяв надрукувати книжку про долю батька, матері... З особливим ностальгійним сумом згадував про зіграні ролі в кіно, а їх було чимало.

В Індії дуже часто імітував сценку (свою роль) із "Гуцулки Ксені" і гукав в уявний телефон:

- Альо! Це Централя? То є Майк Деделюк...

Спогади... Спогади... Спогади...

Царство Небесне Світлій Душі...

- Коли я вперше побачив Ячмінського у Хмельницькому, – каже народний артист України В’ячеслав Хім’як,  – то мене дуже здивувало, такий відомий, практично класик, а такий ще молодий. Я чув як дехто перешіптувався: «Ячмінський на виставі, Ячмінський…».  Ну, я думав, що це такий двометровий чоловік, на 120 кг… А згодом довелося з ним працювати. Я давав йому репліки, він – мені. Ми грали разом в цілому ряді вистав. Чим я, до речі, пишаюся. З ним трудно і легко було грати. Він дуже вірив у те, що грав. Театр – це таке мистецтво, що сьогодні воно є, вчора його не було, завтра вже є спогад. Володимир Дмитрович ніколи не був молодим актором, він прийшов із Львівської студії. Дали йому другу чи третю роль і він миттєво так про себе заявив, що відразу став майстром сцени. І коли сьогодні хочуть грати «Дай серцю волю, заведе в неволю», мені потай хочеться, щоб зіграли так, як Ячмінський – Івана, а Гонта – Марусю. Трудно не згадати його у Мартині Борулі, у Щукареві, в Івані Непокритому. Навіть в маленьких ролях, де він виходив грати, так би мовити, знічев’я, він все одно залишався неповторним. Чому так? Бо Ячмінський ніколи не грав на сцені… він там жив.

– Моя професія, – сказав одного разу Ячмінський, – виконала мого батька обітницю, який дуже хотів, щоб я був у тернопільському театрі, бо він тут народився. Я вважаю, що я просто влився в цю професію, це моя природа. І хоч я брав участь у самодіяльності, грав на сцені, я не думав про театр. Я жив спортом. Грав за збірну юнацьку України з футболу. Але якось у Львові виступав московський театр Єрмолової. Між тим мама дуже хотіла, щоб я грав у театрі. Вона пішла туди, знайшла якогось чоловіка, який відрекомендувався директором того театру:

- Ви хто будете?

- Директор театру.

- О! Ви мені треба. У мене дуже талановитий син.

- Пріводітє. (Звісно, що мама дала три рублі – жартував Ячмінський).

Приїхала вона додому і каже: «Одягайся!». Купила мені макінтош. Він довгий, я маленький. Був у ньому смішний до «потєрі пульса». Приїхали. Зустрічає нас такий бомбезний чоловік. А я якраз у шкільному драмгуртку вивчив монолог Арбєніна із «Маскарада». «А за что тебя любить?! Я рад твоїм страданіям! Боже! Боже!» Цими словами я дуже щиро посилаю цьому чоловікові свій гнівний посил, та так, що він аж образився: «Хватіт!». Пізніше ми з мамою переконалися, що цього не треба було робити, бо цей монолог я читав не директору, як згодом виявилося, а завгоспу театру. Бачте, як доля керує в житті людиною. Згодом я вчився у вечірній школі біля Львова, аби згодом вступити до інституту фізичної культури. До нас приїздив вчитель. Він завжди запізнювався. Поки його не було, ми з товаришем співали: «Місяць на небі, зіроньки сяють…».  Одного разу він заходить і запитує: «Хто співав? Встаньте». Товариш мене штовхнув, щоб я мовчав. А я нічого в житті ніколи не боявся, взяв і встав: «Після уроку зайдете до мене». Зайшов.

- Ви любите співати?

- Так.

- Хочете грати в театрі?

- Хочу. Чому я так сказав, не знаю.

- Завтра я чекатиму вас біля театру Заньковецької. Там у мене є друг Козачківський, заслужений артист України.

Наступного дня я вдягаю той самий макінтош і – гайда до Львова, до театру… Знаєте, насправді я тішуся, що моя доля саме така, а не інакша, я щасливий. Це щастя, коли збігається в житті багато обставин. А у мене було саме так…

null

 

null

 

null

 

null

Фото: Валентина Семеняк


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews