Ірина Мацко: «Душу свою у творах часто оголюю»

25.04.2021 19:38   Джерело: Урядовий кур'єр
Опубліковано : Микола Шот

Вродлива, привітна, щира, талановита, енергійна та добра. Ці риси здебільшого характеризують позитивних героїнь казок. Притаманні вони й письменниці, казкарці та казкознавиці з Тернополя Ірині Мацко. Шанувальникам своєї творчості вона розповіла не лише про мамине серденько, медовий сухарик, а й десятки інших казок, запропонувала каву по-дорослому, імбир для душі чи мигдаль для серця, а то й навіть шпинат для мізків. Фішками радості та секретами українського щастя поділилася й три сили-показники для себе визначила. А сьогодні знайшла час, щоб і нам про себе та літературну й громадську діяльність трохи розповісти.

— Пані Ірино, в дитинстві вам казки розповідали, читали?

— Звісно, мама розповідала, точніше, читала мені казки. А ось життєві історії розказували мені бабуся та дідусь. Вони були переселенці з Лемківщини, тож розповідали про життя в їхньому споконвічному краї, як їх силоміць переселяли. Найбільше мене вразила їхня сила духу, бо їм пропонували записатися поляками, а вони казали, що українці, тож свідомо обрали долю вигнанця з рідної землі. Мене це вражало й додавало гордості за них, що не зрадили українства. Уже коли я навчилася читати, зачитувалася казками.

— Чому взялися за написання саме казок?

— Перші казки почала писати для доньки Анастасії та сина Дмитрика. Мені завжди легше пояснити дітям якесь поняття через образи. Скажімо, казка «Медовий сухарик». Це із життя взята історія про нечулу, байдужу людину, яка не хотіла допомогти іншій. Я її просто одягнула в образ медового сухарика, зовні гарний, а серце в нього черстве, душа порепана. Так мені було легше пояснити дітям, їм також ставало зрозуміліше.

— Цікаво, про що чи кого розповіли в першій власній казці.

— Перша казка, яку я написала, називалася «Як корова царівною стала». У шкільні роки я жила в селі, пасла корови. Мабуть, мені це було близьке. Цю казку для молодшого дошкільного віку поки що в жодному виданні не публікувала.

— Якщо так, то, мабуть, ви не дуже квапилися виносити на розгляд читача написане?

— Написавши кілька казок, поклала їх у шухляду. Мені треба було пересвідчитися, що вони цікаві іншим, знати, як відреагують читачі, які будуть зауваги, оцінки. Було багато коментарів, відгуків, порад. Це для мене було цінним. Потім почала друкувати деякі твори у дитячих журналах. Трохи зміцнивши творчі крила, стала подавати їх у видавництва. Спочатку побачили світ повісті для дітей, згодом — перші казки.

— Ви не лише пишете, прагнете, аби казка була надрукована, а й озвучена. І в цій царині дбаєте про доброчинні проєкти, як-от «Історії тих, хто бачить серцем».

— Цей проєкт був для незрячих чи слабозрячих дітей. Він мав завершення. Хочу втілити таку саму ініціативу, але трохи змінивши ракурс. Шість років тому я створила креативну студію «ІРИска». Це творчий простір, де хлопчики й дівчатка можуть займатися у літературному, художньому гуртках, театральній студії. Одного дня прийшла мама, яка водила свою дитину сюди на заняття, і поділилася зі мною бідою, що другу мусить залишати вдома, бо вона слабозряча. І я тоді подумала: чому не спробувати з такими дітками пофантазувати, писати казки? Тому це історії тих, хто бачить серцем.

У нас вийшов гарний проєкт, до якого долучилися центральна міська бібліотека Тернополя, товариство «Просвіта», медійна лабораторія MediaLab палацу культури «Березіль» ім. Леся Курбаса, де записали казку. На заняття, що відбувалися у студії «ІРИска», ми запрошували людей, які для хлопчиків і дівчаток з порушенням зору робили тактильні майстер-класи, разом усі співали. Діти були з батьками, братами й сестрами, які не мають жодних порушень зору, могли фантазувати, як усі. Склали разом казку «Соломійка в країні Байдужості» — це була їхня ідея. Вони її озвучили власними голосами. Оскільки читати не могли, мусили текст вивчити напам’ять. Для них цей проєкт відкрив нові можливості. Видали у Луцьку у студії Braille Studio для кожної дитини шрифтом Брайля книжечку із власною казочкою.

— Наскільки ваша казкотерапія потрібна чи не потрібна?

— Коли стала писати казки, казкотерапія зацікавила мене. Навіть написала кілька статей-досліджень. Відчувала велику відповідальність за те, що пишу для дітей, бо це на них сильно впливає. Три роки тому у Львові пройшла вступний казкотерапевтичний курс. Відкрила для себе дуже багато, збагнула, що це цілковито моя справа. Казкотерапія може допомогти і дитині, й дорослому через образи зрозуміти себе, світ. Вона добре долає різноманітні страхи, агресивність, адаптує до різних дитячих колективів, корегує поведінку. Читаємо казки, в яких закладено певну думку, мудрість, моделі поведінки в суспільстві, стосунках, говоримо про причину-наслідок (добро й зло, правда-кривда, на прикладі позитивних героїв дитина вчиться бути хорошою, герої, наділені поганими рисами, викликають лише негативну реакцію).

Курс казкотерапії, звичайно, здебільшого відвідують діти, їм це ближче. Дорослі до цього ставляться часом несерйозно, хоч, пройшовши казкотерапію, багато про себе дізнаються, чіткіше розуміють, які процеси відбуваються в їхньому житті та яка їхня роль у ньому. Часто буває, що дітям подобається якась казка й вони просять прочитати її ще. Варто звернути увагу, чому хочуть саме цю казку, ким себе в ній уявляють. За цим фактом їх можна потім, так би мовити, відкорегувати.

— Ви ще й казкарка-рекордсменка.

— Навіть двічі рекордсменка. Книжку-велетень «Казки з Дивокраю» 2012 року занесли до Національного реєстру рекордів України як найбільшу рукотворну. Крім обкладинки, вона має десять сторінок завбільшки метр на 90 сантиметрів кожна. Її зберігають у центральній дитячій бібліотеці в Тернополі.

Друге свідоцтво рекордсменки отримала за казку «Дорога до омріяного краю», ідею створення якої подав Леонід Бицюра. Цей твір писали у всесвітній мережі з найбільшою кількістю авторів. Охочих авторів назбиралося аж 25. Я цю казку збирала, керувала творчим процесом, укладала в загальний текст. Згодом цей колективний твір було надруковано у збірнику «Казки омріяного краю».

— Деякі власні книжки називаєте годувальниками. Розумію, що вкладаєте у це поняття радше фінансовий сенс, отже йдеться й про їхні великі наклади чи перевидання. «Казка твого народження» того штибу?

— Задум «Казки твого народження» виник, коли була вагітною другою дитиною. Хотіла мати альбом новонародженого й не могла знайти на ринку потрібного українськомовного видання. Моя позиція така: якщо чогось немає, його треба створити. Дуже хотіла, аби альбом вийшов, щойно народиться мій син, щоб це був подарунок і для мене, і для нього. Крім місця для світлин, прагнула, аби видання передбачало запис різної інформації про події, пов’язані з вихованням доньки чи сина до двох років. Підготувала його й занесла у видавництво. Та книжка вийшла аж майже через чотири роки опісля. Тепер її перевидаю, щоправда, розділивши на дві: «Казка народження донечки» та «Казка народження синочка».

— Вам цікаво дізнатися історію родоводу й занотовувати її у спеціальному виданні.

— Батькова лінія роду тягнеться з Тернопілля, материна — з Лемківщини. Дуже хотіла дізнатися про свій родовід, навіть у кого пішла зростом. Узялася за дослідження. Писала інформацію на різних аркушах. Так надумала створити книжку, в яку можна вносити не лише дані про родинні зв’язки, а й те, звідки родичі приїхали, як говорили, яких традицій та віри дотримувалися, які пісні співали, подати рецепти родинних страв тощо. Кажучи інакше, зробити своєрідний збірник про свій родовід. І згодом «Книгу роду» було віддруковано у львівському Видавництві Старого Лева. З моїм оформленням вона вийшла польською мовою. Її видають майже десять років, загальний наклад — понад 100 тисяч примірників.

— А дізналися, в кого пішли зростом, вписали це у «Книгу роду»?

— У генеалогічному дереві зеленими (відомими) гілками позначила дані хіба до прапрадідів. Зростом пішла у дідуся Миколу. Йому присвятила вірш «Як вигнали лемків з дому до Вкраїни», на який композиторка та співачка з Тернопілля Леся Горлицька написала музику.

— Ви наважилися показати «Секрети українського щастя». Тема, як на мене, досить широка. Як взялися за неї, чому зважили на данське поняття «гюґе»? Вивели формулу щастя для українців?

— У нас дуже популярним стало це данське слово і як бути щасливим по-закордонному. Так, можна запозичувати, навчатися в інших. Мене ж укотре зачепило, чому завжди зазираємо кудись. Хіба не можна бути щасливим на рідній землі? Адже навіть у данському гюґе я не прочитала чогось унікального, чого немає в нас. У данців це щастя в дрібницях, вони його досягають через їжу, каву, сонце, яке сходить, затишок і таке інше. Це все ми теж маємо. Річ хіба в тому, що данці вміють бачити, розуміти цю філософію щастя. Українці ж, мені здається, просто не вміють бути у щасті, насолоджуватися тим, що мають. У моїй книжці є різні розділи, з яких постає Україна, її міста, місця сили, смачна національна кухня, у світі досить відома. Одне слово, все, чим можемо пишатися й бути від цього щасливими. Це, напевно, і є формула: бути самим відповідальними за власне щастя у рідній стороні, отже діяти, робити щось більше задля цього.

— Здається, активності вам не позичати. Ви берете участь у різних соціальних ініціативах, літературно-мистецьких заходах, фестивалях, медійних програмах.

— Тішуся, що вдалося нарешті в центральній міській дитячій бібліотеці відкрити літературний клуб для підлітків ТАЧ («Таємні агенти читання»). Знаю, що це потрібно дітям, адже не всі читають книжки, дітей захоплюють ігри.

Минулими роками організовувала ініціативу «Вся Україна читає дітям», була директором у Тернополі фестивалю «Дивокрай». Це були проєкти від центру досліджень літератури для дітей та юнацтва, якими я опікувалася в Тернополі. Три роки втілювала власну ініціативу — конкурс «Тернослов» для творчих дітей. На початках нас підтримала Тернопільська міська рада, міська централізована бібліотечна система.

— Ваша літературна студія «Майстерня казки» діє?

— Уже випустили п’ять груп, тепер набрали нову. У цій майстерні хлопці й дівчата займаються два місяці. Вони дізнаються, що таке казка, як її творити. Перші групи видали книжку «Наші перші казки», у цій справі нас підтримала місцева влада й допомогла з коштами.

— Якось ви написали, що письменник — це людина, яка оголює у творах душу перед загалом. Що може вас спонукати до цього?

— Душу в творах і справді часто оголюю. Якщо їх прочитати, то можна багато про мене дізнатися, поринути у мій внутрішній світ, міркування. Але кожен читач шукає у моїх творах передусім себе. Це мені й приємно.

— «Не знаю, куди бігти та як це святкувати», — так днями ви написали у соцмережі про вихід у світ своєї книжки «Душевні рецепти».

— Три роки чекала на цю звістку. Називати її розділи банально не хотілося, бо люблю, щоб зачіпало. Тож думки, історії — із заголовками «Мигдаль для серця», «Імбир для душі», «Шпинат для мізків». Вийшла у світ книжка «Душевні рецепти», що об’єднала ці три збірки та нову «Родзинки радості».

— На завершення нашої розмови хоч одну родзинку радості назвете?

— У розділі «Родзинки радості», який, можливо, колись вийде окремою книжкою, є новела «Три мої сили». Це філософія мого життя-буття. Перший постулат: наше від нас не піде, все, що пішло, було не нашим. Другий: все буде так, як має бути, й нічого з того, що бути не має. Третій: якщо важко й утомився йти, просто рахуй кроки. Кажучи інакше, це сили відпускати, приймати та досягати.

ДОСЬЄ: 

Народилася 21 травня 1978 року в селі Кошляки на Тернопільщині. 1995 року закінчила Великоходачківську ЗОШ, 2000-го — Тернопільську академію народного господарства (нині Західноукраїнський національний університет), 2011 року Українську академію друкарства у Львові.

Працювала редакторкою, ілюстраторкою, дизайнеркою-верстальницею, бібліотекаркою. Засновниця та керівниця креативної студії «ІРИска». Нині заступниця головного редактора тернопільського видавництва «Мандрівець».

Член Національної спілки письменників України. Авторка майже 20 книжок для дітей та дорослих.

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Урядовий кур'єр