Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Талант радіти життю

18.04.2021 15:13   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

Цій історії купа років. Випадково опинившись у Києві, де не була кілька років після закінчення університету, вирішила провідати одну далеку-далеку родичку, тітоньку Ніну. Це була дуже цікава особистість. Таких людей після неї, щирих і відкритих серцем, зустрічала у житті дуже мало. А на той час – і поготів. Зазвичай спілкувалися ми з нею епістолярно. Коли я була студенткою, то дуже часто заходила до неї на гостину. До речі, наше перше з нею знайомство у свій час відбулося в дуже цікавий спосіб...

У дитинстві я любила дописувати в різні дитячі газети. Дуже часто мої міні-оповідання друкувала республіканська «Зірка». Специфіка тодішніх видань трохи відрізнялася від теперішніх: газета друкувала під дописом повну домашню адресу. А оскільки тітонька Ніна завжди душею була молода, то вона час від часу почитувала всі дитячі газети, які друкувались в тодішньому Союзі. Якось вона взяла до рук черговий примірник «Зірки» і побачила там рідне прізвище. Таке саме, яке було колись у неї в дитинстві. З розмов своїх прародичів знала, що «пуповина» роду «закопана» на Черкащині в селі Мошурові. Тож не довго думаючи, написала мені листа. Я тоді навчалася в п'ятому класі. Уявіть собі, що до десятого класу ми з нею жваво листувалися. Я зовсім не відчувала, що вікова різниця між нами була аж сімдесят років! З моєю бабусею вирахували її родинний статус: тітка доводилася трьохрідною тіткою… моєму батькові.

Київ відтоді дуже змінився і став чужим. Спогадами на мене (як я собі уявляла) не війнуло зовсім. Мого Києва, міста моєї студентської юності вже давно не було. Воно кануло в Лету, розчинилось у вічності. Десь подумки я навіть зраділа такому розвитку подій-вражень, бо відтак залишалось більше часу, аби поспілкуватися з тіткою. Тим більше, що останні листи від неї несподівано почали надходити із зовсім іншого місця проживання – з якогось пансіону для людей похилого віку. Мені просто в голові не вкладалось, як тітка могла там опинитися, маючи в Києві власну квартиру і одну- єдину доньку, щоправда, та жила давно у Чернівцях. Я заздалегідь подзвонила із залізничного вокзалу на нову адресу, щоб переконатись у правдивості цієї інформації. На мій великий подив (бо не хотілось вірити – і квит!) чергова, яка взяла слухавку, підтвердила факт перебування тітоньки Ніни на їхній території. Більше того, вона повідомила, що тітка вчора повернулась з реанімації, де провела... аж вісімнадцять днів! Після почутого я почала згадувати: скільки ж це тітоньці років? Як не крути, як не верти, а виходило, що за дев'яносто...

І яким же великим було моє здивування, коли  нарешті побачила тітку! На ліжку сиділа миловидна, усміхнена жінка: у святковій сукні, із зачіскою і навіть підфарбованими губами. Я бачила, що сидіти їй ще важко, але вона, довідавшись про мій приїзд, не хотіла, щоб я бачила її іншою – слабкою і змарнілою. Шостим чуттям я відчувала, що вона світилася зсередини щастям  від того, що в неї були гості, і це додавало їй сил: і духовних, і фізичних. Вона навіть чай приготувала і пригостила печивом. З нею було цікаво розмовляти, бо ця жінка була в курсі всіх подій: і політичних, і економічних, і духовних!

Несподівано у вікно, яке виходило на балкон, хтось тихенько постукав. Це була... білка.

– Ой, я зараз вас познайомлю. Це Руденька, – радісно зреагувала на прихід звірятка тітонька. – Поки не пригощу її чимось, нізащо не піде. Така ласунка. Зараз, зараз, моя дорогенька. Я збираю для неї гостинці, розмовляю з нею, а вона слухає, вушками «стриже» і нікуди не тікає. Це таке диво!

Руденька дочекалася на свій гостинець, акуратно взяла в лапки горішок і...тільки її й бачили.

– Мабуть родичам понесла, вона дуже турботлива тваринка, – не могла натішитися пухнастою подружкою тітонька.

– Скажіть, чесно, вам буває тут сумно?

На якусь мить, а, може, то мені тільки здалося, в кімнаті запанувала тиша. Тітка важко зітхнула і раптом зізналася:

– Ще й як... Бачиш, – вона показала на велике збільшене фото молодої і вродливої дівчини (Ніна на ньому була юна і безтурботна). – Бувають зранку моменти, коли я не можу не те що встати, рукою порухати. І тоді це фото «піднімає» мене з ліжка. Я розмовляю з ним приблизно так:

– Ніно, і тобі не соромно! Ти повинна встати так само хутко, як ти робила це 60 і 70 років тому. Слухай, я тебе просто не впізнаю! Молода і красива – ось яка ти насправді. А там – на ліжку, це не ти, розумієш, про що я?

Тітка Ніна після цієї «промови» уважно спостерігає за виразом мого обличчя (а, може, й очей...) і завершує свій монолог ось так:

– Я не знаю, що зі мною відбувається насправді, але це фото... Воно діє на мене, як гіпноз. А ще… я, дитино, багато молюся. – Тітка сказала це так, ніби кудись поспішала і відразу перевела розмову в інше русло.

І хоч як мені було незручно, я все ж таки не втрималась і запитала: «Як ви тут опинилися, якщо не секрет?»

– А, ти про це... Я зробила королівський жест і віддала квартиру онуці. А оскільки – ветеран війни, то в мене багато пільг. І цей пансіон (тітка вперто називала будинок для старших людей пансіоном, щось було в ній високе і шляхетне – вона в усьому бачила тільки гарне й добре) – це також одна з моїх пільг. Тут й справді добре. І головне, що я нікому не набридаю, а належу сама собі.

Коли ми виходили з кімнати, вже в коридорі вона тихенько мені прошепотіла на вухо: «Ти хоч нікому тут не проговорися, що мені давно вже не 90, бо ж все одно не повірять».

Згодом через два роки я була в Києві і знову завітала до тітоньки. Вона знову при зустрічі світилася щастям і випромінювала тиху внутрішню радість. Щось і справді було в ній таке, що тягнуло до себе, немов магніт. Тітка Ніна вже помітно здала, але з усіх сил намагалась триматися. Навіть вийшла проводжати мене до пансіонських воріт. Чемно попросила спертись на мою руку, одягнула окуляри від сонця і мовила в своєму репертуарі:

– Сьогодні треба виглядати гарно, бо сонечко таке лагідне і тепле, останнє осіннє сонечко.

Вона сказала глибоку життєву правду: це й справді було останнє у її житті Сонечко...

А поки ми йшли у напрямку воріт, вона давала «характеристику» всім, хто прогулювався хвойним сквериком.

– Бачиш он ту жінку? Це Петрівна. Спочатку мені її було шкода, коли діти привезли її сюди. А потім я зрозуміла для себе, чому вони це зробили. Вона вічно всім незадоволена. І тільки бурчить і бурчить. Я б сама її теж кудись відвезла звідси, якби могла, на якийсь острів. Ну, звісно, я жартую…

– А он та, що крайня, Микитівна, вже всіх дістала. Ще ніхто не чув тут від неї доброго слова. Діти готові їй небо «прихилити», а вона їм кляне і кляне. Як можна?! Адже тут всі умови: годують, одягають, педікюр, манікюр... Знаєш, я ж могла теж поїхати до доньки жити в Чернівці. Але навіщо? Тут я вільна пташка, у мене багато друзів. А у доньки я буду хто? Теща. А тут я – Ніна Калинічна.

Останнє слово тітонька сказала з підкресленою інтонацією, вкладаючи в нього особливий і відомий тільки їй одній зміст.

Наостанок вона загадково усміхнулась і мовила:

– Слухай, у мене є один гарний задум, чи як там сьогодні люблять говорити, проєкт. У нас тут багато зібралося жінок з іменем Ніна. Я хочу їх всіх об'єднати, написати сценарій, запросити телевізійників, розказати людям як важливо радіти кожному дню і дякувати Богові за все, що маємо – і за радісні миті, і за сумні, бо у випробуваннях гартується душа. А що? Зробити таке собі «Ніна-шоу». Уявляєш, як це буде славно!

Наступного тижня мені передзвонили з пансіону і переказали, що тітонька Ніна відійшла... за межу, в інші світи.

Спочатку я… не повірила. Перша думка була: «А як же проєкт?» Потім до мене дійшло: тітки вже нема. Я подзвонила в пансіон. Медсестра розповіла, як все сталося. Тітка гуляла коридором, коли їй раптово стало зле. Чергова допомогла зайти в кімнату і лягти в ліжко. Старенька подивилася на неї віддаленим поглядом і сказала, вибачаючись:

– Сонечко, вибач, дорогенька, що завдаю тобі стільки клопоту. Але інакше не можу. Мушу йти, чоловік мене кликав. А я так давно вже чекаю на зустріч з ним...

Як сказала – так і зробила. Пішла.

Упродовж року я продовжувала отримувати від тітки Ніни листи: вони були життєрадісні, оптимістичні, глибокого філософського змісту. В кожному з них були світлини з її альбому: теплі і гарні. Зберігаю їх ще й досі. Щоразу поривалась їй відписати, але... куди вже напишеш. І тоді я йшла в церкву. Замовляла за упокій її душі парастаси і запалювала свічку. У мене завжди було відчуття, що вона мене бачить і чує, а ще тішиться від того, що я не сумую за нею, а знаходжу розраду в молитві. Згодом дізналася: листи тітка підготувала заздалегідь (і не лише мені), а перед «відходом» попросила медсестру, щоб та щомісяця відсилала їх. Її душа відчула суголосну спорідненість з моєю. Так само, як відчула її колись і моя…


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews