Як не згубити душу і бути щасливим? Відповідь у романі Оксани Щирби

09.04.2021 12:13   Джерело: TeNews
Опубліковано : Валентина Семеняк

Крем’янчанка, а нині киянка – журналістка і письменниця,співзасновниця, голова правління у ГО «Здоров’я жіночих грудей» Оксана Щирба ще школяркою дописувала в обласну газету «Вільне життя». Студіювала науку в Українській академії друкарства (м. Львів) за спеціальністю «Видавнича справа і редагування» (напрям – журналістика). У її творчому доробку книга оповідань, новел та повістей «Стежка в долонях», яка увійшла до списку українських бестселерів 2017 року. А в квітні наступного стала переможницею премії «Літературні відкриття року – 2017» за згадану книжку. У грудні 2018 року вийшов у світ її гостросюжетний соціально-психологічний роман «Ілюзії великого міста». Нещодавно з’явилась нова книга «Падаючи вгору».

Щирба, Оксана. Ілюзії великого міста / Оксана Щирба. – К. : Саміт-книга, 2018. – 272 с.

Цей багатопанорамний соціально-психологічний роман сміливо може слугувати певній категорії батьків життєвим підручником, а саме – як не треба виховувати свої чада і, водночас, як треба. Незважаючи на те, що у книзі «Ілюзії великого міста» йдеться не лише про долю мажорного синка, а й про дітей із середньостатистичної сім’ї, тексти спонукають до глибоких роздумів і до певних висновків. А саме – завжди пам’ятати про те, що діти – це пряме віддзеркалення своїх батьків. А батьки для своїх дітей – розкрита книга, яка щодня в них перед очима і яку вони щодня «читають», а отже, мимоволі стають схожими на них. Тож як добре, коли це світла і незаплямована книга. Настав час сучасним батькам розповідати своїм дітям на чому тримається наша Земля (на світлих думках і добрих вчинках). Зробити це ніколи не пізно. Тим більше, що є можливість прочитати згадану книгу, що, повірте, дасть змогу уникнути багатьох фатальних помилок у майбутньому. Розповідаючи  про це, письменниця «не відкриває америки», бо вкладає в уста одного з головних героїв важливий посил: «А як? Як ви мене виховували? Ви забули, як пропадали довгими днями та вечорами на клятій роботі, а зі мною скрізь вовтузилася ненормальна Нора…». («Хлопчик відчував усе менше і менше уваги з боку батьків. Любов почали вимірювати грошима – їх було так багато, що Нвер міг робити із банкнот сніжинки-витинанки. Дитяче серце стугоніло голодом за материнським теплом, холодом і байдужістю до інших людей…»).

У романі дві сюжетні лінії (Нвер і Назар) , які майстерно «зшиті» і переплітаються між собою сповідальними відступами першого персонажа. Знайомство починається несподівано – з реанімаційної палати, куди, потрапляє Нвер, представник «золотої» молоді, у якого пріоритетними у житті були секс, алкоголь і наркотики. На противагу йому інший персонаж – Назар, живе у хрущовці, в інвалідному візку. Якщо тут переважає доброзичливий родинний клімат, то в сім’ї багатія – зради, гнів, обман, злість, приниження. Хлопці зустрінуться у житті лише двічі. Вперше, коли Нвер їхатиме на шаленій швидкості і зачепить людину у візку. На щастя, Назар залишиться неушкодженим, понівеченим буде візок. Замість допомогти – він втече, але перед тим кине у простір жахливу і руйнівну фразу, яка невдовзі повернеться до нього назад (інваліди не люди і він проклинає їх)… Кажучи образною мовою, вона (фраза) облетить земну кулю і, повернувшись назад,  вп’ється йому самому в спину. Закон бумерангу спрацює блискавично. Це його проголосив колись Ісус Христос, сказавши: «Що посієш, те й пожнеш». За своє коротке життя Нвер встигає «посіяти» багато біди, жорстоких і цинічних вчинків. Тому й не дивно, що за якийсь час стане пожинати гіркі наслідки посіяного. Відтак сам опиниться в інвалідному візку і відчує на власній шкірі –  як то воно, бути людиною з обмеженими можливостями. Саме в цей час і зустрінуться вони вдруге, але вже обидва в інвалідних візках…   

Роман пронизаний смисловою напругою, яка не відпускає. Порушені теми нібито й загальновідомі (система людських цінностей в соціумі, любов – батьківська і материнська, кохання, свобода, отчий дім, мала і велика батьківщина, інклюзія), але те, як авторка «розкручує» сюжетні ходи – вражає. Бо фінальні розв’язки «кармічних вузлів» іноді настільки несподівані, що після їхнього прочитання відкладаєш книжку вбік, заплющуєш очі … Ще раз пропускаєш перед внутрішнім зором зафіксоване пам’яттю, «приміряєш» до себе: а я? Як вчинила б, якби опинилась у подібній ситуації? Поряд з яскравими відчуттями (їх таки менше) переважають душевні переживання.

Незважаючи на молодість, авторка захоплює своєю життєвою і зрілою мудрістю, окремі її речення легко розбираються на афористичні цитати: «Насолоджуючись хвилинами, у мене немає часу на образи й ненависть», «Ти обираєш все за кольором і виглядом, за картинкою, а я – за вмістом», «Помічаймо тих, хто нас любить – інколи божевільно, але щиро й без фальші. Любімо їх, поки є час, можливість і вони – ті, без яких це життя не матиме сенсу», «Будь-які зміни містяться поза межами звичного простору», «Тілесна близькість не завжди породжує духовну. З часом відстань відчуження лише зростає. А кохання так і не народжується». Не можу не поділитися окремими реченнями, які спалахують багатством художньо-виражальних засобів, аби ще раз відчути талант письма обдарованої майстрині слова. «Уся сім’я сиділа на старому дивані, який час від часу порипував, закашлювався, мов дідусь, хворий на астму…», «Ще трохи – й емоції брата закиплять, немов олія на пательні, готові вибухнути від найменшої краплі води», «Він тривав так довго (період іншого життя), що хлопцеве єство почало гуснути, згортатися клубками, братися хвилями, ворохобитися, нуртувати, кипіти та вибухати», «В таксі Хрещатиком мчить заплакана й зажурена осінь, будинки накидають собі на плечі пледи туману, щоби себе й мешканців своїх зігріти», «Час невблаганно карбував на календарях глибокі мітки – червоним, білим і чорним кольором вишиваючи сьогодення. Нишком спала вічність, розхристана і розіп’ята», «Подумки Каріна порівнювала його сльози зі зливою, літньою грозою і навіть із густим і великим градом. А потім із крижаною густою мжичкою – безперервною, рясною і нещадною, яка руйнувала навіть найкоротші проблиски радості». Не можу оминути вкраплені і повернені у «тіло» роману українські соковиті слова. У свій час вони були витіснені (а чи свідомо знищені?) із загального вжитку, однак які є у творах відомих письменників Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, Уласа Самчука, Михайла Коцюбинського, Миколи Бажана, Дмитра Павличка та багатьох інших, і які помилково дехто називає  діалектами: сіданка – сідниці, вандрівка – мандрівка, заглада – смерть, гамалик – потилиця, десниця – права рука, шабатурка – скринька, простець – шлях, рамена – плечі тощо. 69 повернених до життя слів! Честь і хвала за це Оксані Щирбі! Як важливо, що це відбувається (відбулося!) саме сьогодні, коли рідну мову «душать» вже не тільки росіянізмами, а й  англонізмами… Вдало використана художня деталь з червоними помідорами, які після аварії починають «переслідувати» Нвера на рівні свідомості. Де б він їх не бачив, його відразу охоплював жах вкупі зі страхом,  відтак хлопець впадав у глибоку депресію. Ті помідори мав хлопець в інвалідному візку (себто Назар): під час ДТП вони перетворились у червоне місиво… Дитинство Нвера – вірменського хлоп’яти проминуло у рідній Вірменії, в Єревані. Це спомин про найщасливіші миті у його житті, адже там сім’я була завжди разом – єдиним цілим, єдиним стержнем. Однак тривало це не довго, доти, доки батьки не переїхали до України.

Чому письменниця назвала роман «Ілюзії великого міста»? Що стоїть за цим латинським словом illusio, яке в перекладі означає викривлене, хибне сприймання дійсності? Як відшукати, а, може, й відчути оту невидиму тонку грань між реальним і нереальним, що «породжує» собою оте (будь-яке) велике місто? Як знайти себе в ньому, як не загубитись (не згубити душу), не збайдужіти, не розчаруватись, а ще й, навпаки, незважаючи ні на що, жити, кохати, творити, допомагати іншим, напрацьовувати у собі правдиві чесноти – співчуття, милосердя, щедрість, добросердечність, вдячність («Як зігріло його душу (Нвера) оте її щире «дякую»! Чому раніше хлопець не робив цього? Не допомагав матерям, хворим чи незрячим, словом, усім, хто цього бодай потребує?»)… Відповіді на ці питання у згаданому романі. Можна купатись у розкоші і бути нещасливим (Нвер): «Я щасливий. Щасливий. Стоп. Невже я намагаюся себе в цьому переконати?», а можна не розкошувати, але… купатись у щасливих буденних миттєвостях (Назар): «Назар усміхався, його обличчя випромінювало те сяйво, яке зазвичай називають щастям».

У всі часи людство прагнуло відшукати відповідь на питання: «Що таке щастя?». Ці пошуки тривають й досі. І це нормальне явище, бо все залежить від внутрішнього стану кожного з нас, від світогляду, від набутого досвіду. Шукають відповіді на це філософське питання й герої згаданого роману. І у кожного з них своя правда, своя відповідь. Навіть у батьків Нвера, які «За багатством загубили своє щастя, втратили одне одного і найголовніше – те, заради кого старалися усі роки, – спільного сина».

В українській літературі ХХ-ХХІ століття чимало урбаністичних творів про різні міста. Як тут не згадати, хоча б, «Місто» Валер’яна Підмогильного! Чимало письменників описували у своїх творах Київ. До списку вже відомих (Ірина Жиленко, Гео Шкурупій, Аттила Могильний, Юрій Андрухович, Юрко Позаяк, Олесь Ільченко та інші) – всі, хто писали на урбаністичну тему, додалось нове яскраве ім’я, сучасна письменниця Оксана Щирба. У кожного автора своє бачення про місто та його героїв, своєрідне і неповторне воно й в авторки роману «Ілюзії великого міста».

Якби хто мене запитав: «То про що ж цей роман?». Відповім. Таки про щастя. Про його безкінечні грані і миттєвості, які поряд. Про щастя, яке маємо, але не цінуємо. Починаємо цінувати після того, коли втрачаємо. Якщо ви міркуєте, що його можна купити на базарі, – кажуть на Сході, – то ви глибоко помиляєтесь. Жодна компанія не надішле вам його поштою, бо, насправді, щастя знаходиться… всередині вас. Все залежить від вашої віри: в себе, в Універсум. Іншими словами – у Любов. Але не в тимчасову, а ту, яка і є сама Вічність. Саме про цю Любов і йдеться в останньому розділі роману «Коли тебе люблять»… «Ти обираєш все за кольором і виглядом, за картинкою, а я – за вмістом, – переконливо каже Назар Нверу під час несподіваної зустрічі (обоє в інвалідних візках). – Може, зовні я виглядаю нещасним, і моє життя темне, як цей синій помідор, але в душі я цілком щасливий. Бо живий. Насолоджуючись хвилинами, у мене немає часу на образи й ненависть. Тому і не тримаю на тебе зла». Ось воно, найважливіше. Добрий взірець для наслідування. І як тут не погодитись з авторкою роману?


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews