Чи має сучасне поняття Креси досі бути суперечливим?

09.04.2021 11:13   Джерело: site.ua
Опубліковано : Новини Тернопілля

Українці здебільшого не так багато розуміють, що саме мають на увазі поляки, коли говорять про Креси. Проте напевно найпоширенішою першою асоціацією при згадці про них є діяльність так званих «кресових» організацій, які об’єднують нащадків поляків, що проживали на території Західної України. Насичені російською агентурою, вони просувають ідею повернення «втрачених» територій та накручують ненависть до українців і України. Типовим прикладом є засновник руху «Побратимство кресов’ян» Конрад Ренкас, один із заступників заарештованого у 2016 році Агентством внутрішньої безпеки лідера партії «Зміна» Матеуша Піскорського, який з 2013 брав участь у діяльності російської розвідки проти Республіки Польщі.

Зовсім свіжим є інший приклад – звернення «кресових» середовищ до міністра освіти і науки Польщі Пшемислава Чарнека із закликом обмежити прийняття студентів з України, провести спеціальні заняття з «дебандеризації» тих, що вже навчаються, запровадити постійний нагляд за школами з українською мовою навчання в Польщі тощо. Серед підписантів листа - відомий своїми українофобськими висловами ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський, письменник Станіслав Сроковський, історик Володимир Осадчий та інші.

Потрібно підкреслити, що на цей випад вже відреагувало четверо польських істориків, спеціалістів у сфері польсько-українського минулого. Ґжеґож Мотика, Ґжеґож Грицюк, Ян Пісулінський і Маріуш Зайончковський оцінили його як «ініціативу із антисемітським та антиукраїнським змістом, яка могла бути провокацією, спрямованою на розпалення ворожнечі у польсько-українських відносинах». Науковці наголосили, що лист «кресов’ян» «шкодить інтересам Республіки Польща», відповідає «очікуванням історичної пропаганди Кремля у сфері польсько-українських відносин» і є «частиною послідовної політики Росії щодо пам’яті Другої світової війни та тоталітарних режимів у Центральній та Східній Європі».

Однак ототожнювати «кресовість» із цими діячами вкрай невірно. Необхідний нашим народам діалог повинен базуватися на розумінні культурної спадщини сусідів, їх сприйняття історичних подій, а також легенд та епосу, які зрештою при уважному розгляді нерідко виявляються набагато більш спільними, ніж видається нам на перший погляд.

 

Відомо, що перш ніж розпочинати дискусію із прагненням почути своїх візаві, потрібно передусім визначитися з дефініціями та змістом, що в них вкладається. Що значать «креси» та «кресовість» для сучасних поляків і який стосунок до них мають і наші з вами землі та предки, детально розкриває відомий польський політолог та історик, професор Лодзького університету Пшемислав Журавський вель Граєвський (наводиться мною в українському перекладі).

Чи має сучасне поняття Креси досі бути суперечливим?

 

Роздуми на тему питання, чи є поняття Креси досі суперечливим, можна коротко підсумувати - ТАК. Оскільки цей термін викликає негативні відчуття у багатьох білорусів, литовців та українців, значить він є контроверсійним і це треба взяти до уваги. Тому основне запитання звучить інакше. Воно стосується не того, чи є це поняття контроверсійним, а того, чи надалі повинно вважатися таким нашими сусідам зі сходу - пише спеціально для Kresy24.pl професор Пшемислав Журавський вель Граєвський, історик та політолог з Лодзького університету.

Креси і кресовість настільки глибоко вкорінені в польській культурі, що пропозиція відходження від цього терміну в сенсі прагматичному (тобто розгляду з точки зору того, можливо це чи ні) є абсолютно нереальною, а у моральному – обурливою, цього разу вже для поляків. Вирішення проблеми чутливості терміну Креси полягає не у видаленні цього слова з публічного простору, а в поновному взаємному пізнанні наших народів (білорусів, литовців, поляків та українців) після періоду московської неволі та пов'язаної з цим ізоляції в міжлюдських контактах. Їх відновлення після 1991 року дає шанси на поновне взаємне пізнання власних культур і ментальності з прийняттям властивих їм традиції та понять.

Оскільки вилучення з польської мови терміну Креси, а з польської культури поняття кресовості неможливе, а сам термін наразі є дратівливим для наших сусідів зі Сходу, потрібно терпляче пояснити їм, що в польській мові та польській культурі він не має пейоративного значення, тобто пов'язаний не з відсталою периферією чи підпорядкуванням, ані також польським пануванням над не поляками, а з героїзмом захисників кордонів - із вартовими біля брам Речі Посполитої, на плечах яких трималося процвітання та безпека її народів, з жертовним патріотизмом та багатством культури, мов, визнань та звичаїв - багатства, яке слід згадувати та визнавати як спільну спадщину, що належить всім його спадкоємцям, а не як окремі конфліктуючі і конкуруючі між собою національні спадщини та пам’яті.

Чи шотландські чоловічі спідниці - кілти та шотландські відповідники сурм – волинки, це шотландська традиція, але вже не британська і чи британці, які не є шотландцями (англійці, валлійці та ірландці з Ольстера) не мають права вважати їх одним із спільних символів британськості? Чи змінює щось той факт, що шотландці та англійці билися між собою завзято та часто дуже жорстоко? Бували навіть і часи, коли і кілти, і волинки були заборонені англійцями.

Звичайно, існує суттєва різниця між народами Великої Британії та народами давньої Речі Посполитої. Велика Британія існує донині, і жодна іноземна держава не нищила її культури, а її народів не денатуралізували. Річ Посполита впала 225 років тому і всі її народи пройшли найрізноманітніші стадії і форми неволі. Однак її культурну спадщину не вдасться точно розділити між сучасними народами, так як і не вдалося би викреслити з британськості окремі та взаємно непроникаючі культури народів, які її складають. Вернигора завжди буде віщувати майбутнє Польщі з українських курганів.

«Дзяди» ніколи не будуть лише білоруськими, а великий князь литовський Вітовт на картині Матейка та стовпи Гедиміна на литовській хоругві будуть для поляків іконами перемоги під Грюнвальдом. Звичайно, кожен запитуваний про це поляк легко визнає, що це була польсько-литовська перемога, а як задумається, то додасть, що в литовських хоругвах більшість воїнів становити предки сьогоднішніх білорусів і українців, а в польських хоругвах із земель від Перемишля до Кам’янець-Подільського служили переважно русини - лицарство руського, белзького та подільського воєводств, які на той час вже понад 60 років належали до Корони Польської. Однак нікому не спаде на думку, що якийсь історичний сенс мала би спроба приписати цю перемогу тільки одному з цих народів та визнати, що інші не мають права на цю традицію та славу.

Единбург є не кресовим містом Англії, а столицею Королівства Шотландії, подібно до того, як Вільнюс не був кресовим містом Польщі, а столицею Великого князівства Литовського, Київ в межах давньої Речі Посполитої був столицею Коронної Русі, тобто сьогоднішньої України, а Гродно було містом, у якому відбувався кожен другий сейм Двох Народів - містом, яке ділило цю функцію з Варшавою.

 

Столичність виключає кресовість, отже тоді - до 1795 року не було Кресів у такому розумінні цього слова як у ХХ столітті. Бо Річ Посполита була не національною державою поляків, а становою державою багатоетнічної шляхти, що сповідувала різні релігійні визнання, яка щоправда полонізувалася, особливо з другої половини XVII століття, але все ж зберігала політичну свідомість локальності литовської, української (в географічному розумінні цього слова - тобто київсько-чернихівсько-брацлавської), подільської, вітебської, могилівської, лівонської, мазовецької, малопольської, великопольської та ін.

Так було (із зазначення еволюції до етнічної національної свідомості з другої половини XIX століття) до кінця її існування - тобто до 1917-1945 років, коли ця соціальна група була повністю знищена. Не було також організованої державою масової польської колонізації, що змінювала етнічність якихось земель, за винятком полонених, викрадених литовцями з Мазовії та осаджених у литовських пущах до унії, тобто в XIII i XIV століттях. Дикі Поля поступово заселялися ким вдавалося, але руських магнатів, які владарювали на них і поступово полонізувалися, таких як Вишневецькі не цікавили ані мова, ані визнання спроваджених на ці землі селян або включених до складу їх придворних хоругв солдатів, які піддавалися швидкій рутенізації, або як би ми сказали зараз, українізації (адже значна частина прибулих це були люди, які утікали на ризиковану українську свободу від феодальних повинностей, що накладалися на ці верстви населення в інших частинах Речі Посполитої і сусідніх країнах від Валахії до Чехії, або мали інші проблеми із законом і хотіли якнайскоріше поєднатися з оточуючою їх українськістю і «зникнути» в ній).

Сюди також приїжджали іновірці, які тікали до Польщі від релігійних переслідувань, характерних для тогочасної Європи (досить згадати хоча б приклад гетьмана Пилипа Орлика, який вів свій рід від чеських гуситів). Таким чином, не існувало поняття Кресів як територій "недостатньо польських", оскільки етнічна приналежність в ту епоху ще не була частиною політики.

Отже поняття Кресів змінюється в часі, як у реальному часі - тобто цей термін розумівся по-різному в різні епохи, як і в описаний час, інакше він розуміється і сьогодні - залежно від того, чи говоримо ми про XVII чи XX століття. Креси є одночасно кресами Речі Посполитої – які захищаються разом з білорусами, литовцями та українцями від московських, татарських чи турецьких вторгнень, так і в іншому розумінні - кресами Польщі (яка до 1918 року була лише частиною, а не всією давньою Річ Посполитою), і лише в цьому другому розумінні кресовість має забарвлення суперництва за названі так землі з "кресовими народами" - насамперед українцями (на практиці галичанами) і меншою мірою (при чому ми тут говоримо про історичну пам’ять поляків, а не про реалії справжньої історії) з литовцями та в абсолютно маргінальному вимірі з білорусами.

Існує пам’ять про польсько-український конфлікт за Львів, Східну Галичину, Волинь та Бещади (про Холмщину знають вже лише історики-спеціалісти). У Польщі вона затуляє цілісну картину стосунків з Україною, які, зрештою, не обмежуються лише її теперішніми п’ятьма західними областями. Що стосується Наддніпрянської України, то історія взаємовідносин - це історія союзу 1920 року, а не боротьби та суперництва. Існує також, хоч і набагато слабша пам’ять про конфлікт з Литвою за Віленський край (але вже не про Сувалкію, про яку не пам’ятають).

На практиці немає пам’яті про суперечки з білорусами, адже і на щастя, поляки та білоруси ніколи не воювали між собою під своїми національними прапорами. Навпаки - в умовах панування Москви на цих землях білоруськість могла вільно проявлятися лише в польському повстанському таборі в 1863 році або поряд з Військом Польським в підрозділах генерала Станіслава Булака-Балаховича - в 1919-1920 роках.

На сьогодні найпопулярнішим значенням терміну «Креси» є охоплення ним земель, втрачених Польщею в результаті Другої світової війни, які тепер належать Литві, Білорусі та Україні. Коли ми додаємо прислівник «далекі», поняття Кресів поширюється на землі Першої Речі Посполитої до кордону 1772 року, а коли ми говоримо «Креси найвіддаленіші», ми сягаємо кордонів Литви та Корони перед війнами 1648-1667 років, але про них в основному ніхто не пам'ятає, за винятком дискусії про історію та шкільних тестів. У такому випадку Креси - це Забрані Землі.

Так їх називали після 1815 року, коли на Віденському конгресі із земель центральної Польщі було створено маленьке Королівство Польське, яке називалося конгресовим, щоб відрізняти його від справжнього, з російським царем як «королем Польщі» на троні, але з власною адміністрацією, сеймом, університетом та армією - останньою під командуванням великого князя Костянтина Павловича, надзвичайно огидною фігурою у польській традиції.

Королівство Конгресове (інша назва - Царство Польське, або т.зв. Конгресівка – прим.) було створене з частини давніх земель прусського та австрійського «заборів», звільнених під час наполеонівських воєн та перетворених під протекцією французького імператора у Варшавське герцогство. Після падіння Наполеона воно було завойоване Росією, і після того, як Великопольща була передана Пруссії, а Краків відокремлений як протекторат трьох держав-учасників поділу, приєднане до Російської імперії на основі персональної унії з описаними вище формами автономії в 1815-1831 роках, зґвалтованими Росією.

Однак Росія не реорганізувала у такий спосіб жодного фрагменту земель колишньої Речі Посполитої, загарбаних до 1795 року, і навіть приєднала безпосередньо до імперії Білостоцький округ, який у 1795-1807 роках належав до Пруссії. Таким чином, землі колишньої Речі Посполитої, що потрапили під владу Росії, і не були Королівством Конгресовим, після 1815 року називалися Забраними Землями. Поняття Кресів ще не існувало, але тоді народився один із їх чинників, що їх визначатимуть. Цим чинником стало московське завоювання. Для того, щоб будучи білорусом, литовцем чи українцем, зрозуміти значення поняття Кресів в польській ментальності, необхідно усвідомити, що з польської точки зору ці землі були втрачені на користь Росією і через застосування брутального російського насильства.

 

Це не Литва, Україна та Білорусь відірвалися від Речі Посполитої, це Москва їх вирвала з неї. Насправді ситуація була дещо складнішою (особливо з огляду на козацькі повстання в Україні та роль найбільшого з них у 1648-1654 роках, що відкрило Москві шлях до панування над народами Речі Посполитої), проте залишається фактом, що Росія була грабіжником цих земель чи то у царській чи у радянській інтерпретації. З польської точки зору, не були ними литовці, білоруси та українці - вони були їх законними власниками або співвласниками (тут ще раз використаємо британську аналогію для розуміння польського погляду на це питання - врешті-решт, англієць у Шотландії не почувається іноземцем, хоча він знає, що це Шотландія, а не Англія, але її захоплення іноземною державою сприйняв би як анексію рідних земель).

Водночас, пам’ятаймо, що стосовно Першої Речі Посполитої ми говоримо про неї як державу ще до народження сучасних націй і стара литовсько-руська шляхта, така як Міцкевичі, Ваньковичі, Киневичі, Тишкевичі, Білевичі тощо, відчувала себе настільки ж литовсько-руською в історичному значенні цих слів, як і польського у значенні "річпосполитанською". Чи Міцкевич, народжений у Новогрудському краї (етнічно білоруському), пишучи польською мовою "Литво, Вітчизно моя» був нащадком "польських колонізаторів" – і навпаки, чи був він білорусом? Звичайно, що він ніколи так про себе не думав, хоч і виріс власне з цього етносу.

Він був він литвином? Якби його запитали, він без вагань би це підтвердив. Він був він балтом і розмовляв литовською? Ні. Чи був він поляком? Якби його запитали, він також не вагався би з стверджувальною відповіддю, це не здавалося суперечливим для людей того часу (врешті-решт, шотландець, який розмовляє англійською мовою, і не розмовляючи гельською, не стає англійцем, але це не заважає йому бути британцем), і не потрібно насильно для тих і попередніх епох застосовувати сьогоднішню національну свідомість.

Оскільки вона в теперішньому вигляді не існувала, то і заснованого на ній поняття Кресів і кресовості у формі, створеній після 1918 року у відношення до східних земель Другої Речі Посполитої (тобто як територій етнічно змішаних з "недостатньою польськістю"), також не могло існувати. Тому, говорячи про XIX століття, ми можемо використовувати його лише у значенні Забраних Земель. Це значення поширювалось на поняття Кресів у ХХ столітті, хоча кресовість ХХ століття лише цим значенням не обмежувалася.

Ще раз підкреслимо, що як у ХІХ, так і в ХХ століттях ці землі були відібрані у Речі Посполитої Росією, а не у Польщі - Білоруссю, Литвою та Україною, бо вони ніколи нічого у Польщі не забирали. Більш того, використовуючи їх білоруськість, литовськість чи українськість як привід забрати ці землі у Польщі, Росія/СРСР, самовільно вирішувала, що є Польщею, Литвою, Білоруссю та Україною, а що вже або ще ними не є. Адже навіть у XX столітті, коли етнічні польський та литовський націоналізм, а також польський та український націоналізм зіткнулися між собою, не це зіткнення вирішило долю воюючих між собою народів, а російська агресія, яка на цих територіях розділила ці народи і волею Кремля відокремила їх самовільно визначеними кордонами, ізолюючи їх на близько 50 років за допомогою радянської системи.

Росія не належить до Кресів, але це московська агресія визначила їх. Креси вже давно перестали бути тим, чим вони були спочатку - пограниччям Речі Посполитої з Кримським ханством на незаселених Диких Полях, що тягнуться від Могильова-Подільського лінією, що біжить далі на схід і південь від Торговиці, Гуляйполя, Чигирина і Крилова та повертає на північ на Путивль. Тема пограниччя з ісламським світом втрачена в історичному забутті. Кресовість стала визначатися не турецько-татарською загрозою, а московськими вторгненнями і, зрештою, поневоленням.

Отже, у польській традиції Креси - це простір боротьби з Росією за незалежність Польщі, пов’язаної з незалежністю Литви, Білорусі та України. Російське панування над ними дає Москві потужну перевагу над Варшавою і перетворює саму Варшаву на "кресове місто Російської імперії". Ми до смерті цього не хочемо (тобто до здатні пожертвувати життям, захищаючись від такої долі).

Кресовість - оскільки ми сьогодні говоримо про часи Речі Посполитої Обох Народів (на той час цього поняття не існувало) є семантично близьким до пограничного лицарства і то як у шляхетському, так і в козацькому варіанті. Її можна побачити в персонажах героїв Сенкевича, які охороняють кресові станиці, таких як Єжи Міхал Володиєвський.

Зверни увагу, дорогий читальнику, на ці імена - їх символічне значення. Святий Георгій (Єжи – прим.) є покровителем Русі/України, який переміг дракона. Архангел Михаїл - це той, хто знаходився на малинових хоругвах Війська Запорізького і поруч з польським Орлом та Литовською Погонею був на гербі Національного уряду 1863 року, де він символізував Русь як рівноправного члена Речі Посполитої, не тієї, яка була реальною і впала під натиском чужої потуги та власних гріхів, а тієї омріяної, яка мала відродитися з московської неволі.

Це той самий архангел Михаїл, який сьогодні із колони на Майдані Незалежності споглядає на Київ, а в лицарській традиції Речі Посполитої є "командувачем передовим загоном небесної кавалерії». Вчитайся ще і в прізвище, мало того що Георгій і Михаїл, так до того ж ще і не Влодзінський, не Влодарський, а власне Володиєвський - від українського слова «володіти» бере свій початок, а це ж ідеальний зразок польського шляхетного кресового лицаря. Як його вирвати з польської культури і мови та куди його перенести з Лубен на Полтавщині або з Хребтієва біля Дністра чи з Кам’янець-Подільського – під Гнєзно, на Помор’я чи в Сілезію?

Кресовість - це також картина героїчної історії мужніх жінок, «кресових вовчиць», таких як Анна Дорота Хшановська, уславлена обороною Теребовлі від татар. Це спогади про спільні перемоги Речі Посполитої над зовнішніми загарбниками - як це було під Оршею над московитами в 1514 році (творцем якої, зрештою, був православний русин – великий гетьман литовський Костянтин Острозький, похований у Печерській лаврі в Києві), під Кірхольмом над шведами з 1605 року (яких знову ж таки побив великий литовський гетьман Ян Кароль Ходкевич) або в Хотині над турками з 1621 році (символом якого знову ж є Ходкевич, а разом з ним і Петро Конашевичем-Сагайдачний – найвеличніший із запорізьких гетьманів) і, нарешті, пам’ять про останню спільну перемогу - під Зеленцями у 1792 році, уявленням про яку в польській культурі є картина Войцеха Коссака. На цій картині вірні Речі Посполитій українські козаки ведуть серед польських військ, які їх гучно вітають, взятих у полон російських офіцерів.

Український чорнозем, який є символом багатства цих родючих земель, став символом багатства Кресів як таких. Таким символом не являються піски Віленського краю чи болота Полісся - це, скоріше, країна ідилічних або драматичних романсів з поем класиків та романістів. З іншого боку, Україна - країна лицарського епосу, складена з повістей і поем письменників та національних поетів-пророків XIX, що зміцнюють дух.

Так, Креси означають у польській культурі міфічний втрачений рай - спогади про золотий вік. Але вони мають одночасно і протилежний вимір. Начебто суперечливо, але це протиріччя чітко пояснюється змінністю у часі. Отже Креси є і першим і другим - і раєм, тобто пам’яттю про щасливе дитинство для тих, кого з них вигнали після 1917 року або після 1939 року, а також і пеклом, для тих, хто став свідком злочинів, що мали місце в цих "кривавих краях". Однак цей трагізм, який ми найкраще пам’ятаємо з новітніх подій, не був характерною рисою Кресів лише у XX столітті.

З часів татарських і московських нападів - з XV століття історія Кресів - це історія воєн, жорстокості та мучеництва. Поняття кресовості включає в себе і цю трагічну традицію в історії. Героїзм їх спільної оборони перед зовнішніми нападами усіма народами Речі Посполитої домінує в історичній пам’яті поляків про спільну історію до 1648 року. Потім вона починає поволі руйнуватися, але дуже поволі. Ідея спільності долі панує до 1863 року, коли у таборах повстанців все ще співали: «За усі муки Польщі, муки Литви, в ім’я всіх нашої Русі мук, на битву браття, на смертельну битву, поборемо як не опустим рук. Бо Орел Білий й Ангел та Погоня піднятись мають в свій осяяний політ...».

Кресовість ХХ століття затіняє цей образ спільних страждань та спільних битв спогадами про польсько-західноукраїнську війну у Східній Галичині в 1918-1919 роках, а потім також на Волині у 1943-1947 роках та польсько-литовський конфлікт через Вільнюс. Колишні співгромадяни та товариші по зброї проти тевтонських лицарів, московитів та турків на цьому тлі стають ворогами. У сенсі часу, у якому ці конфлікти відбувалися, на жаль, він припадає на період інтенсивного формування сучасних націй і глибоко закарбовується у пам’яті воюючих сторін, відроджуючи також і пам’ять про козацькі війни і одразу затуляючи картинами цих битв давні спільні і набагато триваліші діяння.

Ми не можемо змінити історію, але ми можемо навчитися сприймати її у відповідних пропорціях, і можемо не дозволяти їй формувати наше майбутнє в негативному сенсі. Зрештою, суперечка, яка призвела до цих сутичок, - суперечка про землі, які кожен з цих народів, слушно маючи власну рацію, вважав за вітчизну, була врегульована остаточно і дефінітивно, не будь-якою з цих націй, а шляхом імперського рішення Москви. Той, хто хотів би її відновити, повинен знати, що він знову запросить Москву до гри з усіма трагічними наслідками. Це однозначний урок сумнозвісної Переяславської ради 1654 року, яка віддала Україну на спустошення Москві – і на погибель Польщі, Литви, Білорусі і самої України.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: site.ua