Нардеп з Тернополя Андрій Шараськін розповів, що йому найбільше не подобається у Верховній Раді

24.03.2021 09:13   Джерело: Номер один
Опубліковано : Новини Тернопілля

Нардеп і «кіборг» Андрій Шараськін: «Для себе я повністю закрив партійну сторінку, тому несподіванкою було те, що я можу стати народним депутатом».

Наприкінці 2020 року Тернопільщина отримала ще одного народного депутата – за квотою партії «Голос» парламентарем став уродженець Тернополя, актор, режисер і… командир роти «кіборгів» Андрій Шараськін. Під час одного зі своїх перших робочих візитів до Файного міста пан Андрій поспілкувався із журналістами «Номер один», щоби розповісти, як йому працюється у Верховній Раді, що вже вдалося зробити, а що тільки у планах. А ще не могли ми не розпитати нашого відомого земляка про його військовий та театральний досвід. Що з цього вийшло – читайте та аналізуйте.

– Пане Андрію, Ви вже майже 4 місяці як народний депутат. Яким був Ваш перший зареєстрований у парламенті законопроєкт?

– Це альтернативний проєкт про обіг цивільної зброї і боєприпасів. Чому саме він, запитаєте Ви? По-перше, ми єдина країна в Європі, де відсутній такий закон, усе регламентується виключно внутрішньою постановою МВС. По-друге, профільним комітетом Верховної Ради запропоновано свій проєкт закону, який фактично узаконює існуючу корупційну дозвільну систему в структурі МВС. Наш проєкт розбиває неприродну монополію МВС, ми визначаємо тримачем реєстру зброї Міністерство юстиції, тобто профільне відомство. У своєму законі прописуємо процедуру підготовки навчання, знання законодавства, регламентуємо процес можливості придбання й використання цивільної короткоствольної зброї як засобу самозахисту громадян. Уже другий пленарний тиждень відкладається розгляд цього питання. За цей час уже навіть встигли провести соціологічне дослідження, де 65% респондентів вважають себе достатньо відповідальними для того, щоби мати зброю для самозахисту.

– Ви працюєте у парламентському комітеті з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва. Чому саме цей, адже могли вибрати той, який ближче до сфери діяльності, скажімо, з питань культури чи комітет з національної безпеки й оборони?

– 6 листопада 2020 року я склав присягу народного депутата. Всі квотування в комітетах були вже розписані ще в 2019 році. Святослав Вакарчук, місце якого я зайняв, був членом саме цього комітету. Спершу був неготовий морально там працювати, бо для мене головними були національна безпека й оборона. Але насправді для того, щоби здобути нашу суб’єктність, ми маємо зрозуміти, в якому світі знаходимось, а найголовніше, який національний інтерес відстоюємо у зовнішньому світі. А цим якраз займається комітет з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва. Тут є можливість доторкнутися до основи – національного інтересу, що ми власне лобіюємо і що нам треба лобіювати й відстоювати в зовнішньому світі.

– Доводилося чути, що Ви створили й очолили підкомітет з міжнародної морської політики і безпеки.

– У морській сфері виявився цілий пласт незакритих питань. У нас є величезна кількість морських угод, які не ратифіковані Україною. Так сталося, що планово нас із 1990-х років витісняли з Чорного моря. У масовій свідомості українців немає уявлення про Україну як морську державу, радше як про приморську. Завдання амбітне і величезне – повернення України  в клуб морських, а не приморських держав. Окупувавши Крим, Росія перетворила його у непотоплюваний сухопутний авіаносець, зона ураження з якого – вся Європа. І не тільки Європа, а й Близький Схід і навіть Північна Африка. Саме тому ми цікаві нашим союзникам (у першу чергу НАТО), та й без них нам важко впоратися з агресією РФ. З ними вже співпрацюємо і нам потрібно це нормалізувати та законодавчо врегулювати. Тому що одна із ключових сфер нашої обороноздатності – це морський кордон. Він, на відміну від сухопутного, набагато більший, і небезпечних зон десантування більше.

– Ви зайшли у парламент замість лідера партії Вакарчука. Для Вас це якась особлива місія?

– Я дуже сподівався, що Вакарчук буде до кінця працювати у парламенті, як і обіцяв. Зрештою, це його рішення. Я ж не розраховував, що потраплю у Верховну Раду. Більше того, у серпні 2020-го вийшов з партії, яка була для мене першою в житті. Чому прийняв таке рішення? По-перше, вийшов Вакарчук, по-друге, призначили нову голову партії, я не розумів, мені ніхто не пояснив, куди партія тепер рухатиметься. До того ж була відсутня робота протягом року з регіонами. Депутати зайшли у Верховну Раду і в перший період зосередилися виключно на парламентській фракції. Я навіть пішов у науку, став аспірантом в академії державного управління та стипендіатом українських студій університету Альберта (Канада). Для себе повністю закрив партійну сторінку, тому несподіванкою було те, що я можу стати народним депутатом.

– А чи не виникло такої ситуації, що нове керівництво «Голосу» порахувало, якщо Шараськін не в партії, то йому не місце у парламентській фракції політсили?

До мене звернулися з запитанням, чи маю намір заходити у парламент. Я сказав, що намір заходити і відстоювати цінності, які ми декларували зі Славою Вакарчуком у 2019 році, я точно маю, і якщо вони змінилися у Вас, то це Ваша проблема. Більше подібних запитань ніхто не ставив, і так я став депутатом.

– У Верховній Раді, напевно, вже обжилися. Правду кажуть, що велика політика – це брудна справаЧи встигли побачити речі, які Вам неприйнятні?
 
– У нас визначена парламентсько-президентська форма правління у державі. Але станом на зараз це профанація, тому що більшість ухвалює рішення, які диктуються з Офісу президента та ще й за скороченою процедурою. Тобто відбувається підміна понять реальної роботи над проєктами законів, до того ж часто стикаюся з тим, що щось потрібно пролобіювати, «протягнути», назбирати голосів тощо. І в цьому сенсі це абсолютно не та функція, яка би мала бути покладена на Верховну Раду. У неї, нагадаю, є три основні функції, окрім законотворчої, ще й представницька і контролююча. Я дуже сподіваюся, що стану виразником, окрім ветеранської спільноти, ще й свідомих громадян, які чітко розуміють необхідність суб’єктивізації України й утримання її незалежності. А через контролюючу функцію (запити, звернення тощо) є можливість давати оцінку тим процесам, які відбуваються в країні. Скажімо, я зареєстрував тимчасову слідчу комісію щодо захисників України, але через саботаж деяких фракцій не можемо її запустити, щоби вона почала працювати. А вона сьогодні на часі, бо ми бачимо, як безпідставно закривають добровольців, і не лише їх, видають наших бойових побратимів у Молдову і Білорусь, звідки їх передають до рук співробітників ФСБ. Це насправді дуже страшна тенденція, і вже на основі цього ми готуємо кілька проєктів законів і змін у кодексі. Тому коли ви запитуєте, чи я в чомусь розчарувався, моє це чи ні, скажу наступне. У законотворчому плані є момент ініціатив, пройдуть вони чи ні – це вже інша справа, але те, що в раді відбувається профанація, справді так. А ось представницька і контролююча функція парламенту працює, адже все-таки це трибуна і можливість довести проблему до виконавчої влади і дати сигнал суспільству про те, що все-таки є механізми і зв’язок для того, щоби гуртуватися.

– Ви позиціонуєте себе з Києвом, де останнім часом мешкали, зі Львовом, де до війни працювали, чи з Тернополем, де народилися?   

– Не почуваюся ні киянином, ні львів’янином, адже глибоко в душі є тернополянином. І як тільки хто мене запитує, звідкіля я, щиро говорю, що з Тернополя! Тут народився, тут пройшло моє дитинство, навчався у місцевому музичному училищі, формувався як особистість. Та й перше місце роботи – драматичний театр – теж у Тернополі. До того ж я прописаний у рідному місті в квартирі на масиві «Дружба», куди постійно приїжджаю до матері.

– Коли вважаєте себе тернополянином, чи немає бажання відкрити тут депутатську приймальню?

– Якщо буде запит, а я в принципі про це чую, то з задоволенням це зроблю, щоби мати коротке плече з виборцями. У мене є офіційна радівська електронна пошта, яка відкрита на всі звернення. Але я розумію, що є моменти, які треба особисто проговорити або, до прикладу, довірено передати помічнику, допомогти скласти звернення чи запит. Тому я дуже сподіваюся, що вдасться відкрити приймальню в Тернополі, бо на сьогодні в мене є лише одна у місті Вараш, де знаходиться Рівненська атомна станція. Чому там, запитають читачі? По-перше, тому що це один із наших стратегічних напрямків національної безпеки й оборони. Вся північ України на кордоні з Білоруссю у нас практично не захищена. А після останніх заяв білоруського керівництва, в яких вони просять РФ направити додаткові сили і засоби на кордон з Україною, бо нібито можуть бути провокації на кордоні, ця тема дуже актуальна. По-друге, питання енергетичної безпеки для України є одним із ключових. Ви бачили, що відбувається зараз з енергоносіями, маю на увазі закупівлю електроенергії напряму з Білоруської АЕС, яка насправді є російською. А ще в 2017 році в тому регіоні разом із Силами спеціальних операцій творили загони сучасного партизанського руху. Тому, як на мене, дуже закономірно зосередження приймальні саме на півночі Рівненщини.

– Ви згадали, що «Голос» – це перша Ваша партія. А хіба не були в «Правому секторі», який теж перетворився в політсилу?

– Є політична партія «Правий сектор», а є її воєнізовані підрозділи. Я був у Добровольчому українському корпусі (ДУК), в його 5-му батальйоні. Тобто я не був членом партії.

– Пане Андрію, багатьох наших читачів цікавить, як Ви для себе прийняли рішення піти на війну, адже Ви творча людина, і тут так різко змінили орієнтири?

– Після Майдану я з групою однодумців проводив вишкіл в Уніжі. Далі всі повернулися до буденних справ, бо не було зрозуміло, в яку фазу протистояння на сході України зайде. Ще у червні 2014-го я в Тернополі в Українському домі «Перемога» проводив мистецький конкурс «Міні-міс і міні-містер». Коли ж загинув Орест Квач, у Заліщиках на похороні прийняли рішення, що за тиждень виїжджаємо. Екіпірувалися самостійно і виїхали на Київ. Збиралися в добробат «Айдар», але коли дві доби чекали комплектування нашої групи і транспорт для виїзду, Дмитро Ярош зателефонував до Валерія Чоботаря («Гатила») і просив приїхати допомогти розбудувати батальйон. Так ми прийняли рішення їхати. Тому до певної міри випадково опинився у ДУК.

– Про Донецький аеропорт написано і сказано багато. Наскільки внутрішньо було важко там знаходитись, коли з усіх сторін ворог, а ти захищаєш бетон, який рано чи пізно не витримає?

– Я розповім один короткий епізод з аеропорту, який, як на мене, багато про що може сказати. Наша група складалася з людей, які у цивільному житті не мали відношення до військової сфери, але ми виявились ефективним військовим підрозділом. Це: агрофермер «Фазан» (Андрій Нагірний) із Тернопільщини, ландшафтний дизайнер Віктор «Браконьєр» із Київщини, ресторатор Геннадій Дощенко («Дощ»), бізнесмен Дмитро «Дерзкій» і я-  режисер. Одного дня ми отримали завдання «зачистити», скажемо так, ворожі елементи, які проникли зверху і закидали нас гранатами. Піднімаємося по сходовій клітці на третій поверх. І раптом у мене вібрує телефон. Усім кажу: стоп. Беру слухавку, а з другого кінця чую: «Це телеканал 1+1, передача про «кіборгів» «Хоробрі серця», ми би хотіли Вас запросити на ефір». Кажу: чудово, я радий. «А де Ви знаходитесь?» – чую у відповідь. Говорю, що в аеропорту. «Ой, ви кудись відлітаєте?» Кажу, це досить складно, бо перебуваю у Донецьку. Пауза. «Зачекайте, то ви прямо знаходитесь у Донецькому аеропорту?» – здивовано каже редактор. Я ствердно відповідаю і доповнюю, що я тут не сам, зі мною група побратимів, з якими відправляємось прямо зараз на «зачистку». Тому кажу, якщо ви не проти, можемо поспілкуватися трішки пізніше. «Добре, тоді передайте всім, що ви – герої і ми вами пишаємось», – емоційно сказали з Києва. Я кладу слухавку, повертаюся до хлопців, які стоять усі на нервах, і кажу їм, мовляв, телефонували з «плюсів», просили передати, що ви – герої і нами пишаються. «Вони такі, люблять, полегшало капець…» – сказав кожен із побратимів по слову. Після цього запитую: ну що, ідемо далі, а у відповідь: «Ідемо». Я таки потрапив на передачу «Хоробрі серця», де мені вручали іменну зброю, але це вже зовсім інша історія.  

– Більшість Вас знають за позивним «Богема», чому саме такий позивний?

– Я їздив на мотоциклах і в байкерському середовищі в мене був позивний «Режисер». Але Валерій «Гатило» одного разу сказав: «Та який ти режисер, ти «Бо-ге-ма!» І так за мною цей позивний на війні закріпився.

– Ви потрапили у кадр одного з найкращих, на мій погляд, фільмів про сучасну російсько-українську війну – «Добровольці Божої чоти». Як фахівець, долучалися до створення цієї картини?

– Ні. Леонід Кантер й Іван Ясній фільмували те, що було навколо в Донецькому аеропорту і задавали запитання. А кінцевий продукт я побачив, коли фільм вийшов на екрани. Навіть робочих варіантів не переглядав. Тобто це робота виключно Леоніда й Івана. У мене свій погляд на деякі речі, які показані у фільмі, я би трохи щось зробив по-іншому, водночас це найкращий фільм про війну, який є на цей час.

– Після повернення з війни наскільки в першу чергу психологічно важко пережити те, через що довелося пройти?

– Для мене принципове питання – з війни я не пішов ні фізично, ні морально. Через це, можливо, у мене є в чомусь проблеми з рідними, друзями. З війни можна піти лише тоді,  коли ми її виграємо. У мене відбулася зміна виду діяльності, але я і далі знаходжусь у цій парадигмі. Тому ключове коло моєї зацікавленості – це визначення пріоритетів, розуміння нашого національного інтересу, і всі ці речі я оцінюю виключно через лінію війни. Ми повинні усвідомити, що знаходячись в ілюзії безпеки, не будучи готовими прийняти виклики, самі ж стаємо жертвами. Нам варто зробити висновки та проводити патріотично свідому, національно свідому і мілітаристично навчену політику. Це не означає, що маємо всі стати військовими, разом з тим усі маємо бути відповідальними громадянами, які розуміють, що вони можуть зробити для України…


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Номер один