Ніколи не ділила поезію на жіночу або чоловічу. Однак доти, доки не познайомилася із творчістю тернопільської поетеси Галини Навроцької. Переді мною нова її книга «Я малюю щастя дивоцвіти» (Сполом, Львів). Це друга поетична збірка у її творчому доробку. Перша мала назву «Я просто жінка». Обидві – глибока філософська лірика, здебільшого про призначення людини на Землі, про кохання. Тепле, ніжне, щире, взаємне, впізнаване, чуттєве…
Це справжня жіноча поезія із «дивоквітами любові у серці», яка не ностальгує за минулим, а, навпаки, насолоджується щасливим «сьогодні». Зараз це рідкість. Справжня тому що, зазвичай, жінка (нічого не вдієш, така її природа) «думає» серцем, а чоловік – розумом (переважає раціо). Як тут принагідно не згадати нашу народну поетесу Марусю Чурай, вірші якої ще триста років тому ставали піснями. Основна їхня тематика – нещасливе кохання. Глибокий біль і розчарування народжують відповідні тексти. Чисте і світле кохання – це окремий всесвіт! Це почуття, які живуть і не вмирають. Бо коли я вмикаю радіо, а звідти несеться істеричне Гайтанине «Пий мене, їж мене, шаленій/ Вбий мене своєю любов’ю», зізнаюсь чесно, моя свідомість сахається від почутого. Не тільки тому, що глибоко відчуваю енергію слова, а й тому, що для мене не останню роль відіграє у житті його естетика. Пам’ятаєте у Рильського: «Як парость виноградної лози,/Плекайте мову…»? Як згадана співачка може її плекати, якщо у неї немає до неї чуття, бо ж виховувалась у російськомовному середовищі і в побуті спілкується лише російською. Світлі почуття дарують радість життя, і це стає поштовхом обдаровувати довколишній світ любов’ю, добротою, добрими помислами, вчинками, діями. Дає можливість народитись таким рядкам: «Хотіла б стати проліском малим,/ Щоби до тебе лагідно всміхатись,/ Хотіла б стати теплим вітерцем,/ Щоби до вуст легенько доторкатись,/ Хотіла б чарувати, як весна,/ Що світ од сну зимового збудила, / Зі мною ти в реальності та снах, / Бо я завжди лише Тебе любила…». Так зізнатись у коханні може тільки щиро любляча жінка. І неймовірна метафора у «виконанні» Навроцької («Сніги… сніги») «звучить» первоцвітною мелодією весняного лісу: «Важливо те, що я Тебе люблю/ І моє серце б’ється в твоїх грудях…».
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Тож недарма своєрідним посланням до читачів стає вірш «Усе й було до нас», де є такі слова: «Нехай слова мої, немов малі зернятка,/У полі ваших душ зростуть не раз/ Добром і світлом./ Ще – Любов’ю мого серця/ В маленьких сповідях, що їх пишу для Вас…». Авторка ділиться найпотаємнішим і відразу розкриває секрети: як бути щасливим? Що для цього треба? «Вміти по совісті жити, /Світ обіймати любов’ю, всім серцем Творця любити./ Бути щасливим – це вміти щастю чужому радіти,/ Душі людські зігрівати,/ Цей світ непростий любити…».
Авторка має дар ненав’язливо доносити важливі духовні посили, як от – не відкладати свого щастя на потім (бо воно ж скрізь!), любити рідну землю не на словах, а в діях, мати серце відкритим до світу і Любови. А як мало бути щасливим, треба ще й вміти ділитись цим щастям з довколишнім світом. Це особливий стан душі, відтак особливе світовідчуття, яке притаманне не всім. Поетеса Галина Навроцька з романтичною душею чутливого лірика – одна з них. Тому щастя малює… словами, які мають здатність обдаровувати читачів радістю, наповнювати любов’ю їхні серця, пробуджувати в них духовне начало. «Бути щасливим так просто – щастю чужому радіти, душі людські зігрівати, цей світ непростий любити» – стверджує авторка у новій книзі і щедро ділиться з нами безмежним і неповторним Всесвітом своєї душі. Видання щедро проілюстроване цікавими малюнками Ірини Токарської.
Галина Навроцька народилася на Тернопільщині у мальовничому містечку Скалат, де й минуло її дитинство. Сьогодні живе у Тернополі, тут навчалась у ЗОШ № 14, а згодом у ТНПУ ім. В. Гнатюка. Працювала у спеціалізованому дитячому навчальному закладі.
Валентина Семеняк
