Як воно в житті буває: для одних лелеки несуть на своїх крилах надію, а для інших – стають призвідником випробувань.
В той день лелеки ходили, як звично бувало, по димовій трубі вгорі, там, де їх не тривожили люди зі своїми виробничими клопотами. Лелеки звикли до людей, а працівники Самолусківського крохмального заводу, що на Гусятинщині, до крилатих сусідів.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Але той день зупинив понад тридцять років трудового стажу на одному підприємстві Козака Ярослава Івановича. Який починав з водія, а згодом став майстром зміни на заводі. Тоді, в травні 2012 року на підприємстві проводили роботи по заміні металевої труби під злив води. Все як завжди, звичайна праця, ті ж обов’язки. Докопували рів під злив і колега Ярославу Івановичу запропонував, мовляв, сам докінчить. Але той заперечив: «Скільки тут залишилося – на штих лопати…» І тільки це вимовив, як на голову йому з висоти впала цегла. Добротна, австрійської випічки. Лелеки зачепили з верхнього шару старої кладки.. Спеціалісти, які розслідували випадок, казали, що прирівняти такий удар можна, якби цегла падала з 9 поверху.
Швидка допомога доправила в лікарню: відкрита черепно мозкова травма із забоєм головного мозку важкого ступеня. Коли дружина Я.І.Козака, Ольга Михайлівна розповідала про перші години після нещасного випадку, подробиці просто вражали. Вже минуло стільки років, а вона досі вдячна лікарям з тернопільської нейрохірургії, куди доправили чоловіка. Досі пам’ятає слова лікаря: ми зробили все можливе, але до ранку ще так далеко. Моліться… П’ять днів у комі. На щастя, життя врятували, потім тривалий процес лікування, реабілітація.
В лікарні обидві доньки Леся та Марія не залишали батька ні на півгодини, чергувалися, доглядали, навіть бувалі медсестри дивувалися, як вони того тата люблять… А опісля, коли він опритомнів, але пам’ять наче стерло і руки-ноги не слухались – вчили його говорити, рахувати, ходити з перших кроків. Разом з мамою стали і досі є для Ярослава Івановича не просто опорою, а самим життям. Колись батько вчив дочок ходити, вимовляти перші слова, а того з моменту вони стали для батька вчителями. І він це особливо цінує.
Про цей період йому важко говорити, тому більше розповідає дружина. І про допомогу як грошима, так і моральною підтримкою директора та працівників заводу, сусідів, родичів, друзів. В селі Самолусківцях люди сходилися на службу Божу – молилися за його здоров’я та одужання. Від Теребовлянського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області – завжди чимала фінансова допомога вчасними виплатами, фінансуванням догляду, реабілітації. Але крім фінансової сторони – особливе душевне ставлення працівників відділення. Каже Ольга Михайлівна, що завжди працівники цікавляться станом здоров’я, спілкуються з їх родиною, як добрі друзі. Постійно крім щомісячних страхових виплат Ярослав Іванович щорічно одержує ортопедичне взуття та проходить лікування за кошти Фонду. Це тримає його в життєвому тонусі: помалу навчився ходити, розмовляти. Все бідкається, що фізично не може допомогти дружині з господаркою, бо раніше і мурував, і штукатурив – усе власними руками вдома робив. Тепер радують його душу двоє онуків. Кожен день у житті наповнений прагненням пристосовуватися до самостійного життя, бажанням приносити радість собі та рідним.
Рани душі затягуються, шрами від них зникають, якщо здобрювати день за днем життя турботою, підтримкою, любов’ю. І це з огляду на життя цієї родини – не високі фрази. І дружина, і доньки підтримують Ярослава Івановича, а ще турбуються про стареньку бабцю.
«Разом з працівниками структур виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в області спілкуюся з сім’ями, де в певний час поріг переступила біда, – розповідає в.о.начальника управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області Федір Бортняк, – як недавно ще здоровий чоловік чи дружина для суспільства перетворилися в особу з інвалідністю. Багато років спостерігаю, як страшні медичні вироки після нещасного випадку на виробництві, страшні вироки оточення скалічілої людини, страшні думки про кінець життя розбиваються об силу жіночої підтримки, силу жіночої самопожертви та родинної впевненості у спільній життєвій дорозі… І в соціальній роботі Фонду такі жінки, діти, такі особистості – велика підтримка та допомога, вони, як ніхто інший, можуть «витягти» чоловіка з прірви депресії, вплинути на подальший шанс стати повноцінним членом суспільства. Хочу щиро їм подякувати за жертовність та силу. А родині Ярослава Івановича та особливо йому – міцного здоров’я. І хай лелеки – цей символ любові до батька-матері, котрі благословили на світ, відвідують цю родину лише з найкращим вістями – поповненням онуками…»
