Віктор Аверкієв

Віктор Аверкієв

кореспондент, м. Теребовля

Зимові спогади про літній збір малина на Теребовлянщині, що на Тернопіллі

29.01.2021 09:13   Джерело: TeNews
Автор : Віктор Аверкієв

Присвячується теребовлянським просвітянам та світлій пам’яті одного з них – волонтера та патріота, покійного Олега Уруського. Також читач в даній публікації знайде багато корисної та цікавої для себе інформації.

Особливості людської психіки, яка безперечно також дана Богом, незалежно від віку, статі, національності, вірувань і тим паче статків, влаштовані так, що кожну людину взимку тягне до літа і навпаки. Цьому є безліч пояснень, але хочеться спинитися на такому: кожна пора року має свої переваги та недоліки, але людину тягне завжди, найперше, до добра і тепла, ось тому і в саму зимову стужу людські душі гріють спомини про літо. Також необхідно згадати один із постулатів Божих: Кожна людина на планеті Земля створена Богом, щоб любити.

Кожен теребовлянський просвітянин саме так і поступає, адже в їх серцевих та душевних сховищах закладені величезні скарби найціннішого, що є на світі – добра.

Філія Всеукраїнської ГО «Просвіта» в м. Теребовля, що на Тернопіллі, була створена ще далекого 1903 року, але все починалося з читальні, потім першої бібліотеки в 1885 року. Теребовлянська «Просвіта» не припиняла своєї просвітницької роботи завдяки своїм активістам і за Польщі, під час окупації в ІІ світовій війні, за радянщини, а за Незалежної України розцвіла, просто вибухнула світлим сплеском в кожному селі, селищі, в кожній церкві, незалежно від їх конфесій, в кожній школі та бібліотеці. Років 70 тому осередком просвітян міста та цілого краю стала районна бібліотека, в приміщенні якої й досі є даний заклад та центр просвітницької роботи. Змінюються керівники бібліотеки, працівники, збільшується з року в рік бібліотечний фонд, але постійно тут присутні визначні люди не лише з Теребовлі, а й зі всієї області та всієї України, а також бувають і закордонні просвітяни.

Все таки хочеться згадати одну з надзвичайно цікавих поїздок по малину в другій половині липня 2020 року до околиць села Кобиловолоки та коротко розповісти про кожного її учасника. Слід зауважити, що спільним в них усіх є надзвичайне захоплення прекрасним і, зокрема, природою рідного краю, його цікавою та героїчною історією. Вік же мандрівників  коливався від трішки більше 20-ти до трішки більше 70-ти років. Так як Роман Шкварок родом із с. Кобиловолоки, де й досі на батьківському його обійстю мешкає сестра, то вирішили податися в ті краї, це недалеко від Теребовлі, біля 20км. Пан Роман досконало знає навколишні ліси в радіусі 20-30км. Він довгі роки пропрацював вчителем математики в Теребовлянському НВК, але в той же час пише вірші й на його слова складено багато пісень. Його товариш та сподвижник Леон Городиський також працював у вище згаданому закладі за фахом історика й також пише здавна вірші, видав декілька своїх збірок, він неабиякий краєзнавець та дослідник історії Теребовлянщини. Миколу Ковальчука знають майже всі мешканці краю як краєзнавця, дослідника та публіциста наукових історичних праць, він також поет до того всього й має не одну видану збірку їх, а за фахом архітектор. Оксана Брездень активний громадський діяч, пише вірші, дуже компанійська та комунікабельна людина. Покійний волонтер(помер 26.11.2020р.), майданівець Олег Уруський був за кермувальника авто в даній мандрівці, наданого волонтерами ГО «Теребовлянська вежа», як бувало вже не раз. За свого яркого земного життя найголовнішим стержнем в Олега була любов до України, яку він ставив понад усе. Марійка Боднарчук – працівник бібліотеки, любить і поважає дітей, вміла рукодільниця, а ще - любителька природи та вправна господиня. Софійка Стрілецька – наймолодша учасниця, працівник бібліотеки, її мама пише вірші й вона також з успіхом пробує ту ниву, а ще вона майстриня по приготуванню різних смаколиків та салатів.

Шановні читачі, ви помітили? Всі ці люди творчі, більшість з них поети. І це не їх хобі чи там вподобання, це їхній сенс життя, а хобі у них – то їх професії, але і в них вони вкладають потяги своїх душ. Ці люди ніколи не ховали свої серця та совість у кишені, як роблять багато інших. Їм Бог дав таланти, які вони з успіхом несуть, розвивають та роздають навколо, мов як ото сівач сіє в паруючий чорнозем зерно на благо ближнім щиро та милосердно. Напевно саме про цих людей колись один мудрець сказав: «Як багато є на світі знаючих як жити людей, але як мало є на світі щасливих…» Ці люди без всякого сумніву щасливі!

Кажуть, що навчитись праведно жити неможливо. Але хіба це так? Ні, це можливо, лише треба дуже захотіти цього всім серцем. Просто все життя необхідно вчитись, вчитись добру, як ото колись ви навчились вперше танцювати у сільському клубі, а пізніше лише вдосконалювали свою майстерність й хист.

По прибутті в Кобиловолоки до Романового батьківського обійстя, останній пішов переодягатись, а всі решта висипали на двір розім’яти засиділі в авто кости та вдихнути свіжого повітря, яке вже майже звільнилося від ранкового серпанкового туману та дещо нагрілось. Аж гульк, поблизу рясніє безліччю плодів сливка й товариство дружно налягло смакувати ними, бо спрага замучила вже кожного. Коли насолодились в міру, то помітили таке: плодове дерево одне, але сливки на ньому різні, одні менші та кисліші, інші гілля з більшими, соковитішими та солодшими плодами. Відразу нагадались Романові захоплення по щепленню плодових дерев, яких він безліч прищепив в лісах околиць Теребовлі. Напевно і тут він зробив так, але не на всіх гілках сливки. Коли ж вирушило до малинника, то на краю села надибали ще декілька черешень-дичок із стиглими, майже чорними, але солодкими бубками, ну й ними мимоволі поласували. У всіх був чудовий настрій, подорож почалася приємно. Перейшовши через ліс, гурт опинився на узліссі, від якого ген в далечінь розкинулися поля на горбах, а далі в мареві виднілися вже великі ліси. Літня спека поступово наростала, а йти було неблизько. Польова дорога пашіла жаром пилу, в який ступні ніг з літнім взуттям застрягали аж по кісточки. Нагадалось як ото в дитинстві ганялося босоніж подібною пилюкою та й захотілося зробити так само. І що? А таки так і зробив дехто. Обабіч рясніли вже майже з достиглим колоссям хліба, йдучи повз, не один мандрівник лагідно провів долонями по тих жовтих хвилях руками. А он, що ж то? Неперевершено! То колоски пшениці обійняли квітки звіробою, що якимось чином оселився тут, як і ген далі яскраві сині та рожеві квіточки дикого горошку.

Ось і перший малинник. Нумо всі по малину! Лісова малина не домашня, має трішки кисліший смак та менша розмірами, але набагато багатша вітамінами й лікувальними речовинами. Втамувавши «перший голод» по цих літніх ягодах, кожен зачав збирати у заздалегідь приготовані банки чи пластикові відерця. Та поряд з тим більшість збирала різні квіти, наприклад, звіробій та сині лісові дзвоники, а ще різали пагони малини. Адже саме відвар з них допомагає взимку від простуди та понижує температуру тіла людини. Тут надійшла команда від проводиря шикуватись та йти до наступного малинника. Проте перед тим всі сіли відпочити, а пан Роман розповів про історію свого села, наступний напрямок мандрівки. Шлях стелився через великий ліс і в ньому хто бажав, міг назбирати ще й грибів. Отак, йдучи в тіні величавих дерев, помітили наочно турботу місцевих лісничих про звірів, а саме про диких кіз та оленів. Тут були спеціально влаштовані годівниці та «сільники» - пеньки зрізаних дерев, де насипають для тварин сіль, щоб ті її злизували за потреби. Несподівано для всіх(але не для пана Романа) посеред лісу виникла така собі будівля лісників, облаштована зручно і в середині, і знадвору. Саме тут було запропоновано перекусити тим, що кожному Бог послав, що кожен наготував вдома, бо якраз підійшла обідня пора. Зрозуміло, не обійшлося і не без невеличкого багаття, на якому засмажили ковбаски. Ну, а дерев’яний стіл з лавками під кронами дерев вмить був сервірований вишуканими стравами та компотами. Від Марійчиних котлет ніхто не міг відірватись, а від сиро-часникового салату Софійки в роті стояв приємний присмак ще довго після трапези. Під час цього велися душевні розмови, згадувалось минуле та мріялось про майбутнє.

За тим відвідали ще два малинники й кожен назбирав малини стільки, скільки душа бажала та вміст ємностей. А на дворі стояла літня спека, було душно та парко. Але якось вже так сталось в природі, що раптово небо затягнули хмари й почався теплий літній дощ, який то рясно поливав мандрівників, то ніжно на них поволі бризкав і остуджував.  Так, що зворотній шлях був приємним, хоч і не близьким. На початку мандрівки Софійка було увімкнула на смарфоні своєму крокомір і він нарахував у два боки шляху 12 км з гаком, чого ніхто й не сподівався.

В кінці пан Роман запросив до свого обійстя та запропонував бажаючим нарвати на дорогу вишень та черешень, які в цей час також в нього гарно вродили. Черешні були особливі, великі та соковиті, солодкі, щеплені й двох сортів – червоні та жовті. Так, що «полювання» мандрівників-просвітян закінчилося багато і на ягоди, і душевно.

Дану оповідь хочеться закінчити поетичними словами: «Закрий очі, відчуй серця мого стукіт. За сотні миль почуй моє мовчання…» До цього можна додати й таке: якщо ти, шановний читачу, читаючи дану публікацію, щось відчув, уявив та подумки перенісся у той минулий літній час, то ти по праву можеш рахуватися щасливим. Бо чому? Бо тобі підкорилися час і простір.

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

Більше фото можна переглянути тут.

Віктор Аверкієв, фото та відео автора


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews