Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Маємо пам’ятати: у кожного з нас своя, наймиліша у світі «Загребля»

10.01.2021 17:41   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

… І тоді настає у житті момент, коли  все більше і частіше починаєш замислюватися над прожитими роками, згадувати родовід. Найчастіше стається це тоді, коли твої батьки відходять по той бік Вічности. Враз відчуваєш себе марафонцем на довгій дистанції, а ще ж настирливі думки не дають спокою: кому передати «естафету» життєпису родоводу? Дітям? Онукам? У який спосіб найкраще це зробити, тим більше, що у сучасному світі для цього є всі технічні можливості?На підтвердження моїх думок читаю в Олега Смоляка: «Думки про батьків і бабусю чомусь все частіше навідують мене в літньому віці, мабуть, нагадують, щоб не забував їх і застеріг від забуття про них своїх дітей та внуків».

Книжка тернопільського професора Олега Смоляка «Із околиць на Загреблю» (частина третя: Молодість. Повісті, – Тернопіль, 2020. – 204 с.) стане для багатьох не лише взірцем написання документальної мемуаристики, а й добрим наслідуванням у житті. Оскільки у часи, про які йдеться (70-ті роки минулого сторіччя) я ще не жила на теренах Західної України, тому мені було цікаво заглибитись у тогочасний побут, традиції місцевого люду, зрештою, поспостерігати за формуванням світоглядних цінностей окремої особистості. Тим паче, що особистісне і суб’єктивне у згаданому виданні «крокує» на межі двох паралелей. У книжці йдеться про формування молодої сім’ї на тлі (офіційної) заскорузлої радянщини й, водночас, всотування «нектарної» інформації про справжність віддалених у часі суспільно-політичних подій: а це – випадкові знайомства, нова родинна «гілка».  Чотири розділи – це чотири життєві етапи, які пов’язані між собою невидимими енергетичними нитками досвіду, пізнання світу, відкриття новизни й усвідомлення себе як особистості у цьому неспізнанному до кінця довколишньому світі. «У Постолівці» – перший розділ, де автор з особливою шанобою торкається родової гілки майбутньої дружини Марії Смоляк, народження донечки. «У Настасові» – повернення на Загреблю, до першовитоків, до колиски дитинства, прабатьківської землі, материзни. «У Львові» – навчання у консерваторії, проживання в гуртожитку, праця у львівських аматорських хорах та керування ними. «У Тернополі» – творча діяльність у міському палаці культури «Октябрь», народження синочка, Тернопільський педагогічний інститут, написання кандидатської і докторської дисертацій, керування тернопільськими хоровими колективами.

Олег Смоляк – напрочуд творча натура. Дні його життя складаються із повсякчасних творінь. У всьому вбачає красу і відгомін довколишнього світу. Одна з визначальних і помітних рис – кмітливість, «вічна» любов до народознавства, історії рідного краю. Навіть їдучи рейсовим автобусом до батьків нареченої («Сватання»), він милується краєвидами, знову і знову відкриває для себе щось нове: «Уперше побачив Скалатський середньовічний замок, напівзруйнований, місцями обшарпаний з напіввідкритою покрівлею. Стало шкода зруйнованої історичної пам’ятки, «забутої» тогочасною комуністичною владою, якій було байдуже до історії України. Сподобався вигляд Гримайлівського дендропарку, що дрімав у засніженому одязі, а влітку був, мабуть, візитівкою цього поселення». Знайомство із батьками Марії та її родичами, сусідами – своєрідний екскурс в історичні події часів УПА, перебування в ГУЛАЗі вуйка Славка із парафіяльним священником Семеном Чепілем… З цікавістю відкрила для себе особливості тогочасного весілля із збереженими окремими обрядовими дійствами: відпровадини і пересувини: «Після двогодинного частування на подвір’ї хати відбувся обряд відпровадин до шлюбу з триразовим обходом батьків навколо молодих і обсипанням їх пшеничним зерном та цукром на щасливе сімейне життя». Зауважу, що тільки людина, яка мала безпосередню причетність до музики (на той час автор був студентом музичного училища імені Соломії Крушельницької), могла так деталізувати опис музик на власному весіллі: «Цей ансамбль складався з п’яти музикантів, які грали на духових інструментах – трубі, альті, тенорі, басі й великому барабані. Я вперше побачив такий склад весільних музикантів і не міг второпати, яким чином вони відіграють увесь весільний репертуар. Здавалося, що кожен із них володів інструментом, як професійний баскетболіст м’ячем».

Цікавий фрагмент ще однієї важливої події, «розгортання» якої не може не викликати добру усмішку і суцільний позитив. Для когось може викликати й подивування, але не для мене. Дії чоловіка, який щойно відвіз дружину до пологового будинку? Зрозуміло: очікування, хвилювання, вимірювання кроками (неподалік) дороги. І все було б нічого, якби не вздрів він книжкову крамницю. А там – передплатні томи Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Стельмаха! Взяв до рук збірку «З вершин і низин» – зачитався, поринув з головою… Опам’ятався наш головний герой лишень тоді, коли надворі споночіло і він побіг до пологового будинку… 

Цінність і важливість цих спогадів ще й у тому, що в них чимало народознавчо-родинної інформації, як от про Різдво (святвечір, внесення дідуха, запалювання свічки, промовляння молитви). Цікаво було довідатися, що після Святої вечері приходили сусідські діти й під вікнами куречкали: «Несіться вам, кури, від року й до року, щоб вам нанесли яєць повну коробку. А ви яйці складайте, а нам гроші давайте. Христос ся рождає!». У Постолівці діти колядували у перший день Різдва. Ось як піднесено згадує Олег Смоляк це дійство: «Дитяче колядування – це був найблагоговійніший момент у святкуванні Різдва. Воно одухотворювало людину, піднімало її в світ високих духовних чеснот, з’єднувало земне життя людини з божественним». З особливим пієтетом автор описує Великоднє свято (ягілковий обряд), храмовий празник. Навіть звичайна праця біля землі (саджання і викопування картоплі) для пана Олега – особливе дійство і спілкування з природою. Доброзичливе спілкування із сусідами, шанобливе ставлення до стареньких батьків, особливо до матері, яка на схилі літ залишилась самотньою, сімейні традиції – яскравий  зразок загальнолюдських моральних цінностей, які завжди залишатимуться духовним осердям у вихованні і надбанні благородних чеснот для майбутніх поколінь.

Щира і сповідальна мова оповідача має притягальну силу, яка довго не відпускає. А ще – безпосередність, з якою він ділиться найсокровеннішим: пізнанням світу майбутньої професії, здобуттям життєвого досвіду, набутою мудрістю, роздумами про проминальність життя. Навчання на диригентському факультеті Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка – це занурення в особливий світ, світ таких могутніх українських постатей, як неперевершений Микола Колесса – професор, народний артист України, завідувач кафедри хорового та оперно-симфонічного диригування; доцент Михайло Антків,український композитор Євген Теодорович Козак тощо. Від прочитання цього розділу, отримала інтелектуальну насолоду, адже збагатилась інформацією про життєдіяльність львівської музичної царини «із середини», доторкнулась до неї. Навіть важко повірити, що колишні мешканці кімнати №29, друзі нашого доктора мистецтвознавства і професора Олега Смоляка стали так само визначними особистостями: Володимир Ткачук – головним диригентом Київської оперети, згодом очолив оркестрову групу Державного українського народного хору імені Григорія Верьовки; Мірча Гулковський – керівником ансамблю солістів «Благовіст», Михайло Дутчак – головним диригентом Львівської опери. Мав запрошення до столиці і пан Олег… Зізнаюсь чесно, особисто для мене диригент (і те, що він творить на сцені) завжди був, залишається і залишатиметься нерозгаданою космічною таїною. Мені ще й досі невтямки, як можна не лишень «чути» музичний твір (пісню), а й розуміти його першооснову, відтак – розкладати по «намистинках»… Тому ті, хто має такий Божий дар, недосяжні мені, як зорі на куполі неба…

Зберегти родинну тяглість (за Смоляком) – надзавдання кожної людини: уміння «мережити» – передавати традиції не лише рідної країни, краю, родини, сім’ї – також дар згори, іншими словами, здатність чути голос Бога серцем і душею (шосте чуття). І музикальний слух тут вже ні до чого, бо це з іншої «опери», небесної. Коли Олежик був малим, тато не раз розповідав йому українські народні казки, а ще румунську – про Фет Фрумоса, а татові розказувала її колись його мама. (До слова, про бабусю Ганку: «Вона навчила мене шанувати рідних та близьких, поважати старших людей, любити свій дім, село, бути чуйною і порядною людиною»). Тож коли народився перший онук Антон, казку про Фет Фрумоса йому переказав вже дідусь Олег… Між тим маємо пам’ятати: у кожного з нас є своя наймиліша у світі «Загребля», свій «пуп» землі, «а всі інші місцини – околиці».

У творчій скарбниці вченого у галузі музикознавства та фольклористики, педагога, диригента, культурно-громадського діяча, доктора мистецтвознавства, професора, члена Національної спілки композиторів України Олега Смоляка 250 наукових та методичних публікацій, навчальних програм з народознавства, музичного фольклору, української народної музичної творчості для шкіл, музичних училищ та університетів. Він активний упорядник, редактор і видавець творів українських композиторів. Головний редактор серійного видання «Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка (серія «Мистецтвознавство»). Автор художніх книг «Загребльські придибенції» (2015), «Провесінь» (2015), «Із Загреблі на околиці» (2016), «Біленьке кроленятко» (2016), «Полумисок долонь» (2017), «Блада» (2017), «Вербне голосіння» (2018), «Мишковицька любов» , «Чорний понеділок», «Листи до коханої дружини» (2019), «Із околиць на Загреблю» (2020).

Валентина СЕМЕНЯК


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews