Нацгвардієць Марків розповів про три роки в італійській тюрмі

15.11.2020 15:13   Джерело: Реально
Опубліковано : Новини Тернопілля

3 листопада Апеляційний суд Мілана виправдав нацгвардійця Віталія Марківа, наступного ж дня він повернувся до України. В першому великому інтерв’ю після повернення він розповів про свої плани, родину, а також про суди та три роки, які довелося провести в італійській тюрмі. Інтерв’ю для Суспільного провела Ольга Токарюк — незалежна журналістка й співавторка фільму-розслідування про справу Віталія “Між двох вогнів”.

- 30 червня 2017 року ти їдеш до Італії представити свою дружину родині, мамі та вітчимові. На виході з аеропорту Болоньї на її очах тебе затримали карабінери. Що ти відчував у той момент?

- Ніякої загрози, коли ми прилетіли, не відчували. Я навпаки хотів показати дружині, де я виріс та працював. Але тільки ми почали від’їжджати з парковки аеропорту, нас зупинила патрульна машина карабінерів. Нас оточили, потім під’їхали ще чотири машини, з них вийшли люди в цивільному. Так мене арештували. Спочатку подумав, що це якась помилка, щось не так. Думав, що вони документи перевірять, побачать, що в нас усе нормально й відпустять.

- Коли ти дізнався, що висунуті тобі звинувачення стосуються загибелі журналіста?

- Після приїзду в їхню казарму. Мені вручили документи, тоді я взагалі не розумів, у чому справа. Відразу сконтактував з українським консульством та посольством. З цього усе почалося.

- Тобі ім’я цього журналіста було відоме? Ти знав його?

- Абсолютно ні. Я з ним не був знайомий.

- Потім почалася підготовка до суду. У той час тобі постійно міняли співкамерників, які намагалися розговорити, витягнути якусь інформацію. Як це відбувалося?

- Усього їх було 28. Найбільше співкамерників змінилося протягом перших десяти місяців, поки тривало слідство. Близько 20-22. Був тільки один українець спочатку, коли я перебував у Павії. Потім мене перевели в міланську “Оперу”, колонію суворого режиму.

- Влітку 2018 року починається суд присяжних у Павії. У суді виступають журналісти, інші свідки. Часом лунають аргументи, що сепаратисти були мирними й приязними і до цивільного населення, і до журналістів. А українські військові, за словами прокурора, навпаки начебто вбивали цивільне населення й вчиняли злочини на Донбасі. Як тобі було слухати це як українському військовому?

- Нісенітниця. Я думав, що розберуться, послухають сторону захисту, усі аргументи й на цьому все закінчиться. Павійський процес не був процесом, де шукали правду. Я можу сказати лише таке.

- На останніх засіданнях ти почав розуміти, що вирок може бути не на твою користь? 12 липня 2019 року я була в залі суду. Винен і 24 роки, таким був вирок суду.

- Дали навіть більше, ніж просив прокурор. У мотивувальній частині було написано, що це через “неспівпрацю з органами слідства”. Не знаю, що вони мали на увазі. На ті питання, які вони мені ставили, відповіді я дати не міг. На той момент я був військовослужбовцем, не командиром. До командування ніякого відношення не мав. Те, що вони хотіли знати імена та прізвища моїх колег, це порушення військової присяги. До того ж вони показували й питали про людей, які до подій 14-го року не мали абсолютно ніякого відношення. Я переживав більше за свою сім’ю, як вони це сприймуть. Щодо мене, то це спонукало мене боротися. Я казав собі: “Ні, це несправедливість, я мушу вистояти”.

- Ти відчував, що цей суд, цей вирок був не просто проти Віталія Марківа, а й проти держави Україна?

- Вони хотіли дискредитувати не тільки українські збройні формування, вони діяли проти України. Тому як для громадянина, як для українського військовослужбовця це стало справою честі.

- Після вироку суду в Павії в Україні почався рух на твою підтримку. Ти відчував це?

- Я почну з того, що одним з найперших, хто підключився, хто мене не залишив, було МВС та ГУ Нацгвардії. Вони надали всі мої документи, необхідні довідки зі служби. Безпосередня підтримка була від консула України в Мілані Євгена Шквирі. Ви собі уявити навіть не можете, скільки годин він провів в залі очікування. Його до мене просто не допускали.

Але найбільше мотивував український народ та українська діаспора в Італії. Про цю справу знали всі, мене просто завалили листами та малюнками. Там були листи навіть 4-річних дітей. З прапором України і з прапором тієї країни, де вони живуть. Своєю маленькою ручкою вони розписували їх, писали “ми віримо в твою невинуватість”, “повертайся додому”, “не здавайся”. Ці малюнки я повісив у себе в камері. У мене була заготовка скотчу, щоб вони не псувалися, періодично паперовий скотч, який в тюрмі нелегко його знайти, я змінював.

Усі ці листи, малюнки я привіз з собою. Я старався відписати всім. Останні два місяці я нікому не відповідав, за що хочу вибачитись, тому що я сказав: це має бути або виграш і я вийду на волю, або відпишу вже, коли очікуватиму рішення касації.

- Я знаю, що ти книжки також читав. Які? Що тебе з того, що ти читав, найбільше підбадьорювало, надихало?

- Дуже багато. Завдяки побратимам. Найбільше, що мене підбадьорювало – книжки від товаришів, які не здалися, які втратили кінцівки, які продовжували, незважаючи ні на що, любити та служити Україні. Сподобався такий письменник, як Василь Шкляр, книга “Чорний Ворон”. Це книга про боротьбу, яка тривала, і теж на патріотичну тематику. Мене це підбадьорювало. Я читав дуже багато про міфологію, історію України, Київської Русі. Ще одна дуже класна книга “Урус-шайтан”, про Івана Сірка.

- За час перебування в тюрмі з ким ти спілкувався, як це відбувалося? Яким чином туди потрапляли новини?

- У кожній камері є маленький телевізор, від 4 до 6 каналів. Тому в основному через газети, усі новини мені мати пересилала, про все, що відбувалося в Україні. Дружина мені теж купувала й пересилала українські журнали.

- З дружиною не бачилися?

- Ні. Ми з нею домовилися, ми разом вирішили, що вона до мене не приїде. Це був серйозний крок, але я не хотів, щоб вона відчувала все те, що вона відчула в Павії, коли вперше до мене приїхала, буквально через 15-16 днів. Я те саме спробував зробити з мамою та сестрою, Але був впевнений, що мама все одно приїде. Одного разу вона проїхала 570 км в один бік, щоб просто залишити передачу, без можливості мене побачити, бо казала, що в синочка немає що їсти.

- Не можна було побачитися через обмеження, карантин?

- Через обмеження, через COVID. Мені дозволяли 20 кг передач на місяць. Мій батько теж приїздив з Америки один раз мене провідати. Я йому теж говорив: “дивись, я не хочу бачити ніяких сліз”, взагалі ні від кого не хочу сліз бачити. А от приїзд моєї дружини в тюрму міг би спровокувати вибух емоцій.

- З дружиною Діаною ви познайомилися на Майдані?

- Звичайно, це було у новорічну ніч. Ця історія має свою важливість. Дружина зі своєю подругою прийшли на концерт. Тоді всі увімкнули ліхтарики, що навіть з космосу нас можна було побачити. Народу прийшло дуже багато. Я тоді був у складі самооборони Майдану й ми з нею просто зустрілися поглядами.

- Спалахнула якась іскра?

- Вогник. Блискавка вдарила, як кажуть. Можливо, це один з найреальніших випадків любові з першого погляду. Тим більше, що я тоді був у балаклаві, лише мої очі тоді було видно. Слово за слово, обмінялися телефонами. На Різдво я поїхав на 3-4 дні до своїх батьків, у цей час ми переписувалися смс-ками. Тоді я просто запитав у неї “чим займаєшся?”, а вона каже “сиджу ліплю вареники”. Я такий думаю “Ого, киянка, в неділю ліпить вареники”. Це мене дуже сильно зацікавило. Потім зустрілися. Найголовніше, що мене зачарувало, це її зовнішність, її погляд, те, що вона готує українську кухню. Ми з нею спілкувалися на той момент суржиком, більше російською мовою, і я ніколи не забуду її телефонний дзвінок, коли вона відповіла чистою літературною українською. Мова змінює. Тут я зрозумів, що це вона.

- Яким було твоє життя в Італії? Чому ти вирішив повернутися в Україну у 2013 році?

- В Італію я приїхав ще дитиною, тоді мені було приблизно 13 років. Ми переїхали в місто Толентіно, провінція Мачерата. Тут почався період мого формування. Італія дала мені багато чого. Насамперед — дах над головою, освіту. Я закінчив коледж, працював у вільний час діджеєм, захоплювався музикою, хіп-хопом, хаусом. Також захоплювався культуризмом, а саме бодибілдінгом. Моїми ідолами були Арнольд Шварценеггер і Ронні Коулмен. Ще я підпрацьовував у спортивних залах як тренер з фітнесу та бодибілдингу. На події, що відбуваються в Україні, я наткнувся випадково. Але моя любов до України, я хочу наголосити, не є випадковістю. Я виховувався в такій обстановці.

- Що стало тим переломним моментом, коли ти вирішив приїхати і підтримати Майдан?

- Я пам’ятаю цей вечір, це було в період з 26 до 28 листопада. Я був підписаний на українські телеканали новин у фейсбуці, повернувся з роботи, зі спортзалу, була 11 година вечора, відкрив подивитися новини. На перших сторінках, на які я був підписаний, побачив події, які відбувалися на Майдані. Мене дуже сильно вразило це. Ті події і те, що відбулося зі студентами, оці жахливі кадри, коли розганяли під стелою, коли без розбору лупцювали всіх підряд — це шокує.

Тоді я подумав, що протягом останніх 10 років не був на Різдво в Україні. Я мамі говорю: “Я їду в Україну, у мене якраз відпустка”. Спочатку мама не знала, що я вже собі спакував рюкзак, взяв джинси, шкарпетки, труси, спортивну кофту — усе, що поміщалося. Потім я таки їй зізнався, кажу: “Мамо, я їду на Майдан”. Я довго не вагався і 6 грудня вже був в Україні і відправився в Київ. Навіть не пам’ятаю чи побачився я з бабусею чи ні. Так вийшло, що організовувався автобус, люди їхали на підтримку, нас привезли тим автобусом в “Експоплазу” на Нивки. Це був другий раз, коли я був у Києві.

Я спочатку був у 9-ій сотні, потім перевівся в 5-ту. Переломним для мене був момент, коли я приїхав на Майдан. Я відчув гордість. Відчув, що я вдома. А це, можливо, і завдяки Італії. Тому що Італія – це європейська країна, це демократична країна, вона має свої цінності, але ти там чужий. І це розуміння, що ти там чужий, ніколи не залишало.

- Ти на Майдані залишався до самого кінця і до найгарячіших днів у лютому. Я чула, що ти був поранений? Це так?

- Це було в Маріїнському парку. 18 лютого. Ми пікетували Верховну Раду і там було протистояння беркутівців і тітушок. У це “місиво” я, на жаль, потрапив теж.

- Попри це, ти все одно залишився там і 19, і 20-го. І 20-го з-під куль витягнув медсестру Лідію Жгир, яка розповіла цю історію.

- Про цей випадок я не згадував, тому що не вважаю, що те, що я зробив, було чимось надзвичайним. Тим більше, що вона раніше надавала мені першу медичну допомогу. Я допоміг людині, яку я знав, і вважаю, що кожен з тих людей, які залишалися на Майдані, у той період, коли лилися ріки крові, кожен би так вчинив. Тим більше, що з неї набагато більше було користі в готелі. Вона просто рвалася на Інститутську. А я перенаправив її рух у більш корисне місце, тобто, туди, де вона могла реально допомогти.

- З Майдану ти вирішив добровольцем приєднатися до Національної гвардії України. Чому?

- Тому що загроза помінялася. Потрібно було боронити наші кордони. А боронити нашу країну — це не тільки чоловічий обов’язок, це і конституційний обов’язок. Тому як для громадянина України, для мене це не було чимось таким незвичайним.

- Повернемося до апеляційного суду в Мілані. Які були твої відчуття під час цього суду, у порівнянні з судом у Павії? Чи було більше оптимізму?

- Був океан емоцій. Чи я очікував, що я його виграю? Ні. Не тому, що не було в нас аргументів. А тому що, на мою думку, я вже був би виправданий в Європейському суді. Я себе морально готував до найгіршого випадку.

Але я сподівався, що справу насправді можна виграти. Як людина, яка вважає себе невинною, то не було ніяких сумнівів, що я виграю. Стояло питання тільки – коли. Але до справи вирішили долучити одну фразу, де начебто я зізнався і говорив, що “ми вбили журналіста”. Це була повна нісенітниця.

- Але потім з’ясувалось, що фраза насправді була “вбили журналіста, але тепер мені це шиють”.

Тоді я побачив, що сторона обвинувачення почала тиснути на мене як на особистість. Чіплялася до таких речей, які не мали ніякого відношення до слідства та до тих подій. Тоді я не міг переговорити з адвокатом. Через обмеження у зв’язку з COVID ні з рідними, ні з ким не мав ніякого контакту. В телефонному режимі в розмові я міг більш-менш зрозуміти, що і як відбувається.

Коли я готувався виїжджати на суд, на 5-те засідання, мені кажуть – ні, ти не їдеш, будеш по відео конференції.

- Що ти сказав у своєму останньому слові перед вироком? Які головні меседжі?

- Я сказав, якщо цей суд дійсно шукає правду і має будь-які сумніви, балістичні, візуальні, будь-що, нехай поїде в Україну, зробить експерименти, які вважає за необхідне. Але, що б вони не робили, усі ці експертизи довели б мою невинуватість.

- Тому ти про це згадав у своєму заключному слові й закликав їх провести ці експертизи, бо був впевнений, що вони доведуть твою невинуватість?

- Звичайно. В ім’я правди. Я мав право на чесний суд.

- Останнє засідання, 3-тє листопада, тривало воно дуже довго, цілий день, 9-га година за Києвом. Виходять нарешті судді, ти спостерігаєш за цим на відеозв’язку й оголошують вирок. Що було? Розкажи?

- Суд пішов, якщо я не помиляюся о 14:15 в залу на нараду. Повідомили, що о 18:00 – 18:30 вони вийдуть з наради і оголосять вирок. О 18:00 я вже йду на відеозв’язок і до 9 години я сиджу в очікуванні. Це було дуже спонтанно, я не був готовий взагалі. Виходять, оголошують, італійською зачитують статті, кажуть “не винен”. У нас там було два охоронці. Я на охоронця, він на мене, я не розумію, що коїться.

- Ти не міг повірити?

- Я кажу: “що то було”? А другий охоронець питає: “ми вже маємо його відпускати?” У суді тим часом говорять “наказуємо негайно звільнити підсудного з тюремного закладу”. Ніхто нічого не розуміє, зв’язок обривається. І тоді до мене дійшло, що все, я виграв.

Я вільна людина.

- Сльози були чи ні?

- Ні, не було. Я дуже сильно хвилювався, мама теж хвилювалась. Це було добре, бо якщо вона б заплакала, то можливо і я би заплакав. Забрали мої сумки, була моя матір, був Арсен Борисович (Аваков – ред.), консул Євген Шквира, посол України, купа народу та журналістів. Кажуть: йдемо, поки ще щось не придумали.

- Наступного дня ти вже прилетів в Україну. Які враження, ти вже понад тиждень в Україні, минуло три роки.

- Моїм головним бажанням, одним з перших бажань, було те, що я хотів просто одягнути військову форму. Це ще було на суді, в апеляції. Взагалі про військову форму йшлося ще на першому суді, мені категорично забороняли, відписували, що не можна згідно їхнього чинного законодавства. Я переночував в Італії і зранку мені все-таки передали форму. Я одягнув ту форму і це для мене було щось дуже-дуже важливе та емоційне. Я відчув, що щось з того, що я ставив собі ціллю, – збувається.

- Про політику не думаєш?

- Ні. Я не думаю. Я поставив своє життя на паузу в 2017 році, тепер я прилетів – зняв. Мої пріоритети не помінялися, моє бажання служити Україні не помінялося, продовжу службу в Нацгвардії України. Щодо іншого – час покаже. Точно це буде не зараз. Головний план – провести курс реабілітації і лікування, є певні питання, які треба вирішити. Провести час нарешті з дружиною, довгождану відпустку, яку ми почали 30 червня 2017 року і в цей раз нарешті проведемо її гідно, так як має бути.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Реально