Новий обеліск виріс на місці давнього пам’ятного знаку, який перенесено в с. Маловиди, що на Теребовлянщині, де більшість мешканців є примусово переселені комуністичним режимом в ті буремні роки минулого століття. Ідея створення нового пам’ятника належить теребовлянцю-меценату пану Юрію Дзюбану задовго до його встановлення. Автором проекту є теребовлянець, архітектор за фахом, краєзнавець, поет та письменник Микола Ковальчук, а скульптор – Володимир Вульгин.
Слід відмітити, що захід проходив із дотриманням карантинних правил. Саме через карантин зібралося небагато люду, а багатьом лемкам з Тернопільщини, зі всієї України, також із-за кордону, наприклад, з Канади, США та інших країн, не вдалося приїхати, як було раніше зазвичай.
Перегляньте також:
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
- У Теребовлі в лікарні помер захисник 46-річний Андрій Мегеденюк
Лемки – мов лелеки, яких силоміць заставили повилітати з гнізд і, які так у них й не повернулись…
Перед відкриттям споруди автор проекту Микола Ковальчук розповів: «Мені запропонували створити проект даного обеліску ще навесні цього року, в квітні місяці. Я розробив декілька варіантів, але був вибраний саме ось цей, що ви бачите. Верхівка пам’ятника виконана у формі стилізованої лемківської церкви з хрестом та вмонтованим у наскрізній ніші невеликим дзвоном. Все це якраз і є символом тих трагічних подій для лемківського народу. Через весь пам’ятник зверху донизу йде зигзагоподібна блискавиця білого кольору. Даний символ говорить, що лемківський народ був розділений навпіл кривавою червоною диктатурою, більшість народу примусово розселили по всьому бувшому союзі, по різних регіонах України. При цьому все майно, могили предків залишились, декому лише пощастило жити й до нині на праотчій землі. Висота пам’ятника з хрестом – 4 м, виконаний він із червоного житомирського граніту. Вгорі справа є надпис – «Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя», а внизу зліва – «Українцям, жертвам депортації з Польщі 1944 – 1947. Внизу великими цифрами ще раз ті роки депортації».
Не будемо описувати трагічну історію українців-переселенців, її знає кожний свідомий наш громадянин. Наголосимо лише таке: за роки радянщини лемківський народ, як й інші етнічні групи українців всіляко принижували, зневажали, перекручували їх історію, заставляли її забути та стидатися свого походження навіть. Та не такі лемки, щоб піддатися на подібне. Вони кажуть, що якби навіть залишився один лемок, то він все рівно б відродив весь їх рід. «Навіщо нам стидатися себе, своєї історії? Це ж нам дано Господом. Кожен, найперше, повинен стидатися своїх нікчемних думок і мерзенних вчинків. Коли тяжко – не здавайся, бо як здасися, то легше все рівно не буде». І лемки не здалися, їх народ встав з колін, скинув ярмо і нині процвітає, хоч, до слова сказати, всіляко було за пройдені роки.
Відкриваючи захід, голова Теребовлянської ГО «Лемківщина» пані Марія Куліковська подякувала меценату, відмітила, що він допомагає лемкам вже багато років, адже в його жилах також тече лемківська кров. «Пам’ятник був готовий ще в липні, – розповідає пані Марія, – але ми його не відкривали через епідемію, хотіли приурочити до дати початку репресій лемків – 9 вересня і також нічого не вийшло. Все ж вирішили його відкрити за будь-яких умов сьогодні, а також посвятити. Бажаю всім лемкам нехай Бог дасть кожному здоров’я в цей для кожного українця тяжкий час пандемії!»
На захід були запрошені святі отці, це обласний декан, декан Теребовлянського деканату, митрофорний протоієрей, настоятель ПЦУ Святого рівноапостольного князя Володимира отець Володимир Якубишин, священик Теребовлянської УГКЦ Святого отця Миколая, отець Петро Мушинський, настоятель ПЦУ в с. Романівка, капелан, бував в зоні бойових дій, має ряд нагород, отець Михайло Кокора і священник із ПЦУ Успення Пресвятої Богородиці з с. Дарахів отець Степан Суканець із своїм дяком Іваном Івчишином, які пізніше виконали лемківські пісні. Святі отці провели панахиду та освятили новий пам’ятник святою водою, а також здійснили обряд з короваєм, який був на столі перед обеліском разом із фігурою Матері Божої(див. відео).
А в цей час осінь брала своє, той день був похмурим та досить прохолодним, але, коли розпочалося дійство, то раптом хмари розійшлися, блиснуло сонечко, відтінюючи прозору синю блакить неба і всі одностайно підняли голови догори. Хтось ще сказав було, що то Господь послав свій знак добра лемкам… В загальному, не було того дня, як зазвичай в другій половині, задиристих пісень та танців з участю лемківського співочого гурту «Аничка» із с. Вербівці, не співала й заслужена капела бандуристів із Струсова. Натомість у хвилину мовчання дзвенів дзвін, а в перервах між виступами лунав перестук коліс «товарняків», на яких лемків переміщували, мов яку худобу енкаведисти.
Ведуча заходу, голова міської «Просвіти», Надія Хома між виступами знайомила присутніх із тяжкою історією лемків, зачитувала вірші й, зокрема, сказала: «Весна, 1945 рік… Для радянщини це була перемога над фашистськими загарбниками, а для лемків, які більше 1,5 тисячі років жили на західних схилах Карпат, ця весна принесла самі чорні дні, яких вони не знали з початку свого існування… Їм зробили цвинтар, де хотіли поховати не лише минуле, а й майбутнє. Особисто я від малечку відчувала на собі ті всілякі знущання, мене прозивали не інакше, як «лемчиха». А за що? Нині я цим пишаюсь, пишаюсь тим, що мої батьки, моя родина витримали, не зігнулись, не прогнулись і зберегли наш спосіб життя, традиції та звичаї. Так, сьогодні ми пишаємося, що ми лемки, що наш народ такий духовно багатий. Скільки пісень створено, написано віршів? От хоч би взяти пісню «Гори наші, гори…», що є лемківським гімном. В той день було відтворено звуково не лише ту пісню. А ще й такі як фонограмою відтворено й пісні народного аматорського хору «Союзу українок»» «Над Сяном», «Ой верше, мій верше, також пролунали пісні «Як про мою Лемківщину де си заспівают…», а в кінці заходу «Боже великий, єдиний». Пані Надія прочитала вірші: «І Бога кожен день просила, щоб був щасливим її вік», «У світ за тридев’ят земель», «Чим завинила Лемківщина?», «Кличут мене рідні гори…», «Пам’ятає матір – наша Лемківщина», «Ми покидали батьківський поріг і виїздили у незнаний світ…»
Слухаючі лемківські пісні та вірші, присутні то схиляли голови, то гордо випрямлялись, всім лягали на серця такі слова про їх народ. Дуже всіх вразила розповідь очевидиці тих минулих тяжких подій 89-річної пані Катерини Іванівни Гаврилко із с. Сущин, якій в ті роки виповнилося лише 14 років, а також пана Івана Івановича Федоша з Теребовлі, він прочитав ще й вірш «Кличут мене рідни гори, рідни полонини…» з використанням лемківського діалекту(див. відео).
Гарні проповіді виголосили святі отці Степан та Михайло, їх слова напевно проникли в душі кожного присутнього тут. А голова громадської ради району та райвідділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів пан Богдан Гнатюк підкреслив, що нічого не забуто і назавжди залишиться в пам’яті нащадків.
На завершення слово надали головному благодійнику лемків Теребовлянщини пану Юрію Дзюбану: «Шановні міщани та гості, сьогодні, мовби співпали символічно дві дати – це пандемія та вшанування Дня депортації лемків. Нині ми боїмося вірусної загрози та всіляко її стережемося, дотримуємося заходів безпеки і це правильно. Мимоволі виникає порівняння з загрозою, яку мали наші предки… Тоді загинули тисячі людей, то була дійсно велика трагедія, а нинішню ми разом обов’язково поборемо і все буде в нас добре. Хочу також підкреслити, що пам’ять вічна, немає її, то людина й не живе. Без минулого немає майбутнього, ось тому я нині разом з вами. Наш обов’язок, шановні, берегти цю пам’ять і всіляко її примножувати, жити лише в єдності та злагоді, у взаєморозумінні».
Далі голова Теребовлянської ГО «Лемківщина» пані Марія Куліковська подякувала ветеранам за допомогу і за їх виступи, а всім присутнім за те, що прибули на відкриття пам’ятника.
Більше фото можна переглянути ТУТ.
Віктор Аверкієв, фото: Олег Капуста, відео автора
