Колись прочитала у чеського письменника Карела Чапека, що «Критика – це коли критик пояснює автору, як зробив би він. Як би вмів». Зерно істини у цьому, й справді, є. Однак є літературні критики, які не лише читають інших і пишуть розлогі відгуки-рецензії на вже прочитане, а й творять художні тексти. До таких належить спілчанин із Шумська Ігор Фарина. Він міцно тримає форпост на цій стезі літературної ниви. Про точну кількість написаного письменником вже йдуть суперечки. Виправити ситуацію вирішив сам письмак (улюблене слово Фарини). Зібравши для початку дещицю рецензій, які з’являлися у всеукраїнській періодиці за останні роки, упорядкував їх і видав окремою книжкою під загальною назвою «Наближення».
Загадкова і втаємничена обкладинка (зоряне небо, рясні зорепади, місяць уповні), відразу не лише налаштовує на космічний лад у душі, а й… наближає і занурює у загадковий світ Слова з його вічною «пропискою»: «… на третій від Сонця життєдайній планеті» (за Вадимом Пепою). Моє шанування талановитій дизайнерці цього проєкту Тетяні Гребеножко. Написала на «космічний лад» і сама собі зробила суттєве зауваження, бо ж слово «космос» у перекладі з грецької вже означає порядок, себто – лад… Завдяки письменницькому слову автор згаданої книжки наблизив нас до зустрічі із цікавими й непересічними постатями. Їх двадцять шість. Серед них низка знакових українських імен: Олег Герман – «Співоча скеля», Ольга Яворська – «Сльоза-живиця», Богдан Смоляк – «У самозреченні творящі», Жанна Юзва – «Тече вода», Богдан Теленько – «Соловецький мартиролог Поділля», Василь Кузан – «Різдво метелика», Леся Степовичка – «Німці в городі», Ігор Ґурґула – «Кров папороті», Богдан Андрусяк – «Сльоза любові», Богдан Береза – « Hometend. Люди і долі», Богдан Манюк – «Карпатські бранзолєти» тощо.
Перегляньте також:
- Офісне приміщення на приватизаційному аукціоні виставляють у Гусятині
- У Тернополь приїде відомий письменник, автор книжки про Чорнобиль Володимир Шовкошитний
Стилос письменника завше налаштований на аналітику, а його мислення повсякчас сприяє цьому. Та й письмо давно впізнаване, навіть окремі фрази і підзаголовки. Ось хоча б – «Темарійне», «Поетичне думання», «Оповіда» та інші. Кожна його рецензія має підрозділи, що дозволяє охопити чимало інформації як про того, про кого він пише, так і про сам твір. Іноді можна почути, мовляв, кому потрібний цей жанр літератури? Хіба що фахівцям? Е ні, не поспішайте. Ще є у нашому суспільстві думаючі люди, які цікавляться й такими публікаціями. Вирішила поекспериментувати – відкрила книжку навмання. І що ж? Тільки знаходжу підтвердження своїм думкам. Тож передаю дослівно перший абзац: «Квіти почуттів празникують у слові» до поетичної книжки чернігівчанки Л. Ромен «Чорнобривці на снігу»: «Дивнющість якась! Мене, літературного критика, при оцінці того чи іншого художнього тексту ніколи не цікавили біографічні дані про автора, хоча, можливо, і хотілося знати про них з людської точки зору. (Цю двоїну у своєму сприйманні пояснюю елементарною журналістською цікавістю, бо 30 років газетярував). Щось подібне сталося у мене і з Людмилою Ромен. Спочатку було знайомство з її добіркою віршів в одному з чисел журналу «Літературний Чернігів», яка заімпонувала метафоричністю мислення. «Диким медом налиті слова», «Наївне серце в щем утоплене», «Цілую дощів вересневих вологе волосся», «Хоч і плаче в мені туги зляканий звір». А після цього на моєму робочому столі з’явилися «Чорнобривці на снігу» та зворушливий лист від авторки. Все це, разом узяте, і підштовхнуло до написання відгуку».
Ігор Фарина багато прочитав, читає. Його літературознавча аналітика глибока й порівняльна. Добрий приклад багатьом для наслідування – долучатись до непроминального літпроцесу, аби тримати руку (думку) на пульсі часу. Адже літературний критик не має вихідних і ніколи не йде у відпустку. І не забувати, що «Письменник має бути скелелазом» – саме таку назву має рецензія Фарини на повість тернопільського письменника Олега Германа «Співоча скеля». Значущий заголовок – як гасло, як завдання, як поступ, як намір для всіх, хто пише чи збирається це робити. А пишучи про «Одкровення душі, що на пісні настояне» ( «Тече вода» Жанни Юзви), автор, між тим, розмірковує про важливі письменницькі негаразди: «Письменниця не належить до розпіарених авторів. Чому? Відповісти непросто. Можна, звісно, говорити про абераційність часу, коли цінуються не душа людини, а різні матеріальні чинники з офшорним присмаком. Щось є від цього. Що тут гріха таїти? Варто, мабуть, врахувати і провінціальність мешкання (проживає Жанна Юзва в Підволочиську). Сучасний український літературний процес не може похвалитися великою кількістю помітних імен з-поміж тих, які живуть у глибинці. Назвемо Павла Гірника, Петра Мідянку, Мирослава Дочинця, Василя Рябого, Любов Проць». На думку Фарини: «Поціновувач красного письменства переймається не географічною адресою письмаки, а якістю тексту, бо саме це є головним». Вирізняти, вихоплювати і підносити ці тексти на загал – завдання багатьох, особливо тих, хто причетний до творення доброї української літератури. Літературний критик має бути не просто начитаним, а й ерудованим, вміти узагальнювати, проводити паралелі, знати історію літератури. Дуже важливо, коли читач, прочитавши рецензію, захоплено вигукне: «Я хочу прочитати цю книжку!».
Одного разу сучасну українську критикесу Богдану Романцову несподівано запитали про те, як знаходити час на читання. Її відповідь змусить вас усміхнутись: «Як читати більше? Дуже просто. Щоранку повторюйте: «Я не візьму собі ні дружини, ні земель, не буду батьком дітям. Я не одягну корони і не домагатимуся слави. Я житиму і помру на варті. Я – меч у темряві; я – вартовий на Стіні; я – щит, який охороняє царство літератури». Бути літературним критиком, літературознавцем – це бути відданим літературі, нею жити. Саме таким і є спілчанин Ігор Фарина.
