Донька видатного поета та письменника Василя Ярмуша Мирослава багато років опікується пам’яттю свого батька, збереженням його багатої літературної спадщини. Нещодавно пані Мирослава натрапила на спогади літератора Олександра Астаф’єва про знайомство та дружбу з Василем Ярмушем. У публікації автор згадує також і про таємниче зникнення з редакції газети «Ровесник» повісті письменника. Назви твору пан Олександр, на жаль, не запам’ятав. Журналісти вважали, що до цього причетні працівники КДБ, які пильнували за життям і творчістю Василя Ярмуша.
Мирослава Ярмуш переконана, що Олександр Астаф’єв веде мову про твір «Журно тополі шуміли…», адже це єдина біографічна новела, яка вийшла з-під пера її батька. Тексти її тата, зазначає, справді часто пропадали. Але цей твір зберігся в рукописах літератора, через багато років Мирослава Ярмуш його опрацювала. Тепер нагоду ознайомитися з новелою «Журно тополі шуміли» мають змогу і читачі нашого сайту.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Журно тополі шуміли…
“Я був солдатом. Я до кінця виконував свій святий обов’язок, перед людьми і перед своєю совістю “.
Оcтап напівлежить у ліжку обкладений білими тельбухами лікарняних подушок. Мокрі пасма вилиняного волосся непокірно зсуваються на жовте, воскове чоло, на якому тонесенькими нитками синіють прожилки.
Очі, обведені фіолетовими колами запалися глибоко, глибоко, що навіть повіки не в змозі прикрити їх. Висушені хворобою руки, неначе присохлі гілочки, знесилено підтримують кисневу подушку. Чорна змійка трубки, гадюкою в’ється по запалих грудях зникаючи в загостреному носі хворого.
Та життєдійного настою все мало; відкритий рот часто, часто втягує в себе йодизне повітря палати і не може насититися. А в грудях булькоче, хрипить, висвистує, немов у смертельному поєдинку зутрілося життя зі смертю.
Мовчки дивиться стара Явдоха, як догорає її дитина. Широко розкритими, червоними від недосипань, та сліз очима, дивиться вона на Остапа і не може надивитися.
В кабінеті головного лікаря сказали: – Операції робити не можна надто непростий процес, крім того – мокрий плевріт… Що в наших силах, то зробимо, але довго він жити не буде…
А за вікном сонце, лагідно цвірінькають приласкані весною горобці, а в ніжному листі дерев гомонить радо вітер.
І здається Остапові, що то не вітер виспівує весільну коломийку в зелених косах беріз, а шумить далеке полярне море. Велике і сіре, як розтоплене олово.
Вдалині, де кінчається похмура ущелина острова, одиноким бовдуром стовбичить казарма.
Над головою немов велетенське чудовисько з обрубаними кінцівками розгойдується антена потужної радіолокаторної станції. Поруч – великим колом розмістилися в спальних колисках ледачі тіла ракет.
Виє вовком пурга. Мілка снігова пилюка крижаним подихом Льодового океану забивається в ніс, заважає дихати. Здається, що це велетенська хвиля накрила навіки наїжачену групу озброєну до зубів людей.
Та пальці звично притискують до тіла чорний автомат. Очі, крізь дикі зойки хурделиці пильно вдивляються вперед охороняючи цвинтарний спокій прикордонного краю.
– Вам Батьківщина довірила саму відповідальну дільницю, – дзвенить далеким гомоном, в вухах Остапа, голос чергового по дивізіону. – Де б ви не були, щоб з вами не сталося, вона завжди з вами і завжди прийде на допомогу…
І знову заметіль. І диким хрипом захлинається море. Але чому так важко?…Чому так болить в грудях? А, це певне автомат стиснув ременем, а може, то сторожовий кожух так гне до землі?… Та це нічого. Ще рік, ще один тільки рік, а там – додому. Вдома чекає мати, та й Дарійка нетерпеливо вичікує його, адже разом поступати в інститут будуть …
Але чому так страшенно болить? Чого пекельний вогонь перехоплює подих? А може то сон? Йому стає страшно. Остапові здається, що він – маленька, маленька піщинка загублена в розпеченх просторах пустелі. Чорний вихор підносить його на страшенну висоту і крутить, крутить ним в пліснявому морозі пропасті. А навколо пустота б’є страшним хриплуватим дзвоном: Бов …бов… Голова розколюється від цих ударів.
Нараз над ним схиляється скровавлена паща велечезного страхіття. На гострих іклах звисають кусні м’яса. Паща наближається, наближаєтья і ось вона вже заступила собою цілий світ і він вже відчуває спопеляючий подих її.
Диким криком виривається з його уст: – Мамо! – Що, Остапку, чує він над собою материн голос.
Остап відкриває очі, і крізь червону пелену бачить маленьку кімнату, і схилену постать матері над ним.
Дійсність ще страшніша за сон. Гіркий клубок підкочується до горла і вже ніщо не може стримати нелюдського, жалібного зойку. Явдоха з невеликого вузлика виймає кілька яблук, і ставить на тумбочку. Потім намочує волохатий рушник і прикладає синові до розпеченого чола. Тяжкі думи обсідають роєм голову. Хіба цього хотіла вона від доброї долі? Хіба цього просила вона в бога, сидячи довгими ночами над колискою?… Хто ж мене тепер догляне на старість? Хто безпомічній, подасть кавалок хліба? Хто? І поховати нікому буде… Сину, мій, сину, дитино ти моя єдина; заливається тяжкою розлукою мати. Ніхто не відає, скільки сліз виплакала вона в своїй сирітській пустці.
Нащо людям знати. В них і свого горя досить. Остап знову відкриває очі і невидячим поглядом водить навколо, поки зір не зупиняється на Явдосі.
– А знаєте, що сказав тоді полковник, коли мене хворого комісували додому?
– Що сину?
– Тепер , – каже, – ти нам непотрібний. Іди тепер до своєї мами. Ти, можна сказати, за бортом воєнного корабля…
– Нічого, Остапку, ти ще вилікуєшся.
– Але коли я був здоровий, то був потрібен. Всі знали тоді мене. А зараз, ні? Виссали здоров’я і мов ганчірку викинули на смітник…
Я жити хочу, чуєте, жити…
Смертельна синява покрила обличчя хворого.
– Втихомирся, дитино, ти будеш жити, чуєш, будеш, – гладила синову голову шорсткою долонею мати.
Остап жадібно ловив позеленілими вустами повітря і захлинався. Він був подібний на велику рибину, викинуту морською хвилею на прибережний пісок.
– Я знаю… Я розумію, що ніхто не дав мені цієї недуги. Я був солдатом. Я до кінця виконував свій святий обов’язок перед людьми і перед своєю совістю… Навіть тоді, коли я обмороженими руками тягнув металевий провід, від якого залежало життя півсотні бійців, я знав, що так би вчинив кожен, навіть тоді, коли б для того треба було покласти життя. І тоді, коли мене напівживого обрубували ломиками від тросів, мені здавалоя, що я переміг саму смерть, ради спасіння других. А тепер від мене відкинулися, віджахнулися всі: Ти – каліка, ти нам не потрібний…
І знову тяжка і глуха мовчанка, як могильна яма. Тільки чути, як гілка тополі шкребе по вікні.
– Мамо! – ледве чутно шепоче Остап.
– Що, синку?
– А садок наш вже цвіте?
– Цвіте, Остапку.
– А ця яблуня, котру я пересадив перед відходом в армію, цвіте?
– Дуже цвіте, сину. Як молоком облита.
– То добре, мамо. Коли я вмру, ви зріжете одну зацвілу гілочку і положете на груди…
Стара кінчиком хустинки витирає, крадькома виплакані очі покриті сивим туманом горя.
– А яке на надворі небо, мамо?
-Тепле дитино, і лагідне, лагідне.
– А трава вже зелена?
– Зелена Остапку.
Остап судорожно хлипав повітря і давився сльозами.
– Нічого, Остапку, ось в колгоспі дадуть аванс, поїду до міта, купимо тобі гарну, гарну сорочку, – тішила немов малу дитину, стара Явдоха.
– А ви, мамо, знову пішли на роботу?
– Дали мені дитино гектар буряків. А, що я висиджу вдома, – ніби виправдовувалася мати. – Хто нас годувати буде?
Остап відкрив очі, що блищали страшним внутрішнім вогнем. Глянув на біле, біле волосся матері, на скорботну похилу постать і прошепотів.
– Коли б мені хоч трошечки здоров’я. Я б Вам робити вже не дав, мамо…
– Вам треба йти, – відкривши двері промовила сестра з маленьким червоним хретиком на білосніжній шапочці. – Хворому треба відпочити…
Явдоха підвелася і відійшовши кілька кроків в напрямку дверей, повернулася. Рука похапцем витягла з кишені гроші.
– Ой, трохи не забула. Тобі нині поштарка пенсію принесла. Назначили таки. Двадцять один карбованець.
– Дайте мені їх, мамо!
– Бери, бери Оcтапчику, це ж твої гроші.
Син випустив кисневу подушку і тремтячими пальцями почав рахувати хрупкі папірці.
– Три, шість, дев’ять, дванадцять, п’ятнадцять, вісімнадцять, двадцять один – шепотіли потріскані від гарячки вуста. Двадцять один карбованець, а мені двадцять перший рік… Значить по карбованцю за рік…
В грудях заклекотало, застогнало, і на безкровних вустах появилася рожева піна. Ще мить і чорний потік крові вирвавшись з грудей охляпав новенькі троячки в застиглій руці.
А за вікном журно шуміли тополі розгортаючи до Сонця ніжні молоді листочки.
Василь ЯРМУШ.
