Cелище міського типу Микулинці розляглося на річці Серет. Микулин (стара назва селища. — Г. Я.) вважають найдавнішим не лише на Тернопільщині, а й у Західній Україні. Лише з огляду на це тут варто побувати. У Микулинцях є кам’яний замок, мури якого збереглися ще з ХУІ століття, у якому досі… живуть люди. Це, мабуть, єдиний замок не лише в Україні, а може, й у світі, у якому вставлено склопакети на місці дерев’яних чи металевих вікон! Ще одна родзинка Микулинців — броварня, де варять смачнюще пиво.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Коли ми в’їхали у селище, нас вже чекали дві тернопільські красуні — Андріана і Христина — гіди замку і пам’яток архітектури, які збереглися з прадавніх часів. Про Микулинці ще1096 року вперше згадав у своєму «Повчанні дітям» великий князь київський Володимир Мономах. Село заснували ченці, які збудували у цій місцевості церкву Святого Миколая, звідси село отримало свою назву. У княжі часи населення Микулинців було зобов’язане утримувати дружину теребовлянського князя. У 1387 р. містечко захопили поляки.
Кам’яний замок почали будувати у 1550 році за наказом тодішньої власниці Микулинців Анни з Йорданів, дочки гетьмана Миколая Сенявського — власника Бережанського замку. З роками замок переходив з рук в руки — спочатку Сенявським, згодом Любомирським і нарешті Потоцьким. Останньою його власницею була графиня Юзефа Рей, яка заволоділа замком у 20-х роках минулого століття.
У неї була улюблена служниця, яка не лише прислуговувала графині, а й допомагала вести домашнє господарство, бо була письменною. Графиня колись взяла на виховання до себе сільську дівчину-сироту. Коли Анна виросла, закохалася і хотіла вийти заміж. Тоді стара графиня, щоб не розлучатися із улюбленою покоївкою, запропонувала їй з чоловіком жити разом із нею, допоки молоде подружжя не збудує власну хату. Юзефа Рей навіть виділила їм деякі будівельні матеріали для будівництва житла, однак здійснитися цій мрії не судилося. Розпочалася війна, чоловік Анни пішов на фронт, залишивши дружину з двома діточками на руках. З фронту не повернувся. Навічно забрала війна і рідного сина графині. Від тифу померла графська донька. А через деякий час померла і сама Юзефа Рей. З того часу замок і його приміщення перейшли у розпорядження Анни, бо інших спадкоємців у цієї родини не було.
Коли Микулинці захопили німецькі війська, то за старезними замковими мурами розмістилися танки, а в самому замку квартирували солдати. За радянських військ у Микулинецькому замку була організована ветеринарна лікарня, в якій доглядали поранених. За совєтів залишки муру та веж влада внесла у реєстр пам’яток архітектури, але поселенців звідти не виганяла.
Андріана і Христина розповіли, що служниці покійної графині — Анні — запропонували працювати сторожем у замку. Анна померла, однак тут досі живе її донька Стефанія. Звісно, мені хотілося поспілкуватися з пані Стефанією, але Андріана сказала, що жінка не дає інтерв’ю і не виходить, коли бачить туристичний автобус. Коли наша група пішла на оглядини руїн замку, я побачила, що з воріт вийшла старша пані. «Це і є пані Стефа», — сказала мені Христинка.
Пані Стефанія Болой виявилася балакучим співрозмовником.
— Мені у вересні буде 87 років. У цей замок, точніше, фортецю, я переселилася у 1933 році. А народилася у палаці, що за 200 метрів від фортеці, де жила грабіна (так пані Стефа називала графиню Юзефу Рей. — Г. Я.). Там народилася і моя сестра. Мама служила у грабіни. Це була дуже добра людина. Дозволяла нам бавитися у замку. Ми ходили по всіх кімнатах, але шкоди не робили. Грабіна нас не виганяла. У Юзефи були донька і син. Син у 17-му році загинув на війні. На війні також загинув кавалер грабіниної доньки. Сама дочка померла у 1929 році. Після того, як загинув її кавалер, сказала, що заміж не буде виходити. А люди у селі і в навколишніх селах плели такі дурниці, казали, що на подвір’ї перед палацом грабіни посадили дерево догори коренем, і якщо воно прийметься, то донька грабіни вийде заміж. Може, навіть і за конюха. Коли я то сказала мамі, вона мене дуже ганьбила. Моя мама її дуже любила і захищала. Бо ж грабіна взяла її до себе, коли мамі було лише 17 років. І ніколи не робила їй кривди. Моя мама не скінчила навіть три класи, але була мудра і грамотна. Ходила з чеками на пошту, бо вміла читати. Грабіна давала їй гроші, і мама ходила у магазин.
За словами пані Стефанії, магазини були у власності євреїв. Євреї давали їй лоскутки матерії, щоб Анна показувала графині Юзефі зразки. Графиня вибирала, і з обраної тканини шили дівчатам-служницям на свята нові сукні.
Пам’ятає пані Стефанія, як вранці перед ворітьми палацу вишиковувалися старенькі люди з навколишніх сіл. Комусь були потрібні дрова на зиму, хтось ще якоїсь допомоги потребував. Анна це бачила. Запитувала у Юзефи Рей дозволу — чи можна впустити. Кожен з прохачів мав право зайти до палацу і розповісти про свою проблему.
— Двох дівчат грабіна вивчила на вчительок, — продовжує жінка. — Любила товариство. Римо-католицький і греко-католицький священники приходили часто до неї на підвечірок.
Коли на теренах панував тиф, люди падали як мухи. Захворіла і дочка графині. Юзефа Рей сказала: як донька вийде з хвороби, збудує для бідних лікарню. Слова дотримала. Донька одужала, і у селі почали будувати лікарню. Вона ще й досі стоїть, але як закинута будівля.
— У цьому будинку можна помістити три-чотири сім’ї, — бідкається пані Стефа. — Але ніхто про це не дбає. От так і стоїть з розбитими вікнами.
У 1929 році у молодшої графині стався серцевий напад. Лікар, який жив поблизу, врятував її від смерті. Так само й наступного разу. Але втретє добру графиню не врятували. Це було взимку. Пані Стефа каже, такі сніги страшні тоді були, кучугури високі понамітало — аж до комина (димаря. — Г. Я.). Батько пані Стефи і ще один сільський чоловік робили спеціальний тунель, щоб дістатися до кладовища. Не могли добратися до Тернополя, щоб купити бронзову труну, поховали її у дерев’яній. А у палаці, де колись жила графська родина, тепер санаторій.
Потім почалася війна. Коли батька забрали на фронт, малій Стефанії було лише вісім років. Пані Стефанія пригадує, що німці, які прийшли у село, кривди нікому не робили. Навпаки, підгодовували дітей і дорослих зупкою з сочевиці, частували шоколадом.
— Вздовж муру замку стояли танки, — каже пані Стефанія. — Залишилися ми з мамою і сестрою. Було страшно, але німці до нас добре ставилися, мама з ними спілкувалася, і все нам дорікала: «Що з того, що ви закінчили по десять класів? Я три не закінчила, але з німцями могла поговорити». Німці поселилися у нас. Спали на підлозі одягнуті, взуті і тримали біля себе зброю.
Запитую у пані Стефи, чому досі живе у цьому замку. Чи не страшно, адже такі мури пам’ятають 500-літню історію. Може, й привиди тут живуть.
— У цьому замку три квартири: одна внизу, дві нагорі. В одній з них живу я. Мені пропонували перейти деінде. Але тут — мій дім. Тут я прожила життя. І звідси піду тільки у далеку дорогу…
