Візуалізація Тернополя у ракурсі 70-х

09.07.2020 12:43   Джерело: zbruc
Опубліковано : Новини Тернопілля

Це, звісно, не той Тернопіль, який ідентифікуємо із Дмитром і Вірою Стецьками, Петром Гулиним і Надією Кириловою, чи з молодших — Ігорем Зілінком… Утім, це їхнє зовнішнє оточення. Отож, про місто 1960-1970 років, боротьбу з абстракціонізмом, злість пенсіонерок і реформи за прибалтійським зразком розповідає Євген Удін.

Спочатку приїжджав у Тернопіль залицятися до майбутньої дружини — Тамари Олексіївни (мистецтвознавиця, художниця, педагогиня — А. З.), потім перебрався сюди. Після Чернівців Тернопіль здавався селом. Але коли у місті є улюблена жінка, воно прекрасне.

Мав великий досвід — у Чернівцях працював у газеті «Радянська Буковина», «Зорі Буковини», «Молодий буковинець», входив у правління художнього фонду. У Тернополі почав працювати в товаристві художників. Коли вперше зайшов у цех, на підрамники були набиті залізні щити — працювали над протипожежними плакатами. Дивлюсь, один домальовує роботу — праска, напис «Виходячи з дому, не забудь вимкнути» — глянув, рвучко поклав блік на праску, відійшов і задоволено закурив. Це був не той рівень, до якого я звик у Чернівцях. Хоча в тернопільському фонді були й хлопці з вищою освітою.

Робота була різна. Малював моральний кодекс будівничого комунізму стільки разів, що знаю його, як «Отче наш». За моральний кодекс будівничого тутешні художники брались не дуже радо, мені теж не надто подобалося, проте платили добре, а в мене народилась дочка. 

 

Ми поселились у квартирі батьків Тамари в будинку на Брюкнера. Я багато разів переглядав «Битву за Тернопіль. 1944» (радянська документальна стрічка — А. З.). Там є кадр, де солдат кидає гранату у вікно — це вікно нашої квартири. І, коли він замахується, мені кожного разу хотілось кричати: «Не кидай!». Граната пошкодила квартиру. Скрізь у будинку зберігся ідеальний паркет і тільки в нас — нашвидкуруч настелені дошки.

Працював позаштатним художником «Вільного життя». Дякуючи відповідальному секретареві Борисові Мінцу, навчився малювати швидко та пристосовуватись до замовлення. Ось до Першого травня головний редактор замовляє малюнок, котрий тягнеться вздовж шпальти та загинається чобітком. Я сиджу всю ніч, малюю. На ранок приношу, чекаю, що похвалить. Він кричить, ніби я ворог народу: «Що ти зробив!» За ніч прийшли матеріали ТАС’у і все заплановане змістилось. «Це не годиться, так зробиш», — каже, дає нове завдання. Переробляю. Приношу. Він знову кричить, що все не так, і треба зовсім маленький малюнок.

Для «Вільного життя» робив замальовки із будівельних майданчиків. Багато працював з натури. Йшов на об’єкт, малював півтори, часом дві години, потім біг у редакцію. Там малюнки фотографували та переводили у зображення для друку. 

У шістдесятих Тернопіль розбудовувався. Спочатку думав малювати кожен новобуд, але їх зводили так швидко, що не встигав, тому кинув цю ідею. Бувало, малюю аж поки не стемніє, думаю, потім закінчу, дні два-три бігаю, приходжу, а будинок уже зведений. Більшість тогочасних робіт зробив для газети. Використовував різні матеріали. Працював у різних техніках — начерк, замальовки. Найцікавіше переводив у станкову графіку, зокрема, ліногравюру — у ті часи це була одна з найпопулярніших технік, любив монотипію.

Монотипія зробила мене абстракціоністом. У шістдесят другому, коли Микита Хрущов розгромив виставку авангардистів у Москві, на місцях одразу ж почали боротись зі своїми «авангардистами» та «абстракціоністами». Дзвонили згори й давали вказівку знайти «істів» й покарати. У той час саме проходила виставка, де були мої монотипії, створені під враженням перебування в Прибалтиці. На них обіграв міфічних персонажів, зокрема, була жінка, котра з’являлась з морських хвиль, обплутана зміями. Тим, хто шукав «абстракціоністів» на місцях, ця робота здалась абстракцією. Потім у тернопільському драмтеатрі зібрали всіх голів колгоспів, нагодували сосисками з гірчицею і вони «ізоблічілі» мене та інших «істів». Мені пощастило. Тоді навчався у львівській академії друкарства. Ректор викликав мене, запитав, що я таке витворив — у нього на столі лежав лист, де мене назвали чи не «абсрамістом», бо той, хто писав, не знав слова «абстракція». Я пояснив. Він відпустив мене, сказав подарувати свою монотипію. Пізніше розповів, що у листі була вимога мене відрахувати, він відписався, мовляв, студент покаявся, його наставили на путь соцреалістичного мистецтва.

Монотипія — складна техніка. Ось з цією я добре намучився (показує на роботу із Надставною церквою — А. З.). Щоби вийшов гарний відбиток, треба зробити багато спроб — із першого ніколи не виходить, і коли ти впертий, то друкуєш-викидаєш-друкуєш. Ця, соромно зізнатись, десь дванадцята. Щоразу залишались непрофарбовані смужки, коли набридло вже, думаю, от холера, беру широкий пензлик — фух-фух. Нарешті вийшло. Ну добре, нікому не зізнаюсь, з якої спроби її зробив. 

Надставну церкву та став, певне, зображав найчастіше —  акварелі зі сходом сонця над водою, багато графічних рисунків, часто використовував кольорові олівці. Як для цієї — на передньому плані настил, далі силует церкви. Будував композицію, щоби вона запрошувала «пройтись» картинкою.

У місті шукав несподівані ракурси. Дворик біля Гідропарку сподобався ефектним світлом — воно вихоплювало частину сходів і  будинків — картинка ставала схожа на лабіринт. Дуже любив дворики, бо в них було щось домашнє. Кожен обживався як міг — у моєму дворі, в будинку навпроти, чоловік переробив балкон під голубник, щоранку він свистів, і птахи злітались до нього. 

 

У 64-65 роках, коли був депутатом міської ради, нас із архітектором Едуардом Гронським відправили у творче відрядження в Прибалтику. Там нас вразило все — і широкі вулиці, і великі вітрини. Коли повернулись до Тернополя, взялись впроваджувати досвід. Перше, з чого почали — з вулиці Леніна, нинішньої Руської. Зняли дев’ятнадцятиметровий обеліск на честь воїнів-визволителів. Тоді проїжджа частина була з одностороннім рухом, посередині — алея з клумбами та лавочками, це було улюблене місце відпочинку пенсіонерів. Ми розширили дорогу та зробили її з двостороннім рухом, тобто місце відпочинку для пенсіонерів зникло. Вони понаписували багато скарг на нас. Друге нововведення — танцмайданчик у парку Шевченку. Тоді, як і в інших містах, він був обгороджений колючим дротом. Перенесли його на острівець «Чайка» і огорожа стала непотрібна. Третя революція — великі вітрини у центральних магазинів на зразок тих, що побачили у Прибалтиці. За тамтешньою модою у свята їх всуціль завішували плакатами. Частину з них малював я. Мій улюблений до Свята квітів. На ньому Марина Владі — частина її обличчя з фотографії, а іншу — замінила квітка.

P.S. Нині Євген Удін працює над упорядкуванням робіт — сортує, оформлює. Планує, що незабаром постане масштабна виставка про Тернопіль від 60-их до наших часів.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: zbruc