Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Жариною пам’яті ясніє купальська ніч з далекого дитинства

07.07.2020 21:13   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

Майже коралові і налиті соком ягоди вишні загадково визирають із купки щойно зрізаних квітів, що лежать на якійсь старенькій ряднині посеред подвір’я, де панує розпашіле липневе літо. Пора – ближче до надвечір’я. Бабуся Марфа зручно вмощується на ослінчику і кличе мене до себе: буде вчити плести вінок. Я ще не знаю, що то таке, але мені дуже цікаво.

У повітрі запаморочливо пахне духмяним цвітом сусідської старезної липи, що росте по той бік нашого благенького тинка. Її розкішне гілля, вкрите ніжно зеленим й окриленим (бо має два крильця!) сонячним цвітом, покірно й сором’язливо звисає додолу. На просторій ряднині чого тільки нема! Та найбільше – різнобарвних квітів. Бабуся складає в пучечок кілька стеблинок в’юнкого чебрецю, делікатного рум’янку, з немов різьбленим обрамленням – м’яти. Вправним рухом робить довкола зібраного зілля кілька витків ниткою і… починається казкове дійство. Жовтогарячі нагідки слухняно лягають на оксамитове зілля маленькими земними сонечками, далі до них пристають голубі волошки і сині косарики, дика гвоздика, звіробій, дубові листочки, гостропелюсткова лілія і раптом… вишня, а разом з нею – червоні порічки. Бабуся обережно бере їх за хвостики, притискає до вже видовжених квіткових стебел і вплітає у квіткове царство. Соковиті ягідки,  зручно поселившись у новому для себе світі, здивовано розглядаються довкола – яка ж то краса! Я слідкую за бабусиними вправними руками: вони дуже добрі. Лагідні сині жилки, які проглядаються крізь тоненьку шкіру, нагадують мені маленькі безтурботні річечки і струмочки, які теж добрі. Несподіваним рухом вона з’єднує початок і кінець розкішної квіткової гірлянди і в мене перед очима постає… неймовірної краси вінок. Старенька нахиляє мою голову – віночок як на мене! Біжу до відра з водою, щоб побачити своє відображення: гарно ж як! Але бабуся кличе мене знову і наказує: «Як тільки підбігатимуть хлопці, щоб зірвати вінок, бігом вдягай на голову ось цей, але обережно, не пожались». Вона простягає мені другий вінок із жалкої кропиви. І коли тільки вона встигла його сплести?

Під вечір збираються старші дівчата – всі у барвистих вінках і ми йдемо до Штангеївського ставка, який колись викопав мій прадід Зосим із своїми синами. Ставок на околиці села. Час від часу нас переймають хлопці: підбігають зненацька, щоб поцупити з голови вінок. Але ми здіймаємо такий вереск, що годі! Біля ставка тихе погідне надвечір’я: десь там, на обрії, купається молоде сонце, наполовину занурившись у тихе липневе плесо. Я дивлюся, що роблять дівчата, та й собі повторюю за ними: вони опускають на воду вінки – куди попливе, з того боку наречений прийде, головне, щоб не потонув і назад не завернув. Сміливіші з них підштовхують вінки, щоб відпливли якнайдалі. Поки прийшли назад додому, на поляні біля криниці, що навпроти дядька Гурія, хтось спорудив велику купу багаття. І ми кидаємось допомагати, зносимо сухе гілляччя з верболозу, що розрісся недалечко вздовж річечки Мошурівки – Курячого Броду. І коли добре звечоріло, велика «купа» несподівано спалахує стовпом іскристого вогню, що, здавалося, сягає самого неба. З небесного склепіння до нас усміхається величезний місяць уповні: розпечений, немов жарина з печі. Дошкуляють комарі, галас довкола, що можна очманіти. От пісень – не пам’ятаю. Що запам’яталося найбільше? Коли старші хлопці та дівчата стрибали через багаття, полум’я якого вже не так сміливо палахкотіло і трохи вгамувалося. Ну, а потім прийшла мама і забрала мене додому, я ж була ще мала і мене доручили старшим дівчатам. Я пручалася – не хотіла йти, бо там була справжня казка. А моя душа як ніби відчувала, що більше з таким дивом не зустрінусь ніколи. І не дарма, бо наступного року одна за одною стали помирати на кутку бабусі, а разом з ними й прадавні добрі традиції. Вже ніхто не плів вінки, не ходив до ставка, не палив вогнище і не стрибав через нього. Увірвалась нитка правічних традицій, несподівано й неочікувано. І лише десь там, на денці сердечного колодязя ще й досі ясніє жариною пам’яті  та ясноока й віддалена купальська ніч з далекого дитинства, яку вже ніколи й нікому не повернути. Але за яку дякую долі, дякую за те, що вона була у моєму житті і що я мала щасливу нагоду не лише доторкнутись до неї, а й запам’ятати на все життя.             


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews