Марія Штира з села Росохач на Чортківщині за місяць святкуватиме свій 100-літній ювілей. Попри свій поважний вік, господарює жінка сама. Діти померли, а внуки і правнуки роз’їхались.
«З майбутнім чоловіком познайомилася зовсім юною – мені на той час було 16, а він на 7 років старший. Запропонував одружитися так смішно, мовляв, у мене хата в самісінькому центрі села, там болота менше, давай женитись (я тоді жила на околиці Росохача). Ну а я що? Молода, зелена – вуха розвісила, та й погодилася. І жодного разу не пошкодувала. Чудовий був чоловік, добрий, дбайливий, ніколи ні на мене, ні на дітей руки не підняв», – то зі сльозами, то з посмішкою розповідає бабуся. Коли розпочалася війна пан Василь одразу пішов на фронт.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
«Пам’ятаю, сниться мені, наче на порозі море крові. А наступного дня мій Василько з тяжкими травмами рук та ніг повернувся із фронту. Важко йому було, нічого не міг робити, і зовсім скоро помер. Було йому на той час 44 роки, – трепетним голосом згадує пані Марія. – Проводили в останню путь всім селом. Важко мені без нього було, ніби і родина велика, і діти, а розради та чоловічого плеча не вистачало».
Згадує пані Марія і часи Радянського Союзу та боротьбу за незалежність України. Розповідає, що святити кошики ходили вночі, таємно, щоб потім не попасти під немилість влади, повідомляє Чортківська міська рада.
Про політичні погляди людей тих часів Марія Миколаївна розповідає небагато: «Різні і тоді були люди. Одні стояли за Союз, інші – за Україну. Багато хто підтримував Росохацьку групу, ідеї Мармуса та його побратимів. Раділи, коли ті підняли на горі Юрчинських жовто-блакитний прапор. Але було чимало людей, що засуджували ідею вільної України».
Попри свій поважний вік пані Марія знає чи не всіх односельчан. Хоч вже і не може пройтися вулицями рідного Росохача, але добре пам’ятає хто де живе. Знає усіх, хто вже покинув цей світ.
«Цілими днями сиджу вдома. Працювати вже не можу, тож молюся до Бога за здоров’я внуків, правнуків та всієї рідні. Згадую і тих, хто вже віддав Богові душу. Багато було в селі тих, хто жив сам. За них нема кому молитися, а душі хочуть, щоб їх пам’ятали», – розповідає бабуся.
