Давайте разом зробимо нашу Тернопільську громаду територією щасливих тварин і людей…
“Чому мене не пускають додому до мого дідуся?”, саме таке запитання в очах у Барсика. Маленький пісочного кольору песик за рік навчився шукати їжу біля смітників, та і люди шкодують бідолашку – підгодовують і пам’ятають, як разом з поважним господарем вони гуляли вулицями міста. Зараз песик сам ходить тими стежками, а у неділю його можна побачити біля Тернопільської катедри, саме там колись чекав господаря, який у вишитій сорочці був на службі. Не забуває старий песик, а можливо надіється, що знову зустріне Його.
Перегляньте також:
Малесеньким песеням Він приніс Барсіка у дім. Дружина була не в захваті, але пізніше няньчилась та пестила малого, як дитину, адже, на жаль, дітей в родини не було. Барсик катався в любові і ласці, як сир у маслі. Був дуже вихованим та слухався господаря, на вулиці не пустував. Найближчі родичі – племінники, зрідка провідували їх та бачили, яка дружба між усіма ними. Пройшов час, і приніс нові випробування – дружина захворіла та злягла у ліжко, відмовили ноги. Чоловік доглядав тепер і за нею, і за Барсиком. Сплили роки і її не стало… Осиротіли… Час не на користь старшим людям… Коли лежав вже сам господар, дуже просив не залишати Барсика, доглянути друга і майже дитину…
Гавкає Барсик під дверима, але не відкриваються… І до других не іде, тримає вірність своєму дому і своєму другу…
У неділю піду подивлюсь чи не забув Барсик піти до церкви…
Барсик заслуговує на дім, його зрадили, а він ні…
