Напевно більшість теребовлянців знають, що в Молодіжному парку в нас здавна живуть родини білок. Раніше їх було 5-6 сімей, але нині лишилось 2-3 лише, бо вирубують дерева.
Ще 2 роки тому був клен з дуплом понад Гнізною, його спиляли. Знищили й інші дерева живі, а сухі стоять собі та можуть в будь-який час від вітру цілі впасти чи окремі гіляки обламатися й зашкодити дітям, іншим відвідувачам парку. Але мова йтиме не про те, а про одну дуже симпатичну істоту – білочку Рузя, як я її нарік ще 4-5 років тому. Нині у неї вже є потомство, бачив десь 7-10 днів тому як вона несла крихітне маля в зубах – чи то шукала нове лігво, чи просто знайомила з навколишнім світом своє чадо. А от кавалер Рузі ховається й дуже рідко його можна побачити.
Перегляньте також:
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
- У Теребовлі в лікарні помер захисник 46-річний Андрій Мегеденюк
На днях, йдучи додому через парк, присів на «своїй» лавці та відпочиваю, любуюсь кронами дерев, де ширяють собі різні птахи та співають. Навколо стоїть особливий звук, розмаїтий і в той же час, мовби скерований якимсь невидимим диригентом звук пташиного хору. Та тут з клена великого щось руденьке на землю бух і стало на задні лапки, а передні склало на грудях, дивиться з цікавістю в самі очі. – О! Привіт! Це ти, Рузю? Як ся маєш? – Рузя ніби розуміє – заскреготала щось по своєму ще й голівкою покрутила. Лізу до свого куферка за фотоапаратом, а Рузя не змінює пози. Фотографую здалека, поволі підходжу до красуні. Та за метри 2-3 вона раптом плиг на стовбур дерева і оглядається, що ж то буде робити людина. Ще ближче підходжу, тут Рузя шмиг догори і за стовбур заховалась. Я за нею, вона на інший бік дерева і так ми кружляли навколо дерева якийсь час, ніяк не вдавалося Рузю сфоткати. Вже пізніше зрозумів – вона так гралася в лапанки. Далі плиг між гілля товсте на незначній висоті, якось закріпилась задніми лапами, звісила голову вниз і зирить. А зіниці її бісиками стріляють, закликають до нової гри. Знову плигнула на землю й ну стрибати по-особливому з високо задертим вертикально хвостиком пухнастим, який з внутрішнього боку білуватий – то високо підскоче, то побіжить зиґзаґами, стане й оглядається яка в людини реакція на її вибрики. Почала передніми лапами рити землю і то так інтенсивно, що грудки летіли на 3-4м врізнобіч. Невідомо чому вона так робила, можливо шукала закопані з осені горішки для свого дитяти, або й просто дуріла на «публіку». Після цього побігла до високої, нескошеної ще на одній з ділянок парку трави, декілька разів звідти виглянула та сховалась. Ну…, в траву я вже був не готовий лізти й плазувати за нею, тому сів на іншу лавку та почав переглядати знимки. Думалось, що то вже все, але ні. Слух вловив як щось незначно скреготнуло по кам’яній плитці, скошую в бік око і… І бачу знову Рузю, дуже близько – біля 1 м, вона далі стала на задні лапки та зирить, що ж то робить її знайомий. Хотілось зробити ще декілька кадрів, але не вийшло, Рузя своїм особливим підстрибом майнула геть, тільки чути було затухаючий її голосовий скрегіт…
Що ж, Рузю, бувай і до нових зустрічей!
